Ні в чім не винна дівчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й підняла дитину з долівки.
— Не к добру є, — сказав аж тепер Богдан, і княгиня теж повторила:
— Не к добру... Пощо єси прийшов, княже?
— По тебе-м прийшов, — озвався київський князь, але й далі стояв коло дверей. Ясновида нічого не відповіла, й він мовив: — Маєш доньку...
— Й три сини маю, княже...
— Де ж вони? Я-м не видів синів твоїх.
— У стольному городі Витичеві. Твій дідо Рогволод узяв до науки.
Богдан хотів сказати княгині про те, що дідо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:
— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна... в лугарі.
— Пощо в лугарі?
— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.
— Розповзлися ваші лугарі по світах.
— Готи випхали.
— То ще є не найгірше: словенського роду на Русі побільшає.
— Лугарі не словіни, княже.
— Відаю: венеди. Однієї крові... Й Перунові вклоняються, й Дажбогові, й Велесові...
— Ми речемо на Дажбога Полель.
— То є їдне. Так само, як лугарі кажуть Огнян, а ми, русичі — Вогнян. Пощо речеш мені все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сі мови твої...
— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
— Я прийду й умикну тебе, княгине.
Вона затулилася від нього малям, наче боронею, й одповіла:
— Не єсмь уже княгинею. Вдова...
— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, — сказав не знати нащо Богдан, і перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному міху. Так було завше, коли він згадував роденського князя, бо живим не бачив його ніколи.
— Огняном, на честь... вітця його. В княгининих очах накипіли сльози.
— Ти любила єси князя? — роздратовано прорік Богдан.
— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. — Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: — Не буде того, Богдане. Маю рід і плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе.
Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й він крикнув:
— То пощо ж не пішли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?
— Ти сього не зумієш, княже, — тихо проказала Ясновида. — Однаково не зумієш. — Тоді глянула на нього згорда й кинула: — Та й не такий єси міжний, аби мене питати про се.
То вже була образа, ще гірша, ніж тоді, в дитинстві, коли Богдан од кохання плакав у матері на грудях. Княгиня зрозуміла, що від гордого й нестримного русина можна тепер сподіватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей і, міцно притискаючи малятко, вибігла в сіни. Двері грюкнули об сінешну стіну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом і теж вибіг і біг до самих воріт селища, де на нього чекав осідланий жеребець.
Богдан гнав усю дорогу від Нежині до Дніпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправі й ледве здолав потім стрімкий Боричів узвіз. Досвідчений коло коней Вишата шептав жеребцеві, й одливав, і пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому відомим зіллям і насилу виходив. Богдан теж, відчуваючи провину, вештався в стайні. Й тільки на п'ятий день провиділося, що кінь житиме.
— Дідко, — коротко підсумував старий конюший, бо тільки всемогутній захисник усякої живої тварі міг урятувати такого всмерть загнаного коня.
Богдан відітхнув — хоч у сьому не буде йому гріха. Потім, угадавши слушну хвилину, спитав матері:
— Хто є Ясновидин отець?
Стара княгиня розуміюче глянула на сина й відповіла:
— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сіврського родича. Сирота. — Й раптом сказала, не сподіваючись на жодну згоду Богданову:
— Божку, сину, зналізла-м тобі невісту. Русана є добра дівиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На віно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. І... сина князь не має. Я сватів послю...
Останні слова мати промовила так благальне й так жалібно подивилася синові в вічі, що він тільки стомлено махнув рукою:
— Чиніть, мамо, як знаєте.
Й пішов з двірця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати — так швидко вкоськати свавільного сина вона й не сподівалась.
Старечо подріботівши до скітної кліті, вона ще здалеку загукала свого домажирича:
— Малку-у! Малкуі Біжи сюди. Відмикай скітнищо, вибирати-ймемо віно для невісти.
Та того дня з Лугів повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косаків виріс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. І хоч він ще не був князем, на голові в нього в'юнився смоляний оселедець — ознака приналежності до лугового війська косарів.
Увечері київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсім незнайомого брата, віддав йому частину вітчини: городище на Росі, по той бік Сквири, яке ще не мало й назви.
Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.
— Сідай у сьому городі, — сказав Богдан поважним голосом, як і личило князеві. — Буде ім'я йому Володарка.
А за місяць княгиня Рада справила дві жонитьби:
Богдан повів княжну Русану, Волод же — доньку велійого болярина тиврівського з полянського племені, що сиділо між ріками Богом Полудневим та Дністром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярівна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрі землі: мав тільки її та сина Войслава, однолітка Богданового.
В ЛІТО 425-Е
Переставивсь імператор римський Гонорій. Вельми був сластолюбний, і ніколи не пив води, лишень вино, й жони-наліжниці многі мав, і падкий був до слави, але в ратях не відзначивсь, і готів західних не встиг нацькувати на слов'ян, і вмер із чарою в руці.
Й Пульхерія-грекиня посадовила на стіл римський недолітка Валентинівна Флавія, й тепер у дворі римському правували греки, й воєм молодого імператора наставлено грецького послуха Еція, теж іменем Флавій, і в Римі рекли: "Валентинівн є Флавій Третій, Ецій же є Флавій Перший". І Рим тепер усе робив, як того хотіла Пульхерія та її недолугий брат імператор Теодосій.
У те ж літо, місяця костричника в 17-е народився київському князеві Богданові син, і врік його дідові своєму, і дав ім'я йому Данко.
В ЛІТО 426-Е
Місяця червця
Надходило велике свято, мабуть, найрадісніше з усіх полянських свят — Купало, й хлопці подалися на влови. В сей літній місяць багато не наловиш — косулі та олені поробилися страхливі, бояться за своїх малят, у Діброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер люті й сторожкі, розірве тебе, впіймавши на ікла, й шмаття по лісі розкидає. Зате можна спробувати качок, і хлопці скрадалися попід очеретами, що густою щіттю обросли тихоплинну Яропінь.
Хлопців було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сімнадцять літ і в вільний од рільництва час навчався в сільського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськові, було на півроку менше, та він здавався ще зовсім хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.
— Заходь з-одсюду, — півголосом сказав Людота, й Лосько згідливо кивнув. Стояли вони в густому верболозі над плескуватим берегом Яропіні. За верболозом починалась вода й очерет, густий і непрозірний, мов стіна, лише подекуди траплялися в ньому протоптані дичиною стежечки.
— Лізь, речу! — заквапив товариша Людота, бо за півгоні внизу чулося стримане крякання.
— А ти?
Меншому, худорлявому, не хотілося лізти в воду, бо після дощів вода була холодна, та й —страшно, адже в кожному кущику очерету міг причаїтися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно.
— І я по тобі.
В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорізом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тільки товсту очеретину вдовжки з лікоть або трохи більше.
Лосько, зирячи під ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслід. Очеретиння сухо шаруділо й виповнювало душу тремом, але вони йшли й ішли далі. Коли води стало по груди, живопліт очеретів кінчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах ніколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроці.
Серед чистого плеса видніла маленька купка чирків, але було видно, що вони перемовляються з іншими качками в очеретах. Далі брести Людота не наважувався — могли злякати дичину, і він шепнув Лоськові:
— Нумо!
Менший просилив голову в отвір коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям і нагадувала болотяну купину, збоку ж мала дві дірочки — для очей та для дихання. Він зануривсь у воду по саму шию, й на поверхні тепер лишалася тільки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собі зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в воді довго не блиматимеш, очі защемлять.
До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив під водою кожен рух товаришевої правиці. Дихати дедалі ставало важче, добре, хоч дно в сьому місці було піскувате й тверде.
Раптом, коли ступили вже кроків із п'ятдесят униз, Лосько скрикнув і пустив товаришеву руку. Людота виринув.
— Що сталося?
(Продовження на наступній сторінці)