Ротний відсипався, але поволі заповзав у душу неспокій. Здавалось, ніби крізь теплу стоячу воду хтось позирає на нього напруженим зором. Невідома сила підняла його з сонної глибини, виштовхнула на поверхню — і ротний прокинувся. Де він, що з ним — одразу не втямив. Змахнув туманець з очей, прокліпав: над лежаком гойдались дві сонячні плями. Обличчя. Знайомі обличчя. Ось Килина, мале засмагле циганча, на вустах — стриманий усміх: "Дивись, кого привела!" Кого? Невже Гарбу? Щоб я скис, то його верблюжа головешка, його побитий антрацитом лик, його підсмалені острішки брів!
— Гарба, це ти?
— Та вроді що я.
— З того світу повернувся?
— Як бачиш. Підвела комплекція — не проліз у райські врата.
— А наші? А решта підвальників як?
— Так що вважай, що тут. Тринадцять душ, якраз чортова дюжина, одним махом прилетіли в полк, допіру спішились, ще й пісок на зубах скрипить.
— Тринадцять? Значить, не всі?
— Так що не всі. Хведір (помниш? — отой кислодухий) як вискочив з підвалу, то шаснув за котли, думав, що сховається, там його ударники й добили. А Кіндрат, з бувших табунщиків, та ще Йван-рубцюватий, вони бігли за нами, тут тобі ніч, перестрілка, білі чи наші на бігу й поклали…
— Ну кажи, викладай, Гарбо, як воно було? — ротний звівся на лікті, забинтована голова його, ніби пов’язана чалмою, білим сугірком виднілась на темному фоні брезенту; він нетерпляче заглядав у довгасте, чавунно-сіре лице шахтаря, на якому не було ні подиву, ні хвилювання — лиш спокій та кремінна міць.
— А що тут казать? — Гарба двинув кряжистим корпусом, під ним рохнули нари. — Було як було. В саме тім’я довбонули Денікіна. Там же вузол, їхня ставка і вся суча канцелярія, а що того офіцерства — як черви в гною. Бо, кажу, позиція надьожна: тил, сидять на рейках, п’ють та барахольствують. Для годиться виставляють одиночні караули. Це нам треба знати: по тилах бити зручніше. Така, брат, паніка, що свій свого душить, аж тріщить. Ну, значить, наші (на світанку, коли й птиця спить) як гахнули! Кулеметним вогнем одрубали вокзал від котельні, щоб не було підходу; одні січуть по вікнах, інші бігом у підвал, де з нас галушки варили; зняли охорону, висадили двері з м’ясом і: "На волю, братва!" Ми сипонули в двір, хто в чому був — босі й напівголі, а воно темно, чорно, як у глухому забої. Картина, скажу, біблейська: ніч, осіннє болото, тьма — як смола, і стрибають у тьмі адамові діти. Вокзал двигтить, з вікон так і блискає — по нас, голяках, лушпарять. І здорово лушпарять, наче горохом: "Та-та-та!.." Ми, значить, перебіжками, пригинці, по калюжах та до скверу. А там на коні — прощавай, кума! Тільки вітер завив у вухах… Вже в степу я додивився, що отець Сіроштан (він сукупно з добровольцями учиняв наліт на станцію) прихопив з собою ще й язика. Ти його знаєш: того конвоїра, що взивав тебе землячком.
— Чмиря?
— Чиря, чи Чмура, не скажу. Плюгавенький такий, з жовтими заїдами.
— Він. Землячок-перевертень. Це добре, що привезли сюди денікінську вошу. Добре! У мене з Чмирями давні рахунки. Буде, як сам Оникій повторював, дуже милая бесіда…
БАГРЯНЕ З КРЕПОМ
Молодість швидко лікує рани. Вже за два дні ротний піднімався, а через тиждень ходив між окопами, приймав необтяжливе ротне господарство.
Хмарним клубоччям насувався жовтень. Випадав то холодний дощ, то мокрий сніг, земля розкисла і більше не вбирала вологу — в траншеях по коліна стояла густа, мов кисіль, вода, бійці не встигали сушити своє манаття і, щоб зігріти душу, в Христа-бога лаяли небесну канцелярію:
"Контра, видать, на верхотурі засіла. Бач, ллє і ллє, як з відра, вимокли так, хоч вірьовку сукай". — "А чого, зсукаємо! — відказували інші. — Вірьовка знадобиться… для пса Денікіна".
Ротний ходив з траншеї в траншею, прислухався до розмов і не пізнавав свій полк. Недарма кажуть: біда навчить, як коржі з маком їсти. На свої очі пересвідчувався ротний, що озброєне робітництво й селянство ціною жертв та поразок набувало військової мудрості. Найперше, що вразило його, це продуманий вибір позиції. Полк зайняв оборону над крутим берегом Осколу, на високих горбах, які, висловлюючись мовою бойового статуту, панували над усією довколишньою місцевістю. Річка була не глибока, але багниста, правий берег відлогий, рівнинний, з багатьма затоками й мочарами; форсувати Оскіл можна було тільки пішим строєм, по грузькому болоту, під шквальним вогнем стрілецьких рот. Кілька разів денікінці намагалися обійти полк з лівого й правого флангів, але там підковою замикали укріплену зону перший та третій батальйони, які щоразу вогнем та багнетними контратаками відкидали біляків за річку. А тил червоного полку надійно прикривав густий Валуйський ліс, де в куренях та землянках розміщались обозники з усім підсобним хазяйством — кухнею, каптьоркою, конюшенним двором.
Друге, що приємно здивувало ротного, це, так би мовити, військова переплавка людей. Він добре пам’ятав, як створювався полк і яким сильним був дух партизанщини. В червоні загони вливалась або неімуща бунтарська маса, що ніколи не тримала в руках гвинтівки, або ж фронтовики, яким печінки проїла муштра та офіцерський мат. Тоді багатьом здавалося, що порядок, внутрішня дисципліна — то буржуйські пережитки; фронти качало од мітингів: "К чорту начальство!.. Наїлися!.. дайош вольную жисть!" Навіть воєнспеци вважали, що нова армія має воювати тільки по-новому: коротким навальним штурмом, нічними нальотами, обхідними кавалерійськими рейдами. Дехто зовсім відкидав тактику оборонної позиційної боротьби, по-своєму витлумачуючи лозунг: оборона — смерть революції. А зараз… Минуло півроку, наставив Денікін синців, загнавши полк у глухий куток, і солдати з головою заривалися в землю, довбали запасні ходи й траншеї, нагортали капітальні оборонні вали й укріплення. Це був уже не безладний циганський табір, а справді регулярна військова частина, яка жила за всіма правилами гарнізонної служби: караули, дозори, наряди, зв’язок, розвідка, — все працювало чітко й продумано, в усьому відчувався армійський порядок. Не було галасу й метушні (бо, як сказав Мамай, скоротили посаду начальника паніки), була спокійна впевненість: полк тримає висоту другий місяць і, якщо накаже революція, буде тримати до останнього патрона.
Ротний ходив між солдатами, придивлявся до нових людей, і чомусь пригадалась йому сухорлява маленька жіночка, яка тихо й непомітно порядкувала дома, кожному знаходила роботу, тримала у своїх розторопних руках всю чубату сімейку… Хто старшинує в полку, ротний збагнув, коли побував на літучій військраді. Коло цегляного маєтку, що самотньо тулився в почорнілому саду над Осколом, зібралися члени полкової ради — агітпропівці й солдати з окопів, командири й зв’язкові. Десятків зо два бійців, хто в шинелях, в шкірянках, а хто в піджаках, стояли тісною купою, дружно смоктали з рукавів їдучий цигарковий димок; їхні козирки, ремінні шабельтаси й портупеї мокро блищали, і хмільно світилися очі, бо дощ дощем, а цікаво, грець його матері, як ріже по світовій контрі наш полковий комісар. Он він зіп’явся на ганок, сам щербатий хлопчина, плащ у нього дірявий і картуз подзьобаний кулями, та послухай, синашу, як бусурманів креше — лучче не треба й артпідготовки.
Ротному здалося, що Мамай аж підріс за літо, підсмаг і витягнувся. Він став скупіший на слово, тримався вільно, навіть дещо самовпевнено. З усього видно було, що солдати прийняли Мамая у своє товариство, полюбили його промови і щербатий усміх, його хлоп’ячу соромливість і комісарську твердість.
"З таким полком не пропадеш", — сказав ротний дружині, коли повернувся в "сімейне" шатро. Він повернувся з окопів мокрий і стомлений (тягло йому рани в дощову погоду), але підбадьорений міцним табачком і міцним солдатським настроєм.
…У саду, біля спустілого маєтку, чорніла така ж покинута клуня — без вікон, довга й сліпа, зашальовані стіни обросли ядучо-зеленим мохом. Одвірки були скособочені, і коли ротний висмикнув штабу, — двері не відчинялися. Заклинило. Рвонув за дужку — грюкнули двері, у вічі кинулась тьма, війнуло запахом цвілі й сирого павутиння, а найвловиміше — гіркуватим мишиним послідом. День стояв похмурий, і в низькій комірчині, де й без того було темно, ротний спочатку нікого не загледів. Пройшов у дальній куток, постояв. Як у погребі, тут було вогко, неприємно відгонило рештками гнилого збіжжя. З темряви, коли зір уже призвичаївся до неї, викублилось щось незграбно-кудлате. Воно заворушилося, підминаючи злежане сіно, горбом вигнуло спину й спросоння чортихнулося. По голосу ротний пізнав: Чмир. Оникій Чмир, конвоїр війська Донського, а тепер в’язень-нахлібник пролетарського полку.
Уздрівши свого землячка, Оникій аж гикнув з несподіванки. Якусь мить сидів з роззявленим ротом, ніби гадав: приверзлося йому чи справді-таки з’явився привид із тамтешнього світу? Він сидів нерухомо, увібравши голову в плечі.
Вим’ята шинелька, і штани в гармошку — все було в павутинні. І тхнуло від нього мишами.
Отямившись, він шпигнув землячка гострими прудкими очицями:
— Побідитель — ге!.. — живий, трясця його матері?
— Живий. Я живий, і наша революція жива. А тобі з недоносками генералами — останній алілуй.
— І як я схибив, чорт, нада було тугіше! — блиснув Чмир із кутка зеленаво-холодними світляками; з вовчою тугою він глянув на руки большака, ніби й досі не вірив, що той вирвався з міцного шпагатного пута. — Судити прийшов, красний голяк?
— Судити. За Грицая і Марфу, яких ви поговором убили. Забув?
— Ге, жалільник знайшовся. Всіх не пожалієш. Батько мій казав: "Спориш для того й росте, щоб його топтали…"
— Отруйний ти, Чмир, як грибкова пліснява. Сам же із злиднів, а злидня доїдаєш. Кого ти в’язав і до стінки водив? Гречкосіїв, які годують світ і тебе, лишая повзучого… За мертвих судити прийшов. За те, що в собачу шкуру пошився, продав совість і революцію нашу за об’їдки з генеральського столу.
— А ти, красний голяк, не тикай мені в зуби своєю революцією. Що вона, ковбаса, твоя революція, що ти в зуби тичеш?
Оникій підпер коліньми сухі прокурені груди, в яких, мов сажа, з роками осідала пекучо-голодна злість; ця ненаситна шлункова печія випалювала душу, сухими лишаями виступала на тілі, точила й поїдала озлоблений мозок. "Дай!" — трепетало нутро, і він хапав останнє з-під рук у батька, у братів, у сусідів — скрізь і всюди, де зверху лежало. Але в житті виходило так, що дармового, готового було недохват; за чим не простягнеш руку — б’ють тебе в самий писок, ганяють, немов Сірка, і це ще більше озлоблювало Чмиря — до нестями, до сліпоти. "У-у, ненажери! — проклинав він тоді усе ненависне людство. — Жаль, понімаєш, крихти для чоловіка".
Голодна лють засліпила його й зараз. Підпершись коліньми, стиснувши себе ліктями, Чмир увесь наструнився, ніби готовий був от-от стрибнути й кігтями вчепитися в горлянку свого супротивника. Але мстивістю він упирався тільки в думках, бо знав, що ротний може скрутити його в баранячий ріг ("Ич, насупився, уражоний!.. А мускули, як балабушки!") І Чмир зацьковано прилип до стіни, блискав із темноти пекучими вугольками та очмуряв "земляка" словесним димом.
— Ти мені отвіть, жалільнику. Що вона дає солдату, ваша революція? Біляки хоч сухарями годують, а твої комісари чим? Красними словами? Обіцянками-цяцянками? Нема дурних — самі їжте…
— Ви, Чмирі, самі себе хочете перехитрить. Як той циган: ось купить сусід кобилу, кобила принесе лоша, а ми вкрадемо лоша й покатаємось… Та, звісно, на чужому возі далеко не заїдеш.
— А ти, голяк, не вчи нас, як жить. Ми, Чмирі, понімаєм жизнь. Ми люди кріпко вчені й ще кріпше друковані, кого завгодно на розум напутимо… Ти ось чортом на мене зириш, думаєш, бога за бороду піймав, а послухай, що тобі Чмир скаже. Була тьмуща воєн, була холера й чума, був голодний мор по всіх краях і землях, які дуби стояли — поваляло й потрощило, а ми, нижчі трави й тихіші води, живемо, слава богу, живемо й плодимось, коріння глибше пускаємо, і якщо вп’ять стрясеться потоп — ми, Чмирі, сухі й з потопу вийдемо. Бо так понімаєм жизнь: за великим не ганяйся, малого не обминай. Або як батько вчив: поки ждатимеш жданки, спадуть підштанки, а ти не жди, хапай, що є, бо інший схопить.
Ротний підступив ближче, прямий і суворий, як солдат у караулі; в темряві його худе знекровлене обличчя видавалося ще блідішим, очі були з гарячковим блиском; він дивився в упор на Чмиря, ніби хотів своїм поглядом пришити його до стіни.
— Не для того, — сказав ротний, наступаючи в пітьму, — не для того ми революцію засіваємо, щоб Чмирі наш посів у самому зеленку потравили.
— Ти, уражоний, не той… легше, легше, — Оникій посунувся задом у куток, у цвіль та сире павутиння, де пахло мишами; далі відступати було нікуди, і він підібгав ноги, увесь немовби сплющився, маленький рудий чоловічок, якому страх за своє існування надавав злої рішучості.
— А нащот посіву, — одпихався Чмир верткими словами, — я тобі нагадаю батькову притчу. Слухай, жалільнику, слухай і на вус мотай євангельську мудрість. "От, — казав мені батько, — уподобав господь чоловіка, що сіяв добре зерно на ниві своїй. Уподобав і дощику послав. А як люди спали, прийшов сусідочко-ворог та й розкидав кукіль поміж пшеницею. Ну, вродило зерно, вродив і кукіль. Прибігли слуги того господаря й кажуть: "Пане, хіба ти не добре насіння посіяв? Звідкіля ж узявся кукіль?" — "Е-е, — подумав господар, — це сусід заподіяв порч", — і замислив помститись йому. А слуги своє: "Хочеш, пане, ми підемо й вирвемо до корінчика той кукіль". Тут господь і шепнув чоловікові: "Хіба ти не знаєш, які заповзяті слуги твої? Виполюючи кукіль, вони й пшеницю к бісовій матері витопчуть. Нехай ростуть обоє, — каже господь, — а в жнива скажи своїм женцям: зберіть перше кукіль та пов’яжіть у снопи, щоб спалити, а пшеницю складіть у клуні моїй"." От як навчив господь! — вивершив Чмир і ніби аж підріс у власних очах, і навіть реп’яшину борідку задер з таким, знаєте, півнячим викликом.
— Ну й що? — знов підступився ротний.
— А те, комісарський голяк, з тобою і твоєю революцією буде, що з тим біблейським дурнем, який не послухав божого слова. Бог йому своє, а в нього своя нетерплячка: спалив сусідові хату, слуг послав на кукіль, і ті вже так постаралися — ні пшениці, ні трави, чорна латка, як погоріло. Розлютився тоді неборак і давай своїх полільників та женців на капусту сікти… і пішов з торбою в світ, а за ним сусід з ножакою. Ну, що ж він замав, дурень чумний? — Оникій потягся колючою борідкою до "земляка", ніби збирався відкрити ще якусь важливу таємницю, вид у нього був змовницький. Він обшастав темні закутки клуні, хоч тут, крім них, нікого не було, і перейшов на довірливий шепіт. — Слухай, що я скажу. Тікай, доки не пізно, од своїх комісарів, вони дурять людей обіцянками. Дурять і цькують сліпих на законну власть. А батько вчив мене — краще не тягайся з властю, не дратуй сильних, бо тебе ж з’їдять. До сильних треба з підходом: "Здравія желаю… що вволите, вшевродіє?.." Начальство, воно любить уваженіє. Ти поклонишся йому, воно погладить тебе, а тим часом, поки воно гладить, не зівай — лізь йому за пазуху, до живого… Чуєш? Плюнь, кажу, на всяку політику, з неї наїдку нема; гайда удвох на роздобутки, я навчу тебе, як жить…
Чмир затих, підняв із кутка насторожені очі, в яких теплилась надія: клюне чи не клюне? Але в погляді ротного він прочитав лиш одне: огиду. Люту огиду, більше нічого. Та навіть збагнувши, що підходить розв’язка, що вся хитромовність його даремна, Оникій судорожно упирався всім своїм єством, всім озлобленим мозком.
— Ти чого?.. Ти чого наступаєш, уражоний? Я добра тобі зичу, як-не-як — свояки, а ти зуби ціпиш. Не хочеш — оставайся з своїми голяками, додихай, тільки душу мою відпусти. Відпусти мене, бо однак Чмирів не стребите; ви, майбутники, сієте, та, рубаючи один одного, і женців по собі не залишите. А ми, Чмирі, — попомни моє слово, — доживемо до жнив, і ще ваші діти хліба у нас проситимуть.
— Так от, Чмире, — сказав ротний з притиском, з нервовим тремтінням у голосі: — Так от. Щоб чмирівське поріддя не зжерло народ український, і революцію нашу в самому зачатті, і труди наші криваві, виношу вирок тобі — наглу смерть. Це тобі амінь і остання моя крапка. — Ротний вихопив наган, Чмир інстинктивно закрив обличчя руками, затулив отерпле життя, мов крадену булку, і ротний всадив кулю в схрещені п’ятірні. Синій короткий спалах на мить розірвав пітьму, фосфорично зблиснула цвіль по кутках.
Ротний вийшов на світло, в очах було сухо й жовто. Змахнув павутину з чола, та тільки розмазав слиз; губи, долоня, рукав шинелі — все було слизьке й маручке, він гидливо сплюнув, але й плювок не звільнив його душу від наростаючої огиди до себе… убив. Лице одразу посіріло й осунулось, він наддав ходи, якось нервово запнувся в комір і пішов од сарая, спустошений вибухом наївної жорстокості. Йшов знівеченим садом, який обгризли коні й стоптали бійці, і на думку спливали слова, десь почуті або ж вичитані з книг: "У мене таке відчуття, ніби ваша милість… тре мою руку тертушкою. Не поводьтесь з нею жорстоко: адже вона ні в чому не повинна… безсердечно зганяти свою злість на такій маленькій частині тіла…"[2] Ротний силкувався згадати, де він чув ці слова, хотів збагнути, чому саме вони спали на думку, але щось заважало йому; це щось було картою з червоними жилками залізниць, і карту України розсікала навпіл шабля поручика…
Людина, яка виросла на землі і в землі, в дитинстві їла й спала у піщаній борозні, не раз тонула в Поліських болотах, гноїла свою молодість у солдатських окопах, — така буденна земна людина жила й мислила по-буденному. І треба було надзвичайне душевне потрясіння, щоб вона звернулася до неба, до вітру, до сонця урочим віршованим словом.
На хрестах бойових доріг
Розпинають нас вітри,
І степи лягають до ніг,
Мов продимлені прапори.
Ротний шептав ці слова, приголомшений величчю завершального походу і того світу, що відкривався їхнім очам.
Розкрилений на всі чотири сторони, пломенів багряний Таврійський степ. Мов з небесної висі було видно, що земля кругла, що вона пливе, як Ноїв ковчег, безмежними водами вселенства… Було видно, як степ могутнім крилом угинався за обрій, як сідало сонце в далеких водах, а з-під сонця, з палаючих хвиль, зринали, виходили батальйони, полки, дивізії; вони виходили ніби з вогню, з фантастичного горна богів, і горіли на сонці будьонівки, зблискували багнети, кумачем пломеніли знамена.
На штурм Перекопу йшла Південна армія.
Ротний їхав у кінному строю, поруч нього їхала Килина: вона вже не скидалась на обідране циганча, вона була бійцем сангрупи, новенька військова шинеля облягала її струнку дівочу постать, а шкіряний кашкет робив її схожою на козачка. Вони їхали поруч, підсвітлені сонцем, зрідка переглядалися, і ротний кивав їй згорда: "Казав же, буде похід до моря, і ми йтимем в одному строю…"
В суворих лавах полків і дивізій не було відособлених підрозділів, не було відокремлених боєодиниць, поділених на чини й ранги. Всі були злиті воєдино, всіх захопив наступальний ритм похідних колон. Кожний, від командарма Фрунзе до полкового писаря Сіроштана, відчував вирішальну значимість подій, котрі чекали їх за Турецьким валом. Кожний розумів, що від сьогодні круто зміниться доля країни і його власне життя. Ротний не знав тоді, що попереду в нього будуть не менші битви — з голодовками, з болючим зневір’ям, з перемогами й відступами. Килина не знала, що не вічно іти їм ось так, плече в плече, доведеться бути й самотньою, доведеться з купою дітей пережити ще не одне лихоліття. Вони не могли передбачити складні повороти у власному житті, але вони твердо вірили: що б там не було, лавина, яку вони зрушили, — лавина революції — не зупиниться…
Таврійський степ, багряний захід сонця і рух наступаючої армії — це було небуденне видовище. І небуденні слова зринали з глибини враженої душі рядового учасника походу:
…степи лягають до ніг,
Мов продимлені прапори.
1966–1967 рр.