Чублик одразу кинувся до тачки, а дід Вертутій вирівнював кручу, обрушував землю, і, коли візок був повний, Чублик з веселим присвистом відкочував землю геть і звалював її у ямище. Мармусія… О, треба було бачити, як працювала серед гурту Мармусія! Делікатно, з гордовитою неквапливістю ставила вона туфельку на лопату, притупувала ногою і мов не землю — пригорщу золота набирала на штих і зсипала з кручі. Все це вона робила, як на врочистому бал-маскараді. Ніхто б не подумав зараз, що Мармусія, коли треба, тією ж лопатою може любесенько вгріти по загривку волохатого заброду з лісу. Сиз — той тягав зелені кущі барбарису, йому допомагав глухий Лапоня. А ще плутався коло них, весело встрявав у балачку, всім показував і усіх напучував невгамовний Хвороща. Він говорив, що треба сюди не кущі, а гудину з бочками-динями, от вони, вражі гостоньки, і пурхнуть тоді з лісу, як круки на заячий потрох.
Робота кипіла, а хмари сунули, сунули з пущі, чорною поволокою закривали небо. І щось гримкотіло під хмарами. Стовуси й тривуси думали, що то грім. Аж ні, погримувало, вибивало в бубон десь збоку, коло Щербатих скель. Якийсь шум, якісь глухі удари, виторохкування, тріскотнеча наростали, від скель перекочувалися до лісу.
Всі кинули роботу і напружено прислухалися.
— Чуєте? Як в трубу гуде…
— Може, там похорон?
— Та ні, це ті самі, з печер…
В гурті перемовлялися, і спершу ніхто й не помітив, що Сиза коло них уже нема. Його повело. Так, так, Сиза повели ноги! Він приклав руку до вуха, вслухався в гул із темряви, а ноги самі переступали, намацували стежку і швидше, швидше витупували — туди, на гул з ночі.
Огледілась першою Мармусія.
— Сизе, ви що? Ви куди? А наша розмова!
Сиз раптом став, сам здивувався, що так далеко занесли його ноги від гурту.
Мармусія кинула лопату на плече, в один змиг опинилася коло брата. Чублик теж взяв грабарку, як ратище, і виріс на стежці третім.
Сиз тільки розвів руками: що з вами робити, га?
Осміхнувся, потискав за плечі доброго й славного Чублика, а Мармусії сказав:
— Ми підемо вдвох, з Чубликом. В нього дуже щасливі ноги в дорозі. А тебе прошу — стережи музей. Вони, оті печерні, страх бояться твого весла. Збережи, послухай мене, Мармусіє, наші світлячки! Без них, — Сиз одвернувся, ніби добираючи слова, і стиха додав: — Без них і життя мені вгасне, ти знаєш…
Весь гурт залишився над озером докінчувати кручу, а двоє пішли, пошурхотіли стежкою, перебралися через луг, де, ніби чорна вода, стояла темрява пізньої ночі, і вглибилися в ліс.
Ніколи, здається, не було так похмуро в лісі, як зараз. Хвоя, хмарне небо, гущина. Тільки зіркі очі стовусів могли в цій непроглядній пітьмі знаходити зарубки на деревах й вибирати дорогу. Чублик тихо ступав за Сизом і озирався: вітру не було, душно й вогко під густою кроною, проте ліс не мовчав. То щось трісне, то прошелестить в листі, а то раптом десь за спиною, на їхніх слідах…
— О, чуєте? Хтось наче йде за нами назирці!
— Може, то страшили?
Сиз став, показав Чубликові пальцем:
— Т-с-с!..
От воно… десь позаду. Ніби крався за ними якийсь обережний нічний звір.
Вони йшли далі, а ті шелестіння й звуки настирливо супроводжували їх. В якусь мить Сизові здалося: війнуло, донесло із темряви знайомим ароматом. Тонко-тонко запахло ранньою фіалкою. Так могли пахнути лише улюблені духи Мармусії, але цур — Мармусія вже, видно, повернулася додому і стерегла його скарб.
Йшли знайомими стежками, через вигорілий ліс, через місток-колоду на Кабанячій річці, через заболочену низовину. І скрадливий тріск супроводжував їх, одного разу навіть почулося за деревами глухувате прикашлювання. Хто крався за ними?
Може, притаєний вивідник печерних? Та скоро Сиз і Чублик забули про ті звуки. Чим далі пробиралися вони за річку, тим сильніше вибубнювало і вигримувало десь там біля скель.
Сиз обережніше, тихіше прокрався густим чагарем. Залягли вони перед широкою галявиною і зовсім близько побачили щось приголомшливе.
З печер виходили полчиська в шкурах-накидках. Попереду грізно ступав сам Магава Перший в чорному шоломі й кольчузі. За ним вели вороного коня… Та ні, коня не вели! То привиділось в темряві. Два списоносці несли над Магавою конячу голову, а маленький дідок-маг ніс чорну мітлу, вимахував нею, як довгим хвостом або гривою. За сокрушителем виходили з печер полки, одні в подобі кулачних бійців, з великими каменюками, шестоперами в руках.
Полчиська розверталися, стали півмісяцем на галявині… Магава в оточенні мага і двох списоносців, які несли над ним конячу голову, грізно оглянув полки і виступив насередину. Загриміли шкури буйволів, натягнуті на тугі обручі. Сокрушитель гір виголосив коротку промову. Він сказав, що два стражники порушили закон печер: заснули на посту й випустили на волю одного, а потім другого бранця-ворога. За це вони будуть покарані на смерть — чорним вогнем. Рах, рах!
Знов загриміли шкури буйволів, на галявину виштурхали двох нещасних. Сиз їх одразу впізнав: це були ті стражники, які стерегли його в печерах, — Квасило й Дригайло. Бідолахи навіть не опиралися, бо перед тим їм добре підсмалили п'яти. Ось два воїни-здоровила каменем забили в землю кілки, прив'язали до ник болотного і печерного. Двоє нещасних стояли приречено, звівши голову. Магава натягнув свій лук.
— Диви, що він робить! Я свисну, — прошепотів Чублик.
Та першою свиснула в повітрі одна, за нею друга стріла. Зблиснув серед ночі чорний вогонь, полум'я глухим гулом пронизало обоє тіл. Ні Сиз, ні Чублик не встигли й отямитися, як замість болотного й печерного на галявині стояли вже два обгорілих чорних стовпи.
— Мій вогонь залишає скам'янілу подобу і виїдає все нутро, — холодно й злорадно вимовив Магава, пронизуючи хижим поглядом своє воїнство. — А тепер ми рушимо на ліс. Я спалю його дотла, спалю мох і землю, випущу камінь з глибин, і завтра тут, на рівному, не будь я сокрушителем, стоятимуть гори з печерами. Та зараз ми рушимо далі, на Довгі озера, чорним вогнем я змету всі корчі стовусів.
Полки розвернулися і важким кроком пройшли галявиною, майже перед самим носом Чублика й Сиза, які лежали в кущах завмерши. Бойовими лавами воїнство рушило вниз до річки; чорна тьма, хмари низько пливли над ними. І от почулося: бух! гу-гу!.. Тріск і скрип гілок… Печерні палили на своєму шляху перші дерева.
Ще проходили перед Сизом останні ватаги печерних, а він заворушився неспокійно, забідкався: ну як їх затримати? Кого послати в селище до Вертутія?
— Я піду! — почувся за їхніми спинами жіночий голос.
Сиз і Чублик лежали, ніби прип'яті до землі. Не вірили — Мармусія! Як, звідки вона взялась? Аби впала з неба, і то менше здивувалися б вони!
Мармусія вийшла з темряви, відразливо поморщилась:
— Фу, фу! Яким духом вони вас обкурили! — витягла носову хусточку і помахала перед собою, як легеньким віялом.
Тільки тепер Чублик втямив, хто прокрадався за ними лісом, від кого так тонко— тонко пахло духами.
Сиз і здивувався цій несподіваній з'яві, і зрадів.
— Мармусіє, біда ти моя, вертайся хутчіше лісом, лети як птах — прямими стежками, передай одразу Вертутію — хай готує вогні, а ми виведемо Магаву на кручу.
Нечутно Мармусія зникла в темряві. А низом, понад річкою, гули й тріщали дерева — печерні проламували собі дорогу. Там, де вони проходили, вигорав мох, з-під землі справді виступали сухі й потріскані скелі.
Чублик і Сиз кралися збоку, серед чорного каміння, і одна думка непокоїла Сиза: чи встигне Мармусія?
РОЗДІЛ ПЯТНАДЦЯТИЙ
Таємничі приготування стовусів і тривусів. Гул і чорні блискавки котяться до озера. Де Чублик?
З темряви один за одним виходили стовуси. Вони стиха перемовлялися.
— Тут, — казав глухо Вертутій. — Кхе!
Старі й малі підходили і в бочку, над якою стояв нахмурений Вертутій, вмочали віхтики, клоччя ганчір'я, настромлене на стругані палички. Від бочки сильно пахло нагрітою смолою, і Вертутій покваплював тих, що підходили, коротко кидав їм:
Отам залягайте, в ровах. З двох боків луговини…
А Мармусія кожному вручала вогник-світлячок, і стовуси обережно несли їх в долонях; видно було, як ті вогники легенько, немов жаринки, зблискували серед темряви. Стовуси й тривуси виринали і виринали з ночі, втеплювали свої віхтики в смолу, ховали в долонях світлячки, а в лісі робилося щось моторошне.
Тріщали й гули дерева, раз по раз зблискували чорні блискавки, якась дика сила продиралася крізь пущу, все знищувала на своєму шляху. Полки печерних були вже близько, вони виходили до озера, і Мармусія кидалась від гурту до гурту, всім втлумачувала, де залягти, де притаїтися, що робити з вогниками-жаринками, морщила носа й казала: "Фу, фу, як несе з лісу!"
Вона підійшла останньою до бочки, вмочила весло, на кінці якого висіла прив'язана довга конопляна куделя, і знов зникла в темряві.
Вертутій покотив бочку на той бік луговини, поставив коло неї варту — професора Варсаву з двома лунаристами.
— Спокійно, спокійно лежіть, — вмовляла Мармусія. — Ми їх добре пригостимо.
Та хіба всидиш спокійно у засідці, коли на тебе, на твоє живе й тепле тіло
(Продовження на наступній сторінці)