...Через півроку, коли світ їхній, простий селянський, вгрузлий душею в землю, в хліб, в любов, коли той світ перевернуло, вирвало з коренем, понесло хтозна-куди бурею, Павлик не раз згадував слова Черкеса. В кромішній тьмі гули й гули важкі німецькі бомбовози. Тут, на землі, в їхньому селі, ніхто не палив у дворах вогню, не готував по-літньому вечері. Не світили й в хатах, або завішували наглухо вікна, обклеювали шибки навхрест паперовими смужками, наївно вірячи, що ті смужки врятують їх од бомб. Темно й глухо було на землі, а в небі вили німецькі бомбовози, йдучи наосліп до Дніпра; під їхніми крилами ніщо не світило, не блимало на тисячоверстих просторах землі, все тонуло в чорній бездонній тьмі. І фашистські льотчики в нервовому й озлобленому напруженні шукали внизу хоч вогника для орієнтиру. Аби скинути свій вантаж. Двоє хлопчаків, Зіньчин старший і менший брати, що пасли в степу бригадних коней, не послухали батька, розклали в канаві маленьке вогнище, хотіли напекти картоплі. І от — яма од них, і на сто метрів розкидало криваві шматки коней. В районній лікарні оперували жінку, яка не могла розродитися; видно, в тій хапанині не дуже щільно затулили вікно. Бомба в лікарню не вдарила, .а попала в сусідній двір, там жила стара мати з дітьми; ледве з-під уламків хати витягли кого живого, кого мертвого. Горіло торфовище на болоті, й туди скинули двохсоткілограмову бомбу. Вибухом рознесло земляну гребельку на ставку і геть повалило вербу, оту, Павликову, з глибоким гнилим дуплом. Верба тріснула, і з неї випав старий заіржавілий обріз, ще, мабуть, прихований з днів громадянської війни. Чи думав Павлик, що в тій теплій, поточеній короїдами вербі ховається царських часів трьохлінійка та ще й з патроном у стволі?.. Страшне — бомбами, каліцтвом, чутками-розмовами — звалювалося тоді на них щодня. І, може, Черкес, який прищуленим, холодно-насмішкуватим, а разом і печальним оком уже, здається, наперед бачив і ті вибухи, і те каліцтво на землі, може, саме тому він і оберігав бідну Павликову душу од страхів?
...Не думала мати, що Павлик так надовго (з нервуванням і впертістю) встряне в нові для нього клопоти. Забава є забавою, розмишляла вона, хай собі соває на дошці слонами-кониками, все-таки одволікаються думки від лежання і хворості. А Павлик вчепився в гру серйозно, сам вимагав од Черкеса, щоб той приносив йому із школи газети, де писалося про якісь задачки. А матері сказав: купи в поштаря гарненьких конвертів та побільше.
Тепер він мав собі не гру й не втіху, а мороку: просив, щоб ставила йому лампу близько на коминець; не спав допізна, лежав з розплющеними очима і дивився в стелю, в одну точку — думав. Сердився, коли мати приносила їсти або щось тепленького пити, одсовував, нервував: не заважай! Мати одходила вбік і затаєно дивилась: синя жилка на його скронях напружувалась і тонко-тонко пульсувала, билась. "Нащо йому ці муки?" — зітхала вона. Та через якусь хвилину він сам її кликав і вже іншим голосом, розслабленим, ублаготворений, казав:
— От, мамо, розкусив-таки проклятущу головоломку. Слинив конверт, запечатував і просив:
— Однеси поштареві нашому Кирилкові. Тільки ж дивись, щоб не загубив: то такий! Не в сумку, а поза халявою суне та й піде!
Всю зиму й весну мати перестрівала того Кирилка, малого, недорослого чоловічка (він не діставав у хатах і до вікон, і спинався навшпиньки або ставав на цеглину, щоб кинути у вікно газету чи журнал); мати перепиняла його, дуже поважного, горбатенького, і благала: не забудьте, відправте ж Павликів конверт. Він цим живе...
Старий бересток за вікном, на якому вітер обірвав-таки за зиму останнє вперте, скручене в сухі трубочки листя, знов зазеленів, розкинув густу крону, ховаючи під собою тінь, вогкий дух землі, млость і бродіння весняних запахів, заклопотане повзання мурашок. І мати відчинила вікно, і прилетів одуд, мовби для того, щоб показати веселий, вогнисто-яскравий чубчик на голові. Сів на бересток і загукав туркотливо до Павлика:
— Оду-ду! Оду-ду-ду!
Павлик, трохи сам позеленілий за весну, як поключене в погребі картоплиння, спитав одуда:
— Що ти мені туркочеш? Що накликаєш доброго?
І, видно, таки з гарною вістю прилітав той красивий і нечастий у селі птах.
Як давно колись хлопці, що зранку викликали свого отамана:. "Пасько, вставай!" — так і зараз хтось дерся і шкрябав знадвору по підвіконню. Ось виткнулась чиясь велика, мов добра макітра, голова, та не вся, а тільки її червона спітніла лисина. А далі і сам Кирилко, мабуть, страшенно напружуючись і видряпуючись до вікна, заглянув у хату.
— А вам документ! Сур-йо-зний! З печатками!
Голова провалилася і тільки якийсь папірець та рука тяглись у вікно.
Мати взяла ту цидулку, однак боялась розгорнути її. З холодком в душі подумала: "Від кого це?"
А Кирилко знов зашкрябав, підтягнувся до вікна і своїм поважним голосом прорік:
— Вам на пошту треба, в сільраду. Там щось прислали вам. Вели-и-ке!
Словом, напнула мати святкову хустку, чорну, з китицями, і пішла в сусіднє село на пошту. А Павлик слухав одуда, лежав по-весняному розслаблений, кволий, засинав легким дрімотним сном, прокидався, знов засинав і чув крізь сон голос одуда, скрип колодязної корби в сусідів, і бачив у півдрімоті якихось коней на крилах, а може, то була велика пустельна птиця Сімург.
Він прокинувся од чийогось погляду. Над ним стояла мати в чорній хустці, і квіти на ній аж сміялися. Навіть сивизна в її косі, що вибивалася з-під хустки двома пасемцями, світилася м'яко і робила її лице глибшим і мудрішим.
— Павлику, дивись, що я тобі принесла.
Тепла застояна дрімота все ще стулювала йому очі, та він прогнав сон, зацікавився: що ж то в руках у матері? Якийсь чималий пакунок, вгорнутий цупким коричневим папером. Мати розрізала шнурки, одколупнула сургучеві печатки. І от поклала перед Павликом — він аж затих од здивування — велику дерев'яну коробку. Він одразу вгледів найцікавіше: чорні й білі клітинки на кришці. Ясно, то були шахи, то була шахова скринька, і зачинялась вона на маленьку мідну клямочку. Павлик, не вірячи своєму щастю, одчинив скриньку, а там! Не саморобні, ні, а крамничні, невимовно красиві, легкі, виточені з дерева фігурки, і кожна фігурка — чудо, і кожна відсявала свіжим білим або чорним лаком!
— Це мені?! — Павлик розгубився; все це багатство звалилося на нього, як несподіваний дар з небес. Він боявся до чогось доторкнутися, а тільки вдихав, вбирав у себе гоструватий запах лаку, запах отих точених фігурок — слонів, пішаків, коней.
— Тобі прислали, Павлику. З Києва. А он ще цидулка: читай. Там про тебе.
Не од руки, а друкарськими літерами, як до великого начальника або до наркома, писали з Києва Павликові, Павлові Байдачному, що дякують йому за уважність і старанність,. що дев'ять задач він розв'язав правильно, в одній помилився, а одну, мабуть, не так зрозумів, що він завоював друге місце у відкритому конкурсі юних талантів-шахістів на Україні.
Нема Черкеса: він би затанцював!
...Пили з мамою чай, чай з вишнями, святкували, раділи. "Ти в мене герой! Бач, так і пишуть з Києва: талант!" — гомоніла мати.
"Ну, мамо, який я талант! Думав, я все розкусив, а бач,— в двох задачах промахнувся. Ото, якби не спішив..." Та, однак, видно було, що він щасливий. Від шпаркого чаю, а може, від хороших думок трішки зажевріло його блідувате загострене личко, налилися очі теплом, спокійною втомою; він заглибився в себе, ліг і довго дивився в стелю, і хтозна, що він там бачив — великі міста, піщану рівну пустелю, посмуговану чорними й білими клітинками, і крилатих коней, і себе серед птиць, і якісь голоси, що казали: "Дивіться, то Павлик, він сильний, він пролетить над всіма водами і пустелями..."
— Агов, Павлику! — загукав у вікно Черкес.— А дивись, з чим я приїхав.
Подивитись Павлик не міг, як не спинався на подушці, і тоді Черкес прогуркотів чимось за вікном і розпорядився:
— Хлопці, де наші ноші? Тягніть їх за мною!
Давно стільки шуму й галасу не було в Павликовій хаті. Вбігла вся хлоп'яча команда, боса й розхристана, сонце мигтіло за ними, хтось тягнув саморобні ноші.
— Пасько! Збирайся! Зараз поїдемо до яру, побачиш, що ми там витворяємо!
Мабуть, їм й досі уявлялося, що Пасько, їхній отаман, вилетить сонний назустріч, на ходу вскочить у штани (аж трісне холоша), і вони разом гайнуть попід хатами, лиш курява встане. Та Пасько лежав, трохи оторопілий, і наче побоювався, щоб його не стягли, не потривожили, не кинулися гуртом шарпати. Він обкутався покривалом і насторожено поглядав на буйне розпашіле товариство. Може, він дивувався, питав себе: невже він з ними колись бігав? Як все те було давно, і яким воно стало далеким і зовсім ніби чужим для нього. Добре, що саме нагодилася мати. Вона теж спочатку не второпала, що придумав Черкес. А тоді кишнула на хлопців, забігала, заметушилася по хаті, щоб одягти Павлика. Та от біда: сорочка на нього стала тісна й дуже куца, а штани зовсім не лізли. Намучила б вона Павлика, аби не Черкес; він встромив свого носа і швидко сказав: ось цю сорочку одягайте, більше нічого не треба, не смикайте хлопця. Обкутаємо рядном — і гайда!
(Продовження на наступній сторінці)