А Вовка лежав під церквою, розкинувши руки. Од страху звалився. Ні дихнуть, ні крикнуть не міг — душа скочила в п’яти. Та й не диво: тільки-но смерть заглядала у вухо. То вона сичала гадюкою. То вона своїм жалом проколола йому перетинки: дзвенить-дзвенить у голові.
Мало-помалу верталась душа на місце. "Тень-тень", — озвалося серце в порожніх грудях.
"Проклята балка, — сплюнув Вовка пісок з язика. — Це ж тут Мишка весною вбило".
І спомин, як холодний камінь, причавив малого. Зринула з пітьми жахна картина. Яшка: "Стріляєм на виграш…" Здибилась земля, чорним крилом заступила сонце… Свіжа воронка… Мишко… Засипаний репаним груддям. В погаслих очах — попіл. Неначе з мурашника висунув кулачок, і в ньому — контужені проліски. "Збережіть їх, люди…"
"Мишо… Я йду до тебе", — Вовка обминув заплетений берізкою окоп, в котрий скотилась "лимонка" ("Ого! Обвалило стіну!"), подався вгору до плескатого каменя, за яким вони, Яшка, Лесь і Вовка, залягли тоді.
Ось той горбик, де поклав Олесь начинений смертю снаряд.
Серед полину вовчим лігвом зяяла яма. Круг неї — дощами розмита бровка обгорілої землі. Весь ободок заглибини шкіриться зубами-осколками; на них, здається, запеклася кров.
"Одцвіли твої, Мишо, проліски".
Вовка глянув на захід, де хвилястою лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там на самому гребені стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок… А село! Вщерть залите променястою голубінню, немов купалось воно в тихій молочній воді.
"А він не бачить цього", — тупим осколком шпортонуло Вовку по серцю.
Мишко… Один у страшній печері.
Нараз привиділось Вовці, що він, сирота, живий, що хоче встати, хоче дихнути, а на груди, на лице, на зомлілі руки його тисне велетенська гора, чавить, чавить безжально, він упирається, він благає…
"Ху!" — аж задихнувся Вовка, бо йому — він це відчув — забило землею рот і ніздрі.
Геть, геть з проклятого місця! Не оглядаючись, він біг щодуху від церкви; спиною, отерплим тілом чув, як хтось гупотить позаду. "Ми не хотіли, Мишо! Слочесті, по глупоті…"
Затінена балка, церква з порожніми очима-вікнами, насуплений Купець, — все, що лякало Вовку, відступило, сховалось за горбом. У відкритому степу, де пурпурово згасало вечірнє багаття, Вовчина голова трохи просвіжилась, думки пульсували спокійніше. "Нарву чебрецю і загляну до Мишка. В землянку… Все-все розкажу йому. І як школу гуртом ліпили (це б і він з нами ходив на толоку). І як батькові орден послали. І як Ониська хрестила Яшку качалкою… Він там нічого-нічого не знає".
Поки Вовка розігнав кози по дворах, збігав додому за ліхтариком, — почорніли, звузились береги над Інгулом, з комишів потягло болотною опарою; гіркувата від пилу й запахів різнотрав’я, дрімотна млость оповила села. За день обважніли в хлопця ноги, все тіло налилося втомою, і він розмореною ходою, перевальцем сновигав на край Мартинівки. В думці неквапливо вимальовував, як зустрінеться з Мишею. Підійде тихцем до землянки, постука пужалном по відру: "Мишо, агов, прокидайся!" — "Одну хвильку!" — Із халупки виповзе чубатий підпасич. "Гля, що я для тебе зробив", — стулить соромливу усмішечку і покаже… Що він покаже, Вовка не міг уявити, бо Циганчук завжди вирізав щось несподіване: то коня (завбільшки з палець, а як живий: і грива, й хвіст, і навіть копитця), то малюсінький танк, то солдатика… Ясно, зустріч із Мишком — то привиддя; ніколи більше не усміхнеться він, не похвалиться своїм різьбленням. В його хатині пустка. Вже й одвірок, мабуть, заснувало павутинням.
Чим ближче Вовка підходив до Мишкової землянки, тим важчими ставали ноги. Гнітила, не давала спокою совість: "Казав, щодня забігатиму. А вже коли-то був".
Дорога петляла вниз, до Мартина; долина була вщерть затоплена вовнистою млою, лише вгадувалися обриси повнотілої скелі та зривистих круч над плесом.
Вовка зійшов з дороги, пужалном обчесав капловухого будяка, по шию забрів у темну гущину. Нарешті, пробився до землянки. На глинистому горбку, ніби корч, зіп’явся димар. Закопчене відро без дна.
Глушінь…
Так і здається: відьма, он вона — в бур’янищі. Зелені баньки. Волосата рука з кігтями… цап-цап за комір. Аж мороз пішов по спині.
І раптом — блись… іскра. З відра плюскнула іскра й погасла. Прілим кізяком чи махрою запахло.
— Кха-кха! — квакнуло з димаря.
А далі було таке, що Вовка й через день, і через два дні не міг до пуття розказать. Він сахнувся від землянки та в кущі та заячим скоком на дорогу. Темінь била йому в груди, хльоскала по обличчю, а він біг не зупиняючись млистою канавою-вулицею. Де не взялася мати, Яшка Деркач, дід Оврам, цілий рій жінок. Оточили землянку. Яшка став проти входу. Клацнув рішуче затвором автомата:
— Виходь, хто там є! Бо гранатою… кишки не збереш!
У відповідь — тиша. Ледь чутне шарудіння за дверцями.
— Виходь, востаннє кажу! Щитаю: раз, два!
І будяки, привиділось Вовці, здибили вихрясті голови, втупившись в одну точку — туди, де глибочіла обчовгана кимось нора. На неї було націлено дуло автомата.
— Кха-кха! — бухикнуло знову під землею, війнуло цвіллю, щось вайлувате, схоже на кабана, задом-задом порачкувало з нори. Ось воно, товсте, закудлане, випрямило хребет свій, ткнулося в автомат і — ик! — присіло.
Вовка не промахнувся — вцілив пучком світла. І люди — всі, що були тут, — як із одних грудей видихнули:
— Федька…
Густа щетина, пики не видно за нею, на голові — курай; очі, як у затравленого звіра, прошивають напруженого Яшку. А Деркач рилом автомата поліцаю в лоб:
— Руки вгору! Кидай наган!
Брязь! — глухо вдарилося заліззя об дощаний поріг. Наче роги, звів над собою Федька рукава куфайки. Він скидався зараз на крота, якого витягли зненацька на світло: зморщився, зіщулився, отетеріло чиркав спідлоба по хмурих постатях, що обступили його тісним кільцем.
— Тітко Оксано! — кинув через плече Яшка. — Дозвольте зайти з Кудимом у землянку. На маленький допрос. — І Деркач прикладом штовхнув поліцая в тісні дверцята. — Назад, шкуро. Віч-на-віч потолкуєм.
Земля поглинула їх.
Чути було, як хтось роз’ярено сопе внизу, вовтузиться: гикнувши, вилетів з нори Федька, впав на коліна, поповз до жінок.
— Заберіть його, заберіть Яшку, — белькотів очуміло. — Я скажу… пожалійте… в ноги цілуватиму.
— Ну? — звівся над ним Деркач. — Вставай! Повтори, щоб чули всі.
Федька трусив колінами, і одвисле черево його тряслось, як холодець. Не сказав, а виклацав зубами:
— Згляньтесь, не винний, пощадіть… Вони на розправу мене тягли. Я що? Захищався…
— Далі, далі кажи! — підбадьорював дулом Яшка. — І ти сонних пристрелив… вночі… Так? Під копичкою?
— Братовбивця! — зірвалось, як плювок, з Оврамових вуст. — Каїн! Хіба ти людина? Чорна печать на місяці.
Потім Федьку вели під конвоєм у село; жінки, що мовчки йшли по узбіччю дороги (кожна сторонилась поліцая), шкорбали босими ногами, а він, важкий, натоптаний, загрібав чобітьми пісок, з куфайки тхнуло запахом лігва й кислого поту. Зв’язали руки йому, кинули, мов лантух, на фургон, гузирем до Яшки, що сидів у передку, готовий поганяти буйволів. Дід Оврам напросився у конвоїри: "Таких молодчиків, як цей, я в гражданську на той світ благословляв".
Підвода виїхала з колгоспного двору, погуркотіла в сповитий млою степ.
Старечими більмами дивився місяць на пізню хуру, яка покидала село.
Ранком Вовка дізнався, що ця історія не закінчилась так просто. В дорозі, серед глухого степу, Федька ударив каблуком Диню, вибив останні зуби, спритно, як вуж, вислизнув за борт і — клубком у рівчак. Яшка за ним, насів, прикладом огрів по холці, раз та вдруге — повалив на землю.
Оглушеного поліцая здали в міліцію під розписку.
* * *
В степу гуляли вихори.
То в одному, то в іншому місці гривками схоплювалась курява; вихор неначе пробував, де можна поживитися: не вгризе на твердому, шугає далі. Трапилась піщана залисина — ух, і зареготала круговерть, і давай, давай мотать, на веретено накручувать шлейфи дрібного пилу, клоччя сухої трави, всяке сміття; та мало усього — полетів бур’ян з корінням, якісь цурпалки, воронячі гнізда.
Виріс над степом гігантський чорний стовбур; він сягав шапкою під хмари, дедалі шаленіше розкручувався, і вже, здається, й небо, й земля, й саме повітря закружеляло в дикому танці.
Там, де проходив смерч, гула, вгиналась рівнина.
Погарцювавши в степу, вихор падав за обрій.
— Он ще одна свічка, — показав Лесь на долинський шлях.
Мов п’яний парубійко — "Гоп, мої гречаники!" — збивав куряву на шляху молоденький вихорець, що саме розходився. Він дріботів до ячмінного поля; там попід краєм загінки лежав свіжий валок — криничуватці пробували на вибір косити хліб.
(Продовження на наступній сторінці)