У золотому водограї сонця!
Зберем букети щонайкращих слів,
Де словникові сторінки-віконця,
Вбираючи думки і почуття,
Приходять в нашу школу на уроки.
І тоді слово постає життям,
Ми робимо у творчість перші кроки,
"Зелене ґроно" учнів, школярів
Із ручкою та пензлем на папері!
Вітрила вічних мрійників-вітрів
Над Бугом, наче крила срібнопері!
"Зелене ґроно" тут зібрало всіх,
У Вінниці, закоханій у диво.
І лине пісня, і брунькує сміх,
Бо творчістю довкола всі щасливі!
ДОБРИЧКА
По калиновім місточку
Йде Добричка у віночку.
Стільки добрих справ у неї,
У подруженьки моєї!
Квіти сіє-розсіває
У садочку, в полі, в гаї.
Для горобчика й синички
В жменьці принесе водички.
Поливає ще й калину,
І високу горобину,
Щоб рясніли, як намисто,
Ґрона-ягоди іскристі!
І стареньким допоможе
Це дівча і любе, й гоже.
То спішить до магазину
Для бабусі по хлібину,
ДИВА ГЕОГРАФІЇ
Цікаві з географії уроки:
Вивчаємо, здавалося б, дива,
Але без них в житті не стати й кроку.
Новими барвами тепер цвітуть слова:
Погода, клімат, сила, напрям вітру
Чи хмарність, опади, відносна висота.
Природа розгорта свою палітру,
І кожна барва в ній же неспроста!
А кут падіння променів від сонця –
Від нього теплі чи холодні дні.
У стратосфері над озоном стронцій.
Тепер це все відомо вже мені.
Чому в калини стільки білоцвіту?
Бо є тепло й волога на землі.
Тому й пливуть уже назустріч літу
Високих хмар вітрильні кораблі!
Шукаю себе
Я – ікс, себе підношу до квадрату,
І ось уже рівняння. Боже мій!
Невже це я тут значу так багато,
Що стало дивно аж собі самій?
Де мудрі знаки, цілі числа, змінні,
Шукає думка стежечку просту.
Математичні правила нетлінні,
І тут вони постійно на посту.
Усе, як слід, дотепно, справедливо,
Прозоро, як на річці в літній день.
Премудрих рішень не дощинки – злива,
А в серці знов – неспіваних пісень!
В дужки сховались десяткові дроби.
До них ніяк не підібрать ключа,
Та, може, степінь візьмемо для проби?
Лиш не спішити, не рубать з плеча.
Іду, себе шукаю в точнім світі
Ще й біологія ось на приміті!
ЧАРІВНА КНИГА
Є у мене книжечка чарівна.
Розгортаю – світ, як на долоні!
Ось весна, прекрасна, як царівна,
І дівча гуляє на осонні.
Це така буває часом гра:
Ти казковим чином раптом в книзі!
Ось гуляю я, а дітвора
Кличе посковзатися на кризі.
Та зима у книжці при кінці.
Зараз нум купатися в ріці!
Мерехтять вітрильники хмарин –
На сторінці вже розкішне літо!
Ось Максимко, тьоті Галі син,
А навколо – зелені та цвіту!
А це я, мій брилик із соломки –
Як же літом бути без обновки!
Шурхотять у листі їжаки,
Де зоріють яблука достиглі.
На деревах модні піджаки
В різнобарвному осіннім стилі!
На малюнку далі вже зима
І блискуче ковзанки люстерко.
Розважаюсь тут я не сама –
Ми за руки з Кірою Петренко.
"Пори року" – книга, повна чар.
Увесь рік у ній, як на долоні:
І весна, і осені пожар,
І ріка, і ковзани, як поні.
Ще й себе повсюди бачу я.
О, чарівна книжечко моя!
БРАТ
Дитинство – це веселки цвіт,
Яку тримають мама й тато.
Мені вже чотирнадцять літ –
Водночас мало і багато.
По семибарвному мосту
Іду, чарівний світ довкола.
Його вивчаю і росту.
Поля, сади, трава шовкова.
Дрімають край вікна ляльки,
Ніхто не шиє їм обнови.
Читаю ж бо тепер книжки.
Живу в прекраснім світі слова!
Тож якось іграшки свої
Подарувала в дитбудинок,
Мов у незвідані краї,
В дім заморожених сльозинок.
Мале зустріло хлопченя –
Почервонілі оченята.
До мене кинувся:
– Рідня!
А я ходив тебе шукати!
Здалося, що у драмгуртку
Я граю в п’єсі "Катерина".
Напевно, маю роль таку,
Що ось зустріла Катрі сина!
А сльози градом. Оце так!
Дитя взяло мене за руку:
– Сестричко, я не знаю, як
Пережили ми цю розлуку?
Втираю личко малюка,
На мамине, напевно, схоже.
Дісталась доля нелегка,
Віднині ж … Поможи нам, Боже!
Тепер з’явився в мене брат.
Ось проводжаю в дитсадочок.
В родині завжди згода, лад –
Зростають доня і синочок.
CТЕЖИНКА
У кожного із нас своя стежинка,
Що із дитинства в юність привела.
Як талісман, там золота росинка
На конюшині білій край села.
Приспів:
У споришах спішить моя стежинка
І кличе за собою в далину.
Ромашка розцвітає, як сніжинка,
І обіцяє радість осяйну!
Стежинкою біжу попід горою,
Обабіч гаю, боса по росі.
Доріжкою, що вигнулась бровою
Над оком озера у весняній красі.
Приспів
Видзвонюють литаврами дзвіночки,
Петрів батіг розправив пелюстки.
Цвіте моя вишивана сорочка,
І пахнуть м’яти дикої листки!
Приспів
А небеса по-українськи ніжні!
Під ними виростати я спішу.
Хмаринки лебедино-білосніжні
Над стежкою, що в гущі споришу.
Приспів
Довкола розкіш рідної природи,
І кожен з нас – її мале дитя,
Краплиночка великого народу
В Дніпровій хвилі вічного життя!
Приспів
УСЕ ПІДВЛАДНЕ СИЛІ СЛОВА
Поетичні мандри
Торкаюся листка паперу,
Де літери, як благодать,
І ось вже вірша каравела
Спішить у мандри відпливать.
Підводних каменів немало
Ще доведеться оминуть.
А моря синє покривало
Так вабить у далеку путь,
Де риби, мудрі у мовчанні,
Живуть в коралових краях,
Екзотики дива звичайні,
Буденності незримий крах.
Горять смарагди океанів,
Купають місяць і зорю,
Як нерозгаданість савани
У африканському краю.
Дивують розміром косатки!
Кораловий минаю риф.
А у вітрила дмуть пасати,
І хвилі – як співзвуччя рим.
Тим часом ручка не вгаває,
Спішить по рівному рядку,
І каравела вже в Гавайях
Стрічає людність гомінку.
Усе підвладне силі слова:
І ці простори, далина.
Поезія – життя основа
І року кожного весна!
СВЯЩЕННИЙ СКАРБ
Творю з повітря, барви й цвіту
Мереживо моїх рядків!
І вірш ось випурхнув у літо,
Мов пташечка, в пір’їнках слів.
А я, казкарка й поетеса,
Розмотую нитки думок:
"Жила колись собі принцеса
У світлі сонця і зірок..."
Ряхтять ось блискітки яскраві,
А зорі канули в пітьму.
Світанків золоті заграви
У вірші трепетно візьму.
А на вітрах рожеве диво
Народження нового дня
Вплететься в поетичну гриву
Пегаса, вірного коня.
І знову вірші, знову казка
З повітря і палітри фарб.
Прологу стежка та зав’язка,
Поезії священний скарб!
ЧАРИ ЧИТАННЯ
Кожна книжка, вочевидь, чарівна,
Кожен автор трохи чарівник.
Ось пісні Марусі Чураївни –
Слід її в історії не зник.
Тож тепер слова народні в книзі
Розцвітають ружами в рядках.
Канонічні книги – дивовижі!
Мудрість тут, як світло в маяках.
Відхиляю тихо палітурку,
Щоб до форзацу навшпиньках увійти.
Уже серце мені б’ється лунко:
Над безоднями зі сторінок мости!
Треба ще й відваги, щоб пірнути
До глибин, немов шукач перлин,
Щоб скарби небачені добути,
Ті, яких нема за склом вітрин.
Адже кожна книга самобутня –
Вир думок, потоки почувань.
Скільки книг, де й досі я відсутня
У свою ранкову світлу рань!
Знову я в книжковім магазині –
Палітурки світлі й темно-сині,
І рожеві, як ясна зоря –
На одній ось і моє ім’я.
ВІВАТ "ДНІПРУ"
Хто любить водяну стихію,
Тому ріка не звук пустий –
Вона єднає, як дві мрії,
Пологий берег і крутий.
Несе свій плин повз ліс й поле,
Аж ген, де море-океан,
Через простори неозорі
Щасливців всесвіту – краян,
Які живуть у краї-гаї –
То ж українці на віки.
У їх улюбленім журналі
Плин вікопомної ріки.
Віват, "Дніпро", віват, прекрасний!
Цвіт слова в блиску сторінок,
Поезії вогонь незгасний
І прози мудрої урок –
Усе в твоїх "Дніпрових" хвилях,
Коли точніше – сторінках.
Їх шелест завжди серцю милий.
Квітуй же словом у віках!
Віват "Дніпру" і слава! Слава!
Журнал об’єднує державу,
Квітучу нашу Україну!
"Дніпро" в ній мудрий і єдиний!
ЗАХОПЛЕННЯ
Нобелівському лауреату
Томасу Трансрьомеру
О, мудрий шведе, Ваші світлі вірші –
Магічна призма, крізь яку ввесь світ
Ви розглядали з юності неспішно,
(Продовження на наступній сторінці)