однак вхопила Павлика, згребла в оберемок, обгорнула його ковдрою і сама понесла з хати (а збоку бігла й підтупцювала Зінька). Всадили його в сани, взялись гуртом і попхали ґринджоли в темряву, в замети, через споночілий сад.
Десь ревли марші на вулиці, і двоє за берестком сварилися добірною німецькою лайкою.
В приземкуватій, довгій, обвішаній дитячими штаньми й сорочками хаті, де клубками стояла пара й густо пахло чимось одвареним, знайшовся куток і для Павлика. Перенесли його туди, між якісь торби й вузли, і одразу сповзлися до нього всі Вустині дітлахи, хто з лежанки, а хто з печі, а може, тут було двоє-троє й сусідських. Павлик ніяк не міг вгамувати в собі нервовий дрож, давився од сухого сміху і знов починав розказувати :
— Тітко Вусте, чуєте: зо мною щось трапилося! Коли той оберст вистрелив, я аж підскочив і сів. Дивлюсь, а я сиджу, ось так, рівно сиджу, ну так, як сидів колись раніш, до верби. Не вірив, та й зараз не вірю собі: гляньте, хіба може бути таке? Це ж чудо якесь! А може, а може, і біга... і ходити я почну колись? Га, тітко?
— Аякже, аякже, Павлику! Ти послухай: в мого брата жінки, в Гальки, на хуторі Дишловому вона живе, таке нещастя скоїлося: малу її дочку пес колись перелякав. Стрибнув на неї з-за воріт, гавкнув, дурний,— і мале заніміло, не балакало зовсім, голос пропав. Мучилось дитя років п'ять чи шість. Та оту жнива, коли саме хліб косили, понесли Гальку коні, просто з гори поперли в ставок, на кручу, от-от розіб'ють і воза, і її, а мале схарапудилося, та як закричить: "Мамо! Мамо-о!" І стала дівчинка говорить. Вибалакалась і так зараз лепече, як ластівка... Воно, Павлику, недаром люди кажуть: клин клином вибивають. Ото як перетрясло людину, треба ще раз потрусить, і все стане на місце, я так бабським розумом думаю. Ану, сядь! От бачиш, ти рівно сидиш, гарненько. Вір моєму слову: ти видужаєш, Павлику, зовсім видужаєш! Скоро наші прийдуть, армія наша, звільнять село, і ТИ поїдеш у Київ. А таля, у Києві, там є такі мудрі голови, хвігурги називаються, вони з дощечок, з дровенячок живу людину тобі стулять. А ти ж молоденький, ти здоровий, ти ще бігатимеш так, що Салабай за тобою не вженеться. Правда, синку!
Вустя не просто прибалакувала, вона знайшла чисту марлечку, якусь густу, як мед, мазь, обв'язала Павликові голову і сказала, що подряпина в його чубі зовсім легка, днів за два, за три все присохне, заживе, і вона, Вустя, ще вдарить під "ойру" оцими чунями на Павликовому весіллі, на клапті поб'є бабське взуття. Видно, дуже подобалося Зіньці веселе материне ворожіння й приплакування: дівчина стояла тут же, коло матері, за всім стежила великими здивованими очима і розтуляла губи, м'яко, з добротою, трохи присоромлено усміхалася. А Павлик покірно підставляв голову, з-під Вустиних рук поглядав на Зіньку, на її кирпатеньке розумне лице, і йому дуже багато хотілося сказати їй, ну хоча б таке:
— Коли все збудеться, Зінько, чуєш, все те, що мати твоя сказала, і я поїду в Київ, то й ти поїдеш зо мною, добре? А там, після хірургів, ми знаєш що зробимо? Ми візьмемося з тобою за руки і побіжимо, ні, просто полетимо на високі гори, щоб подивитися на Дніпро, на лаврські печери, на те місце, де стояв колись бог Перун, висічений з дерева, і сяяв золотою головою... Ми ж з тобою, Зінько, дружимо давно-давно, з самого дитинства, і давай хай буде й далі так, вічно, скільки ми й житимемо, правда?
Обережно помацав Павлик перев'язку і знов якось здавлено, сухо засміявся до когось невидимого, може, до своїх думок:
— Бачите, як воно виходить: фріц хотів мені зла, а все навпаки обернулося. У злих завжди так: копають яму для когось...— раптом Павлик стрепенувся, застиг з німим напруженим страхом на обличчі, мовби до чогось прислухуючись за вікном.— А мати моя? Ми ж забули про неї! Прибіжить, гляне, в хаті — кров, нема нікого... Що вона подумає, бідна?
Тепер і Вустя, і Зінька пополотніли, мову їм одібрало, навіть хлопчаки на лаві примовкли. Всіх наче облило отою з морозу, пекучо-холодною водою з ополонки.
— Божечко, що ми наробили! Побіжу, там у неї серце лопне од страху. Це я безтямна! Забула! — заохала, заметушилася Вустя, щось нап'яла на себе і, за всіх і перед всіма винувата, кинулася з хати в круту холодну ніч.
Стежка була протоптана в снігу понад річкою і звивалася, "темніла попереду то як рівчак, то як пробитий зайцями слід. Мати йшла з коромислом на плечах, плутала ногами, і серце у неї билося глухо, не того, що важко йти, що темно, що облила куфайку водою і вся одежина обледеніла на ній, взялась мерзлою корою,— не тільки того. Чомусь вона поспішала), тривожилась: кинула хлопця одного, а ніч якась неспокійна, з криками й ґвалтом у темряві, як не перед добром. Та якби він хоч накрився, одвернувся, не пік їх отим своїм непокірним, зненависним поглядом, а то ніби хоче до стіни їх всіх пришпилити...
Останні кроки перед хатою вона вже просто підбігала, задихаючись од сухого перемерзлого повітря. І от — наче удар обухом: темно у вікнах... Де Павлик, що з ним? Вклався спати? Так ні, мав би піджидати її. Ступила в сіни — і відра задріботіли в її руках: що це? Двері навстіж, все одчинено, а з хати несе гіркою паленою сіркою, димом. Байдачна кинулась туди і вже не пам'ятає, що вона там робила: де шастала, як ї чим присвічувала собі, як вона судорожно обмацувала постіль, і от — щось мокре, липуче на подушці. Горло їй здавило, вона ні охнути, ні крикнути не могла. Гарячковита, безжальна до себе, вона й не тямила в цю мить; що добиває, мучить себе даремно, що Павлик, живий і здоровий, гомонить зараз спокійно в сусідів, у тітки Вусті. "Де він? Що з ним зробили бузувіри?" — кидалась вона, і страшні видовиська попливли у неї перед очима. Зосліпу вона бачила, яв гурт фашистів, а серед них оберст, влетіли в хату, звалились на Павлика, стрілянина, лемент — і потягли нещасну дитину в сніг, в почорнілий сад.
Замість того, щоб постукати до сусідів, вона вискочила на вулицю, а тоді в сад, в глибокі замети і там, падаючи на горбках, гребучись в снігу, заметалась поміж деревами, серед загуслих важких тіней. Почула якийсь голос за собою, наче її кликала Вустя, та, боже, скільки голосів роздирало їй зараз душу! Скотилась до річки, голі руки у неї заклякли, але вона не чула ні холоду, ні болю, ні пекучих сліз на щоках.
Знов прибігла до хати. І, мабуть, зовсім осліпла від безглуздого терзання. Ще страшніша картина їй привиділася за темним вікном: ніби там, у хаті, стояв оберст, стояв і чигав, п'яно дивився на порожнє Павликове ліжко. Мати й дух затаїла: він, оберст! Он і чорна мітка у нього на голові! Пуста, вихолоджена хата, і мов привид самого Вельзевула — оберст "Ах ти змія люта, пекельна ти душа! На кого ти руку підняв? Ти знаєш, скільки серця, мук, болю свого я вклала в нього, в сина мого безневинного! Скільки недосипала ночей, страждала, душу терзала собі, благала в долі, щоб хвилинку, день доточила йому, щоб крапельку сонця, радості вимолити синові:! А Черкес? Та він дихав, сміявся, небо пригортав для Павлика, вія мов живою водою окропив його, у ньому й з нього золоту дитину викохав. А ти, холодний мертвяк? Як ти смів?".
"Спалю тебе, спалю, фашисте проклятий!"
В гарячці, в хапанні зашастала вона під куфайкою, знайшла два саморобних сірники з великими сірчаними головками. Намацала витирачку. "Ось тут, саме тут! — сказала собі й присіла, сперлась коліном на призьбу, де в неї рядочком стояли кукурудзяні снопики, якими утеплювала стіну.— Спалю хату і тебе, іроде окаянний!"
Чиркнула сірником, а він зашипів і з шипучим вогнем проковтнув сірку й погас. "Бач, прокляття яке на мою голову!" Другий сірник спалахнув сильніше, розгорівся, і вона долонею затулила вогник, піднесла його до сухого, гострого, як добре наточена коса, аж зашкарублого на морозі кукурудзяного листя. Полум'я легенько вчепилося й поповзло вгору, потріскуючи сухим бадилинням. "Все, все хай попелом піде!"
Сама наче в жару, кинулась вона в сад, в чорні замети, а гострий вітер повівав знизу, од річки, а мати бачила птицю, бачила гарячі її крила, які б'ють, лопочуть під хатою, роздмухують вогонь. "Сімург летить! Кара гаспидам фашистським!" їй і в голову не спадало, що те полум'я од снопиків не дотягнеться до стріхи, що оберет вискочить з хати (якби він там був), бо що з того, що вона приткнула двері на якусь благеньку засувку.
За спиною вона почула крики, гвалт, постріли, з жахом подумала: "Женуться! За мною! Тікай і ховайся, пропаща Тасько!" Скотилась клубком з гори, набравши собі снігу повну пазуху, а далі берегом, понад заметеною річкою, обдираючи лице й руки в чагарниках, вибралася за село в глуху балку. Тільки тут второпала, що несе в руках якийсь вузлик. Ага, вона шукала на кухні сірники, всю її трясло й лихоманило, і от щось трапило під руки — той давній полотняний вузлик, де вона ховала Павликове добро,— з хліба виліплені фігурки. Для чогось вона схопила його, ткнула за пазуху, а тепер вчепилася в нього скарлюченими пальцями, не випускала, несла на лютому морозі, мов бозна-яке золото.
Вигреблася з балки на гору, і така глибока ніч, такий потемнілий степ дихнули їй в очі холодом і пустельністю, що. вона, самотня в заметах, маленька перемерзла піщинка, з гіркотою подумала: "Пропало все, пропало життя, розвіялося". Обкутала себе щільніше, сховала затерпле обличчя в комір і вже бездумно, не вибираючи дороги, побрела снігами далі од села, од глухих криків і пострілів.
(Продовження на наступній сторінці)