— Княже, — сказав велій болярин, — спалили... Ясновиду.
Богдан нічого не відказав Бориславові, тільки страшенно зблід і неначе закам'янів. Болярин, пригнувшись, вийшов, а він просидів у своїй красній київській світлиці до самого вечора, вранці ж наказав старому конюшому сідлати коні. Вони вдвох, як і чотирнадцять тому літ, їздили до маленького села під Нежинню й повернулися тільки третього дні. Та стара бабця, що колись так неприязно зустріла його, була, як і тоді, зла, ще, може, й лютіша, але розповіла Богданові все.
Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Він досі й на думці не мав, що людина здатна так довго любити іншу людину, навіть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповідь стариці. Великий князь уперше довідався про те, що сини Ясновиди перейшли під готів-алеманів. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усіх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому літ.
І ще хотіла спокутувати провину синів своїх власним життям.
— Де є дочка її? — глухо спитав старицю князь, і та засичала йому в вічі:
— Не вузьмеш! Рунки куці! Замунж повели княжну!..
Князь їхав, попустивши повіддя, й думав про те, що страшніше: провина синів чи материна покута. Тоді намагавсь уявити собі смерть Ясновиди й не міг, бо в полян звичаю сього не було.
Й уперше по-справжньому засумнівався в тому, чиї ліпші кумири...
Після похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велію, разом із братом своїм князем Володом перейшов Дунай і заглибився на п'ятсот стадій у грецькі землі Полунічної Фракії. Десь тут помер старий Великий князь, і молодий мусив продовжити почату ним війну. Й у городі Маркіанополі його перестріли сли грецького імператора Плінф і Діонісій.
Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволікали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плінфа, киваючи на золоті номизми, дорогоцінні чаші та коштовне оружжя, складене перед ним:
— Скільки є то?
— Триста й п'ятдесят літр, господарю, — відповів Плінф по-руському.
Він був родом русин, звався колись Планком і за роки служби грецькому імператорові ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посміхнувшись, одказав:
— Добре. Але то є за півліта.
— Як! — здивувався Плінф. — За ціле літо є, господарю! Так смо платили дідові твоєму Рогу ще з літа божого 412-го.
— Так сте платили досі Тепер платити-ймете вдвічі — сімсот літр. І так буде.
Планко-Плінф добре знав се слово — так буде — й мовчки перезирнувся з Діонісієм. Але той нічого не второпав, бо розмовляли по-русинському.
Вони вдвох пошепталися, й Плінф сказав Гатилові:
— Не маємо волості такої від імператора, господарю.
— Тоді їдьте й речіть своєму імператорові мою волю.
Я пожду.
Й знову посміхнувся, й усі князі та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же від того сміху зробилося моторошно.
Того-таки дня, не гаючись ані години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтішну новину. Й за місяць у стан до Богдана Гатила прибули нові сли: сенатор Теодосій та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довідавшись із чим вони приїхали, навіть не говорив з ними. Він наказав рушати додому. Теодосія взяв із собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березані, яку греки називали Одіссом [11]
Відтепер Візантія мала платити Русі по сімсот літр золота — вдвічі більше, ніж за Рогволода.
В ЛІТО 439-Е
Здолавши сірійських церковників та патріарха Несторія, Константинополь ожив. І зачувся в палатах царських голос імператриці Євдоксії, й пішли за нею всі книжники, й мудреці, .й письмовці, була-бо дочкою афінського філософа-поганина й велії премудрості книжні еллінські знала. Й держав руку по ній вельміж константинопольський епарх Кір, кому кланялися й ктитори-купці, й поважні городяни.
В те ж літо місяця сніжного в шостий день став Кір префектом Преторії Всходу, й не було рівного йому й володарству його, й правили вони вдвох із Євдоксією-імператрицею, й ніхто не смів ректи їм слова супротиву.
В ЛІТО 440-Е
Вдруге прислали вірмени слів своїх у землю Руську, просячи о поміч. І зрядив Великий князь київський Гатило рать велію, й пішли два князі полянські Божко й Красой, і дісталися кресів сполоненої персами землі Гурартської, й січа була велика з персами, й воротилися русичі, шоломами напившись гіркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, коні ж русинські падали від безводі й сапної язви.
Та взнали вже руські можі путь у далеку Персію, й греки вельми раді були з того.
В ЛІТО 441-Е
Була пря смертна межи імператрицею Євдоксією та сестрою імператора Пульхерією. Дав одного дня імператор Теодосій жоні своїй яблуко небачене красне в дар. І мала Євдоксія при дворі друга ліпшого Павлина, й знедужав Павлин, і піднесла йому Євдоксія те яблуко. Другого дні спитав імператор жону свою:
— Де є те яблуко, котре-м дав тобі?
Й рекла Євдоксія:
— З'їла-м його.
Й схопили Євдоксію як зрадницю, бо Пульхерія знала про яблуко й сказала все своєму братові, й зіслали імператрицю в заслання в краї далекі Єрусалимські, й звалено було такоже й Кіра-префекта, й знову чувсь у хоромі царському тільки голос Пульхерії та іже з нею. А городянам було голодно й холодно, як і за Євдоксії, й которилася земля грецька, й грабували її всі, хто мав до того хотіння.
В ЛІТО 442-Е
Подолала Пульхерія свою невістку-імператрицю, й префекта всесильного Кіра, та волость потрапила до рук не їй, а безбородому євнухові Хрисафію, котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрійського патріарха та за всіх товстосумів з багатого Єюпту.
В те ж літо препозитів Хрисафія та Макробія, двох старійших євнухів, почали величати як і найвищих вельмож двору імператорського, й першим у всьому Константиновому городі був Хрисафій.
У те ж літо заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з літа 428-го, й греки втручались у справи перські, бо мали там своїх християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми потерпали й від наскоків руських дружин, і від наїздів інших племен і язиків. І став мир межи персами й греками.
В ЛІТО 443-Е
Місяця стичня
Дев'яте літо пішло відтоді, як Гано повів собі жоною Брунгільду. Дев'яте літо зряду його вже не називали й Ганом. Він був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагні.
Не стало більше й Сікура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тоді слова й віддав за нього свою сестру Гримніцу, тобто Гриму, та Сікур давно вже став Сікурдом, а Грима — Гримільдою.
Й тільки дружину Гана-Гунтера звали, як і раніше, Брунгільда.
Се сталося ще тоді, на 434 році після народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Ганові:
— За поганця дочки не віддам, хоч хай би він мав і Вотанів меч.
Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братів, теж прийняв хрест на шию, й лише Сікур найдовше відмовлявся зрадити віру прадідів. Але його граф до уваги не взяв, бо Сікур не доводився його зятеві ні братом, ні навіть делеким родичем.
Се було на заручинах, а на весіллі Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, він приїхав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обіцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнім князем" і "світлістю", граф був просто засліплений сими титулами й відпустив свою доньку в незнані краї, давши по ній багате віно. За сі гроші Гано-Гунтер розрахувався зі своїми "баронами" та "райтерами" й повіз молоду дружину в дикі праліси, сподіваючись на швидку смерть тестя.
Але тесть прожив на білому світі ще цілих шість років, і ті роки були справжнім кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кілька разів утікала від нього, й він переймав і завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге — мала в подолі двох маленьких діток, а третє — й тікати не мала куди: літа 436 римський полководець Ецій розгромив надто войовничих бургундів, що вже відколи не давали спокою прикордонним провінціям Західньої імперії, й розсіяв їх серед зроманізованих галлів і словін.
Та зрештою літа божого 440-го старий граф заповів своїм нащадкам довго жити, й Ганові-Гунтеру відкрився шлях. Рік і добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пішли на втвердження Гунтера в графському титулі. Наступні два літа й відповідна кількість золота принесли йому корону короля, підвладного римському імператорові Валентинівну.
Се сталося в перший день нового 443 літа, й три сідмиці в графському хоромі, що вікнами виходив на широку річку Райну й був одтепер резиденцією бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер і його жона приймали від готських, вандальських і галльських феодалів шану й дарунки, й Брунгільда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера "мій можновладний господарю". Й се в її вустах звучало дуже щиро.
(Продовження на наступній сторінці)