— Тут і ви, товаришу маршал, ошибочку допустили. Ви їх у лоб крешете, а вони у землі, як ховрахи, — просто не візьмеш за живе. Було б вам отак, обходом, по Бобринецькому шосе, та із тилу… Пойняли? — І Яшка натурально викладе свій план інгульської операції.
— Спасибі, — скаже маршал. — Надалі наукою буде… Так що ви, товаришу Деркач, хочете получить від нашого командування? Може, гвардійське оружіє чи повний солдатський пайок?
— Одна просьба до вас. Чи немає порошків од нервеної хвороби? Як убили Максима, мати моя геть перевелись. Ані часинки не сплять. Голосять, б’ються об долівку та сина свого докликаються. Аж їм праве плече і руку одібрало… А ще, товаришу маршал, аби мені бінокль…
В уяві своїй хлопець так спритно вималював картину зустрічі з Конєвим, що навіть почув за спиною порипування хромових чобіт, коротку розмову маршала з ординарцем: "Видать!.." — "Єсть видать!" — і чорний пасок туго обтягнув Яшчині груди. На грудях повис чорний окатий бінокль. Гвардії рядовий Деркач приклав бінокль до очей, і раптом… прямо під ніс йому… націлилось дуло гвинтівки. Наче вітром змело Яшку в окоп. Увібрав голову в плечі ("Зараз торохне…"), прилип до землі. "Гух, гух, гух", — калатало серце. "Тс-с-с!" — засичав піщаний струмочок. Яшка насилу відкрив одне око. Гвинтівка стриміла з окопу, як тичка, і не хиталась. Її притискав до грудей, схрестивши руки, солдат у зеленій шинелі. Він лежав якось незручно, каска з’їхала набік, на скроні — темне кружальце. "Убитий… Ху, до гикавки налякав…"
Яшка вискочив з окопу і вже не йшов, а біжки тікав од мерця. І довго відчував під лопатками неприємний холодок, немов хтось цілився йому в спину.
Пробігши з півверсти, Яшка озирнувся: куди ж його занесло? Степ круто обривався до маленької річечки, що ледь пробивалася крізь густе плетиво верболозу, очерету й осоки. Це була глуха Тернова балка. Значить, він ішов понад Інгулом і, зробивши добрий гак, повернув на землі долинського радгоспу. Далеченько забився!
— Ех, закурити б оце, щоб аж чорти затанцювали в очах! — Яшка приліг на траві, з хрускотом потягся. Нашорошене вухо ловило тихий дзюркіт води під корчами, сухе потріскування очерету. "Хочу пить, хочу пить", — просила якась пташка.
Мрійно…
Тепло…
Заячий сон зліплює повіки.
Чи то вітер, чи сполохана качка гойднула осоку, — зашелестіло над річкою. Яшка сперся на лікті. Знов — той же холодок під лопатками. "Хрр!" — захропло в кущах. "Шшу! Шшу!" — наче ломакою по очерету. І суне, суне все ближче, підминаючи жорсткий сухостій. Німець! Зараз клацне затвором… Яшка прикипів до землі. А з очерету позирнуло… сиве яблуко.
Очі.
Вуха.
Коняча морда.
Кров ударила Яшці в голову. Земля хитнулась під ним. Губи його затремтіли. "Конячко… Коняченько рідна… Не бійся, не тікай, моя зіронько", — мало не ридаючи, заклинав приголомшений Яшка.
Треба сказати, що в жилах Деркачів, хоч і були вони всі руді, мов кленове листя восени, — в жилах Деркачів вирувала гаряча циганська кров. Ну, якщо кров — діло темне, то пристрасть до коней була справді циганська.
Яшчин батько, рудобровий Гаврило Деркач, не злазив з коня з чотирнадцятого по двадцять другий рік. На своєму рисаку, знаменитому Баламуті, він обскакав Україну вздовж і впоперек, від Маріуполя до Словечно, від Гадяча до Хотина. По яких тільки фронтах не носило його, яких тільки бандитів — і білих, і зелених, і жовто-блакитних — не косила його шаблюка!
І тоді, як червоний кіннотник Гаврило записався в колгосп, не покинув своє ремесло. Був старшим конюхом. Так мати не купає дитину, як він купав лошат. Так парубок не чистить чоботи, як він чистив племінних жеребців. Найсолодше спалося йому в жолобі, найсмачніше їлося в сідлі. А як німець пішов війною, погнав Гаврило своїх коней на схід. На Дону-ріці оточили вороженьки Гаврилів табун. І сказав Гаврило: "Та лучче ж на дно ріки, аніж врагу в зуби…" І погнав своїх коней плавом по бурхливому Дону. А кулі свистять, а хвилі киплять, а стрімка течія убік заносить. "Ну мої гніді-булані, ну, ще трохи — і берег". Та не доплив до коси Гаврило. Обпекло йому груди, випав із рук повідок. І лягаючи на круту хвилю, побачив Гаврило лискучі спини буланих, що вже одфоркувались на тому березі. І скрутивши дулю: "З’їли, вороженьки!" — вмочив Гаврило вогнистий чуб у Дон-ріку.
I старший брат Яшки, вітристий Максим, успадкував від батька циганську любов до коней. Доглядав Максим лошаків. А хто бачив лошаків на випасі, той знає, що це за робота. Бо задерши хвости, летять вони степом, як змії, — не зупинить їх ні вогонь, ні злива. А за ними з гиком та свистом несеться вихор-Максим, а в розпалених очах його таке сатанинське захоплення, що стань йому на шляху — розіб’є в порох.
Все підбирався Максим до гнідого жеребця, який нагулював силу в стайні. "Не тронь його!" — казав батько. А що "не тронь", те наймиліше серцю Максима. Темної нічки тихо, як циган-конокрад, вивів Максим жеребця з конюшні, скочив на спину йому — і в галоп. Куди він тікав, хіба що знали яснії зорі, що вказували путь у таврійські степи. Та ще батько, — він сторожко спав у конюшні, — прокинувшись, одразу догадався, хто й куди погнав жеребця. Кинувся батько на коні за сином. "Стій! — покотилось над степом. — Стій, кажу, сучий сину!" А в отвіт — стук-перестук, іскри з-під копит. Аж за Долинською перейняв Гаврило сина-втікача. Батурив його, повертаючи в сімейне лоно, добре батурив. Ще й примовляв: "Отако — раз! — вчив мене батечко. Отако — два! — вчив мене дідечко. А так — три! — я тебе вчитиму".
Гей-гей!.. Відгуляли батько з сином, від’їздились. Земля їм пухом.
Тільки Яшці не поталанило на коней. Коли старші Деркачі викохували рисаків, Яшка на лозині вистрибував. А зіпнувся на ноги — війна. Такий розор у селі, не те що коня, волосинки поганенької для вудки не знайдеш. Чим орать — сіять, у голові не вкладається. Весна стукає в двері, степ жде орачів. Не тих, що снарядами вивертали нутрощі матінки-землі, а тих, що кладуть у борозну тепле зерно… Крім орання-сіяння, кінь для людини все одно що крила для птаха. Щоб душа літала над степом. Ох, і рветься ж Яшчина душа з припону, б’ється, як сокіл у клітці, проситься на волю. Кожної нічки, ледь стулить Яшка повіки, попливуть-попливуть стіни землянки, розтануть вони в голубій піняві, а з тієї піняви виринає білий-біленький, як лебідь, диво-кінь з лебединою шиєю, з піснею-гривою, з очима-зорями. Яшка — плиг! — за вуздечку хоче піймати коня, біле диво — за хмару, Яшка за ним, а воно як туман…
— Яшко! — торсає мати хлопця. — Не мни куфайку, порвеш. Гарячка в тебе, чи що?
І ось із того гарячкового сновидіння, з очеретів Тернової балки, виплив до нього кінь. І не примарний — живісінький. "Матінко рідна! Конячко моя! — ронячи сльози, чаклував Яшка. — Стій на тому містечку, не тікай…" Щоб не сполохнути коня, Яшка, маскуючись, по-пластунськи поповз до річки; і вже так обережно, як лисиця, підгортав ноги, щоб жодна билинка під ним не тріснула. Гаряча роса затуманила очі йому, але й крізь жовте маячіння світило Яшці незворушне запітнявіле яблуко. Кінь спокійно позирав на дивака, що повзком підкрадався до нього. І коли Яшка, напружившись, підскочив, обхопив руками теплу конячу шию — полонений і хвостом не махнув. Та, власне кажучи, не було хвоста — голий деркач із клубком реп’яхів на кінці.
Як до рідного брата, пригортався Яшка до коня. Тицяв щокою в сиві губи, гладив бархатисту шию, щасливо вуркотав: "Дурненький мій… От і будемо вдвох… Де ж ти блукав так довго?.." Смирна конячина, яка теж, мабуть, знудьгувалася за людською ласкою, довірливо підставляла морду, лагідно форкала Яшці у вухо.
Чудо-кінь, гордий лебідь із голубої казки, стояв перед хлопцем. І Яшка не бачив і не хотів того бачити, що його щастя, оця бродяча кобила, дуже скидається на їхню козу Чирву — коростява, облуплена, вся в реп’яхах.
…Вовка й Мишко, що зібралися гнати додому своє стадо, стояли з роззявленими ротами. Повз них, на сірій шкапині, їхав Яшка Деркач. Широченне галіфе, як попона, прикривало гострий хребет худобини. Яшка сидів бочком, пілотка набакир, груди колесом. Понад степом розлягалося:
На позицію дє-є-евушка
Праважала бойця…
— Гей, шкілети! — гукнув Яшка пастухам. — Сідлайте свої кози та й за мною в атаку… Пойняли?
3
Війнуло з півдня теплом, ожив приінгульський степ.
Млосно запарувала земля, заграло у видолинках марево.
Висунув ховрах мордочку з нори, поворушив ніздрями: весною пахне… "Пі-і-і!" — попробував голос. "Ті-і-і!" — одгукнувся йому сусід. І забринів у степу ховрашиний перегук. А в чистій, мов кринична вода, глибині бездонного неба полоскали свої крильця жайворонки.
Почалося життя. Почалось…
(Продовження на наступній сторінці)