«Хлопчик і тінь» Віктор Близнець

Читати онлайн повість Віктора Близнеця «Хлопчик і тінь»

A- A+ A A1 A2 A3

А колись, не так уже й давно, великий дубовий гай стояв тут, на високому березі. І які дуби тут росли! В три обхвати, могутні, по сорок лелечиних гнізд наколисувалося на них. Та вже й половини дубів тих нема. Хтозна, чи то ліс заступив дорогу Десні, чи то вічний неспокій, така робота води — руйнувати береги, але от я бачу: крутим коліном вперлася Десна в цю високу піщану стіну, і тепер підриває, підриває її на повороті ріка, щороку наступає на ліс, а вимитий пісок виносить на той берег, на лівий рівнинний, і відкладає там золотими островами. Гляну я з висоти і бачу: аж он далеко, де зараз озера-стариці, де луги, де новий молоденький лісок погнався, аж там колись був старий берег Десни, та вода і ріка взяли своє: все перетерли, змили, знесли за водою.

Кри-крінь, казав мій дід, і крила перетираються на сивий порох, а літа молоді — що від них залишається? Спогад та смуток, та онуки-бусленятка, що розлетілися по всіх світах!

А тут, розказував дід, в старих дубах було колись наше лелечине царство, і лелек водилося не так, як зараз, коли ми в сухі сосни перебралися, не сотня-друга, а тисячі. А що було в сиву давнину — і не згадати всього! Прадід мого діда говорив, що саме на цьому березі стояв священний дуб Перуна. В тому дубі було вирубано лик язичницького бога, і був той бог прикрашений палаючими вуглинками, іклами вепра, золотим шоломом. А під дубом горів вічний вогонь. І коли пливли човнами гості-купці до Києва або до Новгорода, везли шкури і меди, то саме тут вони зупинялися, на священному місці, і жертви приносили Перуну, і брали в дорогу перунів вогонь з багаття.

А варяги, а розбійники, а битви які тут гриміли, а дерева як ламало грозою і бурею!

Та кру йому, та ще й крінь усьому тому, бо ось інший вогонь мені згадався, з недавнього часу: як почалася війна, і наступали танки, і падали тут бомби, і наші лелечині гнізда вогнем і димом викидало в небо.

Але чого це лихо спливло мені на пам’ять? Я ж лечу додому з гостинцем для онуків, і небо синє, і зорі на добру погоду мерехтять, і баржа спить, і хтось легенько стукає по ній ключем.

А то хто сидить? A-а, це вони, пізні мої риболови! Вони завжди тут сидять дотемна, світять білими головами, аж поки не почуються голоси з дворів або десь ближче з городів:

— Саню!

— Майко-о!

То матері їх кличуть.

І тоді вони беруть низочки верховодки, одгукуються сердито: "Зараз! Чого там!" — і тупотять швиденько додому. А мені, коли я пролітаю над ними, пахтить від них риб’ячою лускою, черв’яками-наживкою, мокрими до колін штаньми, свіжим димком з-під хмизу (видно, палили вогонь і відганяли хмари комарів). А ще від них — здавна приємний мені дух і млість Десни, річкового глею, сміху, купання, піску на голові і за вухами. Я добре знаю цих хлопчаків: вони виросли на Десні, та й вродилися вони, як риби і як ми, лелеки, на деснянських просторах.

Буває влітку, коли ми гуртом збираємося на луги, на своє лелечине свято і починаємо танці (так, як люди танцюють і стрибають через вогонь на Івана Купала), тоді приходять на луг і оці двоє з своїми товаришами, і теж, дивлячись на нас (а може, передражнюючи нас), починають стрибати на одній нозі, та вимахувати руками-крилами, та сміятися, а тоді з гуком кинуться в наш гурт і давай ганятися за нами, та падати в траву, та качатися, та реготати. Ось тоді я думаю: чи я не переплутав щось? Може, я, старий лелека, підкинув комусь у город, в капусту, своїх буслят замість людських дітей? Бо однакові малі чортенята вони, що людські діти, що мої.

Лихо старому, забалакався сам з собою, а он, кру-крінь, гніздо моє на сосні чорніє, і буслята, вже зовсім сонні, вистромили голови, діда свого виглядають.

— Несу, несу вам гостинчик, мої цибаті, мої сіренькі цибики!

…Погодував я дітей, тепер стою на сосні і держу в дзьобі срібний обручик місяця, щоб над усім лісом лилося його ласкаве сутінне сяйво. Гарно у світі. Тихо. Лунко. І я думаю: ну що нам не вистачає на землі? Білих хмар? Голубих тіней від наших крил і від дерев? Гуку й дзвону над лугами? Чого ми не миримося, чого ворогуємо? Ріка воює з берегом, люди з рікою і птахами, вогонь з людьми і лісом. І всі ми кудись спішимо, штовхаємося, товпимося — дачники, мурашки, короїди, вітри, хмари. І всі тягнемо, запасаємося — до свого гнізда, для себе і для своїх дітей-онуків. Чи ми вічні? Чи переживемо себе і відпущений нам вік?

А життя? Воно як короткий зблиск зірниці — спалахнуло, пронеслося у небі вогнистим списом і щезло десь за горою. Скотилася душа чиясь, зітхають люди.

Чуєте? Б’є сторож ключем на баржі. Ніч перевалила за половину. Скоро світатиме. І от завирує тут щоденне метушливе життя — людське, риб’яче, пташине. Одні, з веселою душею, побіжать на луги ловити блакитні тіні під хмарами, а інші — насуплені, заздрісні… Та кру їм, та ще й крінь, бо очі в мене злипаються. Переміню я ногу, ліва чогось зомліла, та здрімну хоч трохи під ранок. А місяць повішу ось на цю суху гілочку, хай висить і світить до самого світання у дупла, і в нори і в житла людські.

Товариш Гаркавка відкриває літо

Коли настає справжнє літо у Верхній Дубечні? Санькова мати каже:

— Коли повно піску наносиш ти мені за своїм взуттям — і на кухню, і на веранду, і в свою постіль.

Ні, то ще не літо. Піску Санько наносить матері ранньою весною, як тільки протряхає земля над річкою. Не літо, якщо дід Яким витягує з-під навісу старенького човна-довбанку, просмолює його, латає рибальське начиння і виїжджає на деснянський рукав. І не літо, коли починають пищати малі шпаченята у Саньковому дворі на осокорі.

За всіма законами літо у Дубечні починається тоді, коли з червоного цегляного будиночка, який нагадує старовинну сторожову башту або пожежну вишку, виходить комендант Гаркавка. Виходить, врочисто оглядається на вулиці (а він, як усі малорослі люди, голову держить високо й трохи вбік і все робить надзвичайно поважно: і ходить, і говорить, і здоровкається з людьми, і губу відстовбурчує ось так, приліпивши на самісінький її край цигарку). Зразу видно, що це не хтось, а комендант, і що жінка його носить широкі плюшеві спідниці, а в сина є модний сундучок-дипломат.

Одне слово, Гаркавка виступає з двору і на очах всього люду одягає синій льотчицький кашкет. Не просто одягає, а довго вмощує його на голові, поправляє, краєм ока слідкуючи, як усе селище і весь навколишній світ затаїли подих і вп’ялися очима в нього, в коменданта Гаркавку. Ось тоді він бере сигнальні прапорці під одну руку, а пошарпану й порожню поки що дерматинову сумку під другу. І робить перший крок до Десни.

З цієї миті можна на всю околицю оголошувати: у Верхню Дубечню прийшло справжнє літо.

Навіть не літо, а гарячий курортний сезон, коли сюди, на золоті деснянські піски й на цілющу йодисту воду Десни хлине тьма-тьмуща курортників. Сторож із баржі, мовчазний дід Яким щурить тоді очі й каже:

— У нас дві напасті — хмари комарів з болота і тучі курортників з города.

Всю Дубечню перед тим охоплює нервова підготовча гарячка: стукають молотками, ремонтують веранди й флігельочки, фарбують "кутки", щоб вигідно здати городянам, заглядають у парники, сваряться й прикидають, скільки можна вторгувати на ранніх огірках, на помідорах, на капусті. А метушливий Голованчик, батько нашого Майка, метушиться найбільше, всім заважає, попихкує цигаркою і розказує, як він геніально придумав. А придумав він таке: поїде і позичить на все літо на цементному складі величезний п’ятисотметровий брезентовий тент, і може, не один, а два, і напне їх на березі під свіжим вітерцем, і буде просто там, коло води, здавати курортникам ліжка і сімейні "кутки". Всіх до одного переманить курортників до себе!

Та все це — погода, наплив городян, а значить заробітки і добробут Дубечні, залежить від одного чоловіка, від Гаркавки… Бо він — володар небесних сил у Дубечні. Він приймає літаки з Києва, він випускає їх назад, він той міст, по якому пливуть у Дубечню ангінники, бронхітники, гайморитники, а з ними і в їхніх кишенях оті грішні пом’яті папірці, яких завжди не вистачає.

Кожен рейс охриплого від роботи, пошарпаного Ан-2 — це дванадцять пасажирів. Помножте дванадцять на п’ять, отож, скільки добра само пливе в руки дубечанам? А в ясну погоду, та в розпал деснянського літа, та при доброму настрої Гаркавки не менше п’яти рейсів намотують трудяги-ани туди й сюди, ганяючи вихор над лісами Дубечні і колисаючи в гніздах вже трохи оглухлих від гуркоту моторів лелек.

Гаркавка — не лише комендант місцевого аеродрому (завбільшки з долоню), який розкинувся на острові за Десною. Він хазяїн переправи через деснянський рукав, він начальник і всього острова, він і касир, і радист, і синоптик — сам бог-вседержитель, один у семи лицях!

Тепер ви розумієте, чого тріщать плоти: всі напирають, лізуть, товпляться, і котиться вулицею шепіт:

— Гаркавка, Гаркавка йде!

А Гаркавка став і дивиться в небо. Довго дивиться, значущо, ніби розмовляє з небесною канцелярією, ніби питає: яка сьогодні, без туману, без дощу буде погода, та й взагалі, чи вдалий випаде сезон йому і дубечанам цього літа? Хтозна, що він вивідав там нагорі, лице у нього глибокодумне й непроникливе, та от він пихнув цигаркою і рішучим кроком попрямував униз, до Десни.

(Продовження на наступній сторінці)