Прийшли свої, люди очманіло товпились, і якось ніхто не зважав на те, що наперед пролізли Шавлюга й Гриня, відтіснили жінок спинами і за всіх розпинаються про те, що було, і що буде, і як гірко доведеться колгоспові в перші дні. "Що гірко, то гірко",— погоджувались щиро жінки. Тільки бойчуківський Сергій, колись побитий вуздечкою, як вовченя, виглядав з Лаврового гурту й ненависно стежив за кожним рухом Щавлюги. І в його погляді було тверде й рішуче: не забуду!
Якось просто, по-домашньому розсілися бійці на санях, на підводі, на ящиках, витягли котелки, ложки, хусточки з хлібом і розклалися обідати. Дехто з них припрошував до супу або дівчину, що визирала з-за материної спідниці, або й маму з донькою. І те, що в душі дивувало й бентежило людей, висловила крива Зося. Вона пришкутильгала до саней і, широко посміхаючись, спитала:
— Звиняйте, дядечки, тільки непонятно — оце ви й усі? Німців така сила перла, цілу ніч тікали з гуркотом, а вас усього три підводи?
— Хе! — підморгнув їй чорнявий візник, з шапкою на потилиці.— У нас орли, бач. Один тищу німців гонить!
— Не мели! — строго сказав той, що їхав з прапором.— Проста причина, женщини. Німців у петлю взяли, дак вони тікали без оглядки, а ми — хозрота...
— Ну, а це що за солдатик? — не вгавала Зося й кокетливо повела бровою на хлопчика у військовому кожушку та валянках.
Той саме сьорбав гарячий суп і, коли почув, що мова про нього, засоромився, повернувся спиною до Зосі. За нього відповів старий біловусий солдат, і відповів явно задоволено:
— Наш синок. Удвох воюємо. Підібрали малого в Змієві. Хата горіла, витягли...
Сашко терпляче ждав, перечікував, поки люди наговоряться, надивуються, нарозпитуються — бо це ж свої! Та от випав слушний момент: жінки повалили до чорнявого візника, котрий витяг із соломи гармошку, а вусатий дід з малим солдатиком залишилися самі. Вони тулилися на ящику і серйозно та заклопотано доминали кашу з одного котелка. Сашко, а за ним і Шалай очікувально завмерли перед ними.
Старий солдат побачив насурмленого хлопця з собакою, побачив нудний застояний голод у їхніх очах.
— Їсти хочеш? — спитав хлопця.
Сашко мовчав.
— Іди сюди, підкріпишся трошки.
— Нє,— сказав Сашко.— У мене діло серйозне.
— То підходь ближче. Що за діло, кажи?
Сашко ступив крок, пес став між ноги йому, і вони обидва, вже зблизька, подивились на хлопчака в кожушку. Той шкріб на денці ложкою, солідно посопував і весь час підправляв шапку, яка зсувалася йому на лоб. Обличчя в нього хмурилось, мов у старого. Сашко озирнув малого солдатика (й зітхнув: поталанило!) і повагом спитав старого бійця:
— Діло таке,— й відкашлявся.— Як написати на фронт? Солдатові?
— Якому солдатові?
— Ну, батькові.
— Ага, батькові. Добре. А де він? Номер польової пошти знаєш?
Сашко такого не чув (що воно за номер?) і здвигнув плечима.
— Умгу,— сказав дідок, посмоктав цигарку й примружив око від диму.— Не знаєш... Тоді, хлопче, треба ждати. Коли батько живий, скоро відгукнеться. Аякже. Напише, де він, як йому живеться, і номер пошти вкаже...
— Зараз треба,— насупив брови Сашко, й обличчя його набрало холодного й відчуженого вигляду.
— Зараз... А що там у тебе таке спішне?
Сашко похмуро глянув в один бік, у другий,— рядом нікого не було,— тоді нахилився й поспішно мовив:
— Щоб приїжджав скоріше. Тут є одна... З приймаком злигалась.
Дідок зиркнув на хлопця уважніше. Тоді ткнув у рот цигарку та так і притих, задумавшись.
— М-да,— проказав солдат замислено.— Це діло серйозне. Тільки знаєш, синку — І він випустив змійку диму, обкурюючи вуса, й примруженим оком глянув на Сашка, глянув так пильно, що хлопець зрозумів: цей старий чоловік про все здогадався.— Знаєш, синку,— вів далі той,— не треба на фронт писати... про те, що ти кажеш. Там і так, якщо батько живий, не з медом йому. Їй-богу, не з медом. Зараз прорив, бої страшні, відмахають солдатики на марші півсотні кілометрів, і це по пояс у снігу, а вночі ледь живі. Отак. А ти з листом: радуйтесь, батьку...— Солдат ще раз оглянув Сашка з ніг до голови, ніби для того, щоб пересвідчитись, чи доходить до нього мовлене, і казав далі так само повагом: — От я бачив на фронті: получить солдат з дому звістку. Так і так, мовляв, нема в живих вашої драгоцінної Мотрі, вбили її на етапі. Або ще гірше: не вберегла себе ваша драгоцінна Мотря, привела дитинку від бувшого старости. Ну, від такої звістки солдат натурально зчорнів і руки йому враз як одібрало. І вже точно: в першому ж бою пропаде чоловік. То його наче й кулі обминали, а то тільки виставив голову — бац і нема чоловіка. Так-то, синку,— зітхнув солдат і сказав по-дружньому тихо й щиро: — Потерпи трошки. Пожалій батька: не пиши йому про те. Не треба. Ось війні скоро кінець, повернеться ваш батько, і тоді ви сядете й гуртом розберетесь, що там воно у вас вийшло.
10
Вологий, поривчастий вітер шмагав у стіни. Всю ніч кропив дощ з ожеледицею, темно й неспокійно було надворі. І під цей неспокій сторожко й нетривко спав Сашко. Крізь сон він слухав березневий вітер, спав, і снились йому голодні сни.
Він то прокидався, то знов засинав, голова була важка від марення, і вже десь під ранок він почув (чи йому видалося), що мати стогне.
— Ой боже! Ой боже! Ой боже! — приказує вона, і голос такий розгублений, такий вимучений, що Сашкові аж холод пробіг по спині.
Він підскочив, отетеріло зиркнув по хаті — довкола було каламутно, вітер шастав по долівці, і наче пасма диму гойдалися в порожнечі. Пусто в хаті. Та ні. Сашко придивився — там, під стіною, хтось ніби стояв. Мати. І не сама, а ще якась постать, чіпка, грубіша, і ця чужа постать як заціпеніла — руками здушила матір, а мати ледь чутно схлипує:
— Ой боже! Це ти? Ой господи!
"Гриня!" — зціпив зуби Сашко.
Після голодування в кублі він став ще понуріший, але не мовчав, як раніше, а злісно й нервово огризався на материні слова. І зараз він швидко підвівся, наче якась сила штовхнула його в груди. Спустив ноги на долівку, де бігали протяги, і гарячково подумав: "Гриня!.. так! поліном його, товкачем — чим попало!"
Від мстивих думок Сашко весь напружився. В очах йому вмить розвиднилось, і він здивувався: той, що стояв коло матері, був не такий. Не в піджаку, як приймак, а в чомусь довгому — в пальті або в шинелі. І запах — запах зовсім інший: несло махоркою, мокрим ремінням і сукном.
Сашко принишк, послухав тишу й спитав!
— Хто там?!
Той, що притискав руками матір, зупинився, повернув голову і теж завмер; тьмяно сіріло його лице, навіть угадувалась застигла розгублена усмішка.
— Ти? Це ти, Сашко? — І, не кидаючи матері, чоловік шарпнувся до хлопця.
— Тату! — скрикнув Сашко.
Від цього крику дзенькнула склянка на миснику.
Вони стислись, всі троє, і завмерли, не дихаючи, тільки, як міхи, важко ходили батькові груди, мокрі й гарячі від поту й дощу; і щоки їхні були вкупі, і губи, і то холод, то жар обпікав їм лиця. "Батько?!" — Сашко не вірив, не міг повірити, що так зненацька, вночі з’явився батько — той, з портрета, далекий довоєнний батько, напівзабутий, про котрого часом думалось: хтозна, чи він існує взагалі.
І от — гарячий дух від його грудей, тверде підборіддя, колючі щоки, і губи, що ловлять Сашкову сльозу. А головне — міцна його постать, міцні обійми і певність: ніхто їх не розірве й не зрушить.
— Хух! — стомлено й щасливо передихнув батько і вже спокійніше пригорнув сина, провів рукою по його шиї, по ребруватій спині, стис долонями худе, вугласте обличчя й сказав: — От який ти, Сашко. Виріс...
Було ще темно, і вони вклалися спати — Сашко у своєму закапелку за піччю, а батько й мати на кушетці. Та хіба міг заснути хлопець? Батько приїхав! Всього на день приїхав! От їхав, каже, поїздом; з фронту на фронт їх перекидали, а тут — рідні місця, Знам’янка, він і відпросився на день. Аж дивно — батько! В хаті, поруч — не віриться!
Вітер шмагав у стіну, сипав колючу ожеледь, протяги шастали по долівці. А в потемках шепотіли батько й мати, і це шепотіння було таке гаряче, таке щасливе й мирне, що хлопець лежав і стиха усміхався. В нього пашіли щоки (батько поколов), шуміла кров у всьому тілі та ще раз раз гостро стискалося серце. Сашко прислухався до себе і відчув — наче краплі отрути падають на серце: "А Гриня? А портрет? А те її люте — "придушу"?" Падали краплі й дзвеніли, як удари пульсу.
Сашко крутнувся, хотів одігнати той дзвін у вухах, але знов, як тільки він прислухався (а прислухався чомусь мимоволі), в ньому дзвеніло ще дужче: "А батько? А портрет? А очі його в стіну?"
"Так! — сказав Сашко й накрився рядном.— Мовчати! Правильно... П’ятдесят верст по снігу, по пояс у заметах, вночі ледь живі, а я батькові: радуйтесь, тату... Хай!"
І він притих, і ще раз послухав, як вони шепочуться — мов діти. "Спати!" — Він крутнувся на бік і вже твердо знав, що засне, що примусить себе заснути.
Млість і тиша огорнули його.
(Продовження на наступній сторінці)