Словом, розмов, спогадів, охів і ахів повно, коли Женя прилітає від баби додому. Прилітає вона засмагла, як циганча, зуби стають білі-білі від молока й фруктів, чубець вигоряє, ніс облуплений, в очах так і грають живі бешкетливі вогники.
— Моя ти селючко! — сплескує мати в долоні, а з літака сходить до неї якесь засмагле, вихрасте і ніби трохи чуже дівчисько. — Ну, як? Сподобалось тобі в баби? Не сумувала за домом?
Ну, ясно — сподобалось. І питати не треба! А от чи не сумувала вона за домом? Важко сказати… Якщо батькові і в Києві сниться Маньківка, то Жені, навпаки, і в Маньківці снився будинок на Стадіонній, снився двір, кочегарка, дорога до школи, тролейбуси, повні народу. Коротше, снилося їй тільки міське життя і тільки міські пригоди. Хоч і набігається вона за день по селу, а ввечері впаде (без задніх ніг, як каже баба) й прикипить до подушки, та все одно якось непомітно підкрадеться до неї басейн і загойдає її на м’яких хвилях. А то немовби із темного екрана випливуть пісочник, дитячі коляски, підвали, загримить Бенова армія, і вже чіпкі руки хапають, в’яжуть і ведуть її в полон. (Зашкутильгає по хаті сонна баба, покладе їй долоню на чоло й стурбовано скаже: "Спи, дочко, спи. Чого ти кидаєшся?") Часом приходив уві сні професор Гай-Бичковський (і не приходив, а як сом випливав із акваріума) і щось швидко-швидко говорив про ліси, про пущі, казав їй настирливо: вставай, будемо садити тайгу — в дворі, на асфальті, на сходах, на балконі; зелена шапка дерев — ось що врятує землю від пилу й чаду.
Словом, тижнів через два, набігавшись на волі, Женя починала тривожитись, нудьгувати — хотілось їй у Київ, до матері. Звідси, із села, ще рідніші, ще кращі здавались їй і Стадіонна вулиця, і будинок, і двір із вухатим Зайчиком, і темні підвали, де вона спіймала собі (спіймала чи вигадала, яка різниця?) шепелявого Синька.
Поїхати до баби в гості — це добре. Але щоб залишитися там назавжди… Хтозна. Дуже тихо й сонно у баби — аж стомлює, аж пригнічує тебе той спокій. А от повертаєшся в Київ — і б’є в лице тугий, свіжий вихор: все мчить, все летить назустріч — машини, люди, квартали, все несеться азартно й навально, як на спортивних гонках: давай, давай, не затримуй інших! І тебе захоплює цей азарт, ти вливаєшся в загальний потік, ідеш, біжиш, поспішаєш і ловиш себе на думці: секунди тебе підганяють, розклади (ой, не спізнитися б!) підпирають у спину, дрімати ніколи, зупинятись не можна, тільки вперед, щоб не відстати від інших!
Місто — не для сонних людей!
Женя сама відчуває: Київ закрутив їй у душі таку пружину, що з будь-якого тихого місця вона з нудьгою рватиметься сюди, в гущу, в міську товкотнечу, де вирує життя.
…Після того як батько сказав: "А що, стара? Може, поміркуємо та й поїдемо назад у село?" — на кухні раптом запала мовчанка. Всі троє ніби до чогось прислухалися — до музики чи до кроків за стіною. Мати просунула палець у вушко чашки та так і застигла, потупивши очі. Кіндратович уперся плечем у стіну і сидів, поважно суплячись, заглиблений у свої думки, а на його лобі набрякали від чаю великі краплі поту. Женя здивовано глянула на батька й на матір: чого вони враз примовкли?
Погиркала вода у крані й стихла. І батько, щоб порушити мовчанку, злегка відкашлявся й обережно мовив:
— Я серйозно, Галочко. Давай подумаємо. Гроші у нас є. Продамо ще своє манаття, купимо в селі хату та й плюнемо на ці трамваї разом з усіма грипами…
Мати як не чула. Тільки ворухнула куточками губ.
Тоді батько знову:
— Хіба ми роботи в Маньківці не знайдемо? Ти підеш у контору чи сільраду, друкарки скрізь нарозхват. І в мене професія така…
— Та господи! — мляво озвалася мати. — Аби руки, а робота скрізь знайдеться.
— От-от! — зрадів батько. — І не будеш товпитися в чергах, не будеш з базару сумки тягати. Своя городина, свіжа, що схотів — те й вирвав.
— Та воно ж само не росте, — ніби аж образилась мати. — Це ж з городом треба возитися. І копать, і садить, і полоть — по самі вуха у землю залізти. Не з нашими радикулітами.
— А вода? Ти ж знаєш, яка у Маньківці вода. Джерельна! Вип’єш — і всі болячки проходять. Не те, що наша хлорована, з крана.
— Еге ж. А де колодязь? Аж на Федоньчиному кутку. Попоносиш відром — не раз Київ згадаєш. Тут повернув кран — і набирай скільки хочеш. І теплої, і холодної.
— Ну, а молоко? Де ти таке молоко знайдеш, як у нас з-під корови? Сама ж казала…
— Василю! Не сміши! Ти що, корову збираєшся завести? Може, ще й пару кабанчиків? І запхаєш мене, як бабу Гапку, у гній, у хазяйство?
Женя слухала батьків і в глибині душі посміхалася. Вона знала, чого її "старенькі" розбурчались. Згадають село, молоді свої роки. Зітхнуть, а тоді назад, у Київ.
Ну от, батько витер піт долонею й розгублено заморгав на матір:
— Галю, я щось не зрозумію тебе. Ти сама говорила: Маньківка, аби хоч на тиждень у село. А зараз… Може, сільської роботи злякалась?
— Не злякалась! Міг би давно упевнитись: ніякої роботи, я не боюсь! — Мати, видно, образилась, бо на щоках проступила холоднувата блідість. — Тільки й зриватися назад не хочу. Скільки стягувались, щоб меблі купити, холодильник, телевізор. Скільки квартиру чекали — тепер є своя, ізольована. Люди приходять і кажуть: гарно у вас, не квартира, а просто музей. І все це покинути? І знов починати на голому місці? А потім — село… Я за Женю боюсь. Тут усе на місці — школа, басейн, лікарня. Знаєш, як вона горлом хворіла? Тільки температура — лікаря одразу викликаємо, й душа спокійна. А там?
— Люди ж якось живуть! — вже безнадійно впирався батько. — І не хворіють, і здорові ходять.
Мати ніби й не чула його, вела своє:
— А в школу дітям ходити — півтора кілометра! Уявляєш! Під дощем, по снігу, по весняній воді!
Оце про школу, здається, остаточно добило Цибулька. Він і забув, що сам не раз хвалився: не те що півтора кілометра, а цілих п’ять бігав у сусіднє село, в семирічку, і та дорога для маньківських дітлахів була як свято — повна галасу й сміху. А тепер його чогось злякали оті півтора кілометра. Він аж почервонів, розкритикований жінкою, і краплі поту ще густіше виступили на лобі. Спантеличено хмикнув і розвів руками:
— Та воно так, Галочко! Як згадаєш, скільки там клопотів: дров дістань, хату протопи, сіна накоси. Тут вискочив у магазин — і все готове.
Для Жені це був веселий спектакль. Вона ловила кожне слово, потай усміхалася, знала, що скаже батько і що відповість на те мати. Та ось не витримала — чмихнула вголос:
— О! Ви вже назад! Ви як ті раки! Хвалили-хвалили. свою Маньківку, а тепер уже лаєте.
— Не лаємо! — строго зиркнула мати. — І взагалі недобре встрявати у розмову старших!
Вона різкувато обірвала дочку, проте, мабуть, і сама відчула, що погарячкувала і що коли їхню суперечку послухати збоку, то таки, очевидно, можна розсміятися.
Всім трьом стало ніяково. Замовкли. І мати заходилася прибирати посуд. А батько витер окуляри, прилаштував їх на носа і, набравши поважно-філософського вигляду, узагальнив:
— М-да… Женя, звичайно, має слушність. Якщо чесно признатися, то ми живемо роздвоєно: всіма клопотами своїми в місті, а спогадами, дитинством своїм в селі. Більше того, ми зависли, Галочко, як парашутист на дереві. І від села відірвалися, і до міста як слід не пристали. На місто бурчимо, а в село повертатись боїмося: не той комфорт, та й робота в землі нас відлякує. А от Женя — вона не знає роздвоєності. Бач, уся тут, думками й тілом у місті, і відчуває себе у міському потоці, як риба у воді. Правду я кажу, Євгеніє?
Дочка звела на батька свої глибокі, темно-каштанові очі і, вдячна за те, що він розуміє її, кивнула головою: так, правильно! Їй добре тут! Вона просто щаслива, що народилася в Києві: і Лук’янівка, і засипані жовтим листям парки, і Дніпро, і музей історичний, де вона виліпила з батьком виноградинку, — скільки їй усього треба передивитися, довідатись, відкрити! Мабуть, не хватить для цього й життя. А потім — не тільки надивитися. Щось і самій зробити, щось таке, як робить батько, цікаве й пам’ятне — для себе і для людей.
Женю відправили спати (десята година!), а вона крутилася в ліжку, не могла заснути — все ще була під враженням вечірньої розмови. І скоро нові, доросліші думки почали снуватися в голові. "Звичайно, — у напівсні міркувала Цибулько, — і в Маньківці є багато хорошого. Степ, чиста річечка, луг над водою — бігай де хочеш. От якби київський асфальт та переселити в Маньківку, щоб після дощів машини не плавали там у болоті, а маньківську річку з осокою та переселити до нас на Лук’янівку… щоб те й друге об’єднати… і щоб не село було, і не місто, а гібрид — місто-село: хочеш — їдь собі тролейбусом, а хочеш — босий біжи через луг у школу…"
З думками, що вона скоро виросте і збудує якесь зовсім нове місто, гібридне, Женя й заснула.
СВЯТО МІСЯЧНОЇ НОЧІ
(Продовження на наступній сторінці)