«Женя і Синько» Віктор Близнець

Читати онлайн повість Віктора Близнеця «Женя і Синько»

A- A+ A A1 A2 A3

Уроки давно закінчились. В порожніх класах стояла незвична тиша. Женя тупотіла одна у величезному корпусі школи. Вона спускалася вниз по сходах і заклопотано думала: "От бомба! — це в неї було таке сварливе слово — "бомба". — Що ж мені робити? Сховатися? Залізти в підвал і просидіти там усю ніч, нехай мене шукають де хочуть? Чи, може, сісти в літак та й полетіти до бабусі в Маньківку?.. Ніколи ще такого не було — двійка з малювання (у щоденнику стоїть!), до директора викликали, так мало цього — ще й додому прийдуть!"

Вкрай нещасна, вийшла Женя на ганок школи. Зітхнула, поставила ранець під ноги. Глянула вздовж вулиці — і аж стиха охнула. Ні, ви тільки подивіться: який сьогодні день, яка погода надворі!

Вона журиться, сушить собі голову, а в місті он що робиться! Жовтень прийшов у Київ! Суха, янтарна пора падолисту!

Ані найменшого вітру, ані подиху. Тихо. Лагідне сонце, і все навкруги — наче золоте: і повітря, і дерева, і дахи будинків, і тротуари. Все устелене каштановим і кленовим листям. Навпроти школи стояв маленький дерев’яний будиночок — весь дах його з горою був засипаний яскраво-жовтим листям. Повно листя лежало на балконі, на карнизах, на дерев'яних перилах. А ось! Круглі стовпи виглядали із-за паркана, і на кожному стовпі — золота пухнаста шапка!

Так повторювалося щороку. Приходив у Київ жовтень — як свято, як осінній парад дерев. Каштани, берези, клени одяглись у найрозкішніше вбрання. І щедро кидали позолоту на брук і асфальт. Місто, як здавалося Жені, з головою тонуло в пожовклому листі. І стільки празникових клопотів з’являлось тоді у кожного! Двірники щоранку згрібали прив’яле, обтрушене листя у високі, ніби освітлені зсередини купи; машини вивозили осіннє добро за місто, але під вечір знову лежала на асфальті свіжа розкішна постіль. І в ній качались, кублились, товклися очамрілі від радості й свободи хлопчаки й дівчатка.

У ці теплі воскові дні, пронизані сонцем, обличчя у киян світились лагідним сяйвом осені. У парках бродили зачаровані фотографи, на лавочках дрімали бабусі, а в небі снували павутину реактивні літаки.

Жені захотілося кудись піти, аби подалі від дому, де її чекала не дуже приємна розмова. Вона подумала: "Куди б мені краще? Може, на Лук’янівський базар, до дядька Ореста, що продає насіння?" Базар тут близько, перейти трамвайну лінію, далі попід загорожею, через нижні ворота — і вже торгові ряди. Женя любила там бувати, особливо зараз, восени. Дерев’яні лави завалені яблуками, капустою, сушеними грибами, лісовими ягодами, а тут пахне кропом і гарбузовим насінням (це в дядька Ореста), а там вигукують: "Свіжий мед! Свіжий мед!.. Сметана!.. Яйця!.." Тільки походиш, понюхаєш — і несеш із собою пахощі осені.

"На базар!" — сказала собі Женя й спустилася з ганку.

За шкільними ворітьми починалась вузенька стара вулиця, де не ходили машини. Тут завжди було тихо, але зараз кричала й метушилася дітлашня. Учні молодших класів збивали каштани. Хтось один кидав палицю, а коли, торохкаючи, розсипалися по асфальту блискучі коричневі ядра, малеча гуртом налітала на них, напихала собі кишені й пазухи.

Женя зупинилась. Палицю кидав старший хлопчак, бандиткуватий, вимащений в глину. Він збивав не тільки каштани, а й листя і молоде пагілля з дерева.

— Ти що ж оце робиш? — строго, голосом своєї матері сказала Женя. — Не можеш потрусити?

Кілька пар очей повернулося до Жені — ця висока нахмурена дівчинка в шароварах, з коротко підстриженим волоссям здалась їм хлопцем, та ще й сердитим. Поки одні насторожено дивились на Женю, палиця знов полетіла вгору, і всім на голови посипався град каштанів — вони падали в зелених кожушках, і ті колючі кожушки розліталися по тротуару, як малі їжаки, а з них вулущувалися такі свіжі, такі принадні каштани, що не можна було не зупинитися і не взяти хоча б одного. Женя вибрала собі найбільшого. Він був холодний, вкритий білим туманцем. Женя витерла його долонею і мимохіть замилувалася: "Диво! І як він вродився такий!" А каштан був справді красень: тугий, темно-коричневий, поверхня гладенька і на ній — візерунок, виписаний тонкими лініями. Наче виточили його з міцного заморського дерева.

— Ей, гаврики! — гукнула Женя. — Давайте я вам натрушу! Тільки підсадіть.

Хлопчаки підсадили її. Вона вчепилась за нижню гілку, а далі полізла сама — до золотого верхів’я, до сонця, де все горіло від листя, від гарячої жевріні. Ось уже видно третій поверх школи, видно вікна учительської (там нікого немає), а поруч… А поруч, за склом, сидів зігнувшись директор, покашлював і щось писав. Жені стало жаль цієї хворої людини — сам у школі, сіра нудьга в очах, а надворі така благодать… їй хотілося гукнути: "Петре Максимовичу, виходьте на вулицю!" Ні, вона б ніколи не насмілилась покликати його.

— Давай! Трусни! — закричали знизу. — Сильніше!

— Ловіть! — Женя вхопилась за гілку, затрусила її щосили, листя й каштани з шумом посипались униз.

Вона вже й злізла додолу, взяла свій ранець, а хлопчаки штовхались, виловлювали з листя важкенькі плоди. Оце було видно, що в молодших класах змагання — хто більше назбирає каштанів.

— Гуд бай! — сказала їм Женя й повернула… тільки не на базар, а до скверика. Бо де, як не в скверику, серед пожовклих кленів, по-справжньому господарює осінь!

На перехресті Артема й Глибочиці їй довелося чекати, поки пройде суцільний потік машин. Тут стояв гуркіт і дим, під ногами двигтів асфальт, деренчали трамваї, свистів міліціонер, (то був сержант Рябошапка), затримуючи нетерплячих пішоходів. І Жені згадались батькові слова, який не любив міської штовханини. Він казав: "Місто — це товкучка, де люди наступають одне одному на ноги". Женя, як корінна киянка, не погоджувалась із батьком, але теж недолюблювала перехресть, запруджених машинами, недолюблювала стояти в диму і гуркоті. Глянула наліво-направо і спритно проскочила між машинами на той бік вулиці.

А от і сквер. Це зовсім інший світ. Шум зостався збоку, не долітав сюди скрегіт гальм — над деревами стояла ясна сонячна тиша.

На першій же алейці Женя зупинилась: ох ти ж мамочко! Листя — по самі коліна. І яке листя! Кленове! Чисте-чисте, світло-жовте, аж просвічується наскрізь. Женя підсмикнула ранець і пішла по алейці "паровозом", збиваючи ногами пухку шамкотливу перину.

І враз вона зупинилася: писк, вигуки, сміх долітали з того кінця скверу. Гляньте — та це ж їхній клас грається! Женя впізнала дівчаток, серед них гонористу Віолу Зайченко, а далі, у жовтій куряві, побачила Бена: той гасав з хлопцями, високо підкидаючи ноги, і падав сторчма у кленові купи.

Женя хотіла побігти до дівчат, але на мить зупинилася: що тут робиться?..

П’ятикласниці гралися осторонь. Раді, що вирвались на волю, вони пищали, качалися, набивали портфелі листям. "А ось подивіться який! А ось!" — показували одна одній найкращі, найяскравіші листочки. Так, це був час, коли у дівчат розпухають гербарії, а в хлопців по живому тріщать і рвуться штани — від баталій.

От і зараз у парку владарював войовничий голос Бена:

— П’ятий полк, уря-я! В атаку!

Бен і його армія нагорнули з кленового листу цілі фортеці. Навпроти — такі ж могутні укріплення: з валами, траншеями, засідками. Там заліг противник, над стіною видно було тільки носи, розпашілі щоки та гарячі від захвату очі.

— Огонь! — пролунало з обох боків, і десятки каштанів залопотіли по листю, по хлоп’ячих спинах, по головах. Хтось уже прикривався портфелем, як бойовим щитом, хтось вилазив із засідки, оточував Бена, і тоді Бен скомандував:

— Сто перша ар-рмія! Груд-дю!.. Вперед!

Він підвівся над валом у шахтарській касці, подарованій батьком, з кілограмом значків на грудях, і кинув своїх одчайдух у рукопаш. Противники зійшлися, змішались, зав'язалась запекла сутичка: хлопці збивали один одного з ніг, товкли чубами в листя, борюкалися. І важко було сказати, хто кого боре: з розтовченого листя виглядали то чиїсь п’яти, то голова, то чиїсь п’яти й голова разом.

Женя вирішила пробігти алейкою, поки не закінчилась атака. Але Бен запримітив її. Він схопився, витрусив листя з патлатого чуба й крикнув, відсапуючись:

— Сто перша, в укріплення! На горизонті — шпигун!

Зашелестіли розгрібані купи, хлопці схопились на ноги й кинулись до своїх, зайняли бойові позиції. Знов над валами стирчали тільки носи та поблискували гарячі вояцькі очі.

Женя опинилась між двома фортецями.

— A-а, Цибулько!

— Циба!

— Цибуліно! — залунало з укриттів.

— Бєгло! Шрапнеллю! Плі! — галаснув, не жаліючи горла, Бен.

Знов, як біля школи, посипався на неї град каштанів, тільки Бенові орли жбурляли їх з усієї сили. "Бомба! — сказала собі Женя. — Я вам віддячу!" Вона пригнулась, затулила голову руками й побігла.

— Давай, давай, Жабулько! — покрикували ззаду.

Каштани гупотіли по спині, а з укриттів уже вискакували Бенові хлопці. І Жені, мабуть, добре перепало б, вона й так ойкнула, коли хтось луснув її поза вухом, але тут щось сталося — вогонь раптом припинився.

(Продовження на наступній сторінці)