Годинник, — сказав Юра і приклав до Мачиного вуха.
— Ой! Тям щось живе! — скрикнув Мача по-своєму, а Гаврило та Ілля зареготали.
Жінки з цікавістю оглядали і обмацували незнайому річ і, поки Гаврило пояснював, що це таке, прикладали годинника до вуха і слухали незрозуміле їм "тік-так".
Тим часом Віра — молода жінка, що була дружиною Іллі і матір'ю Мачі, витягла малесенький, низенький складаний столик і поставила його біля вогнища.
Вона витягла з сундучка коробочки, зроблені з березової кори, і вийняла з кожної коробочки по чашечці. Поставила на столик блюдця.
Ілля, розігрівши плитку кирпичного чаю1, відколупнув від неї крихітку, покришив її ножем, пом'яв у руці і всипав у чайник.
Жінка принесла знадвору юколи.
— Чайрулі!2 — кивнула старша жінка до Юри. Юра зрозумів без перекладача і підсунувся ближче до столика.
Чай був без цукру, гіркуватий, але Юра з задоволенням випив чашку, закусуючи в'яленою рибою.
Поки подорожні чаювали, жінки поклали в казан свіжої риби, і через десять хвилин вона була вже на столику. Юра відкусив шматочок рибини і скривився:
— Солі немає? — звернувся він до господарів* Всі дивилися на нього нерозуміючими поглядами.
— Ая,—казав Мача, демонстративно жуючи рибу,—ая! Нарешті Гаврило догадався, і стара, порившись
у мішку, дістала пляшечку з сіллю.
"Якби ще хліба", подумав Юра, але посоромився просити і, просоливши рибу, став їсти без хліба.
Мача вирішив і собі присолити, але враз виплюнув, і його щиро здивований погляд ніби питав гостя:
— Як ти можеш їсти отаке погане? Дорослі сміялися.
— Руські люблять солоне, — пояснив Гаврило. Юра згадав про свого тюленя, жир з якого він забрав
з собою. Пам'ятаючи, як охоче їли його орочі, він поклав свій гостинець на стіл.
2 Чайрулі! — пий чай
Господарі взялися за ножі і, прицмокуючи від задоволення, ласували жиром.
— Сам убив, — показуючи на Юру, казав Гаврило. — Чакти! — похвалила стара.
Віра погладила Юру по голові і щось запитала його по-своєму. Хлопчик, хоч нічого не розумів, але відчув теплу ласку і згадав про свою маму.
"Бідна мамочка!" подумав він і засмутився.
Жінка, ніби вгадавши його думку, співчутливо похитала головою і ще раз погладила неслухняний вихор.
— Джибжи!' — припрошував Мача, показуючи Юрі на тюленяче сало. — Джибжи! — І на мигах пояснив це слово, посилаючи в рот шматок за шматком.
Юра згадав, як узимку мати примушувала його пити риб'ячий жир, і йому аж занудило.
— Я вже наївся, — відповів він і відсунувся від столика.
Закінчивши з їжею, чоловіки, відкинувшись на мішки, складені понад стінами юрти, напівлежали, посмоктуючи люльки. Жінки прибрали посуд і теж задимили. Навіть Мача, якому було не більше тринадцяти років, і той витяг люльку і зовсім вільно, не соромлячись старших, запалив, як і всі.
Віра докурила свою люльку і, набивши її знову, подала Юрі.
— Ні,—відповів Юра і засміявся.
Та здивовано знизала плечима і, Ще раз погладивши Юру по голові, сховала люльку.
"Невже вона не розуміє, що передавати люльку іншій людині — негігієнічно?" подумав Юра.
1 Джибжи! — їж!
Від огнища здіймався вгору дим і ледве помітним серпанком наповнював усю юрту. Крізь безліч дірочок у замші проходили сонячні промені і прорізали юрту блакитними стрічками. Юра дивився, як, попадаючи у промінь, хвилювалися порошинки, плавав пух, і йому до болю яскраво пригадався батьків кабінет. Там, сидячи в куточку дивана, Юра теж спостерігав сонячний промінь, який, зненацька пробившись крізь дірочку в шторі, голубою стрічкою проходив через кімнату, виявляючи непомітні пушинки і порох.
ПОЛЮВАННЯ НА ВЕДМЕДЯ
Відпочивши, Гаврило та Ілля зібралися на полювання. Обидва хлопці приєдналися до дорослих і пішли за ними в ліс.
З гір подував легенький вітрець, і зарості високих висохлих трав, в усіх напрямках прорізані звірячими стежками, тихо шелестіли. Час від часу мисливці потрапляли на витолочені тирла, де раніш лежали ведмеді. Тоді Гаврило, який ішов попереду, зупинявся, суворо оглядався на хлопців і далі йшов ще обережніше.
Нарешті крізь дерева блиснуло плесо річки. Гаврило дав знак стати. Обережно визираючи з-за дерев, старий мисливець зробив кілька кроків уперед і оглянувся назад.
Юра побачив напружений вираз Гаврилового обличчя, і в нього захопило дух від передчуття чогось незвичайного. Не змінюючи свого виразу, Гаврило повільно, ніби запрошуючи цим бути ще обережнішими, поманив до себе пальцем інших.
"Що там таке?" вирувало в думці в Юри.
Напружуючи всю свою увагу, щоб не шелестіти по траві, Юра підійшов до Гаврила і завмер на місці. Трохи вище по течії, в шістдесяти кроках від нього, на мілкому перекаті стояв, звівшись на задні ноги, великий ч-орний ведмідь.
Юра, як зачарований, дивився на страшного звіра, потім перевів погляд на Гаврила. Але той, хоч тримав рушницю напоготові, стріляти не збирався.
Раптом ведмідь нахилився і придавив щось у воді лапою.
"Кета", подумав Юра, коли ведмідь витяг з води велику рибину.
Звір куснув кету за голову і, з усієї сили змахнувши передніми лапами, жбурнув її позад себе на берег. Гаврило усміхнувся і, дивлячися на Юру, підняв палець:
— Тихо!
Ведмідь став на всі чотири і кілька раз тріпнув у повітрі то одною, то другою лапою, йому померзли ноги в крижаній воді.
"Фіззарядка!" промайнуло у Юри в думці.
Ведмідь раптом підняв передню лапу і застиг у чеканні.
Рраз! — пролунав гучний сплеск по воді, і нова рибина опинилася в пазурах дивного рибалки. Ведмідь, не оглядаючись, знову шпурнув кету на берег.
Мача, притулившись до Юри, не спускав з ведмедя очей, щоразу стискуючи Юрину руку, коли звір робив якийсь рух.
Волохатий мисливець знову нахилився над водою і, готуючись спіймати рибину, потихеньку вище й вище заносив праву лапу. Напружившись, він з силою ляснув по воді, але рибина зробила неймовірний стрибок, на метр підскочила в повітря і вмить сховалася в хвилях перед самим носом мисливця. Ведмідь заревів і, схопивши з води каменюку, жбурнув її вслід рибині.
"Сердитий який!" усміхнувся Юра і ненароком глянув на Гаврила. Приклавши рушницю до плеча, ороч уважно цілився, але зовсім не туди, де стояв ведмідь.
"Куди ж би цілитеся!" трохи не скрикнув Юра і побачив, що з лісових хащів вийшов на берег другий ведмідь, ще більший від першого.
Бах-бах! — прогримів постріл і, повторений луною, покотився по долині. Ба-бах, ба-бах, ба-бах.
Ведмідь, що ловив рибу, несамовито заревів і, крутнувшись на місці всім корпусом, плигнув на берег, і зник у лісі. А другий гріб лапами землю, розкидаючи навколо себе дрібне каміння і вириваючи шматки ґрунту з травою і цілими кущами.
Знову бахнув постріл, і ведмідь враз затих. Юра кинувся вперед, але Гаврило схопив його за плече:
— Еді!
Мисливці кілька хвилин стояли з готовими до пострілу рушницями, спостерігаючи за чорною тушею, що нерухомо лежала коло води, і прислухаючися до голосного тупоту і хрускоту гілля в лісі.
Коли, нарешті, все стихло, Ілля витяг великий мисливський ніж, вирізав довгу тонку жердину, старанно обстругав гілочки і передав Гаврилу. Той, тримаючи рушницю в одній руці, а жердину в другій, повільно пішов до перекату. Ілля зі зброєю напоготові, йшов за ним, а позаду нього, хвилюючися від нетерплячки, йшли хлопці.
Ведмідь лежав на другому боці річки. Мисливці, ловко перестрибуючи з каменя на камінь, наближалися до другого берега. Захоплений бажанням швидше дістатися до ведмедя, Юра раз по раз шугав у холодну воду, сковзаючись на відшліфованому хвилями камінні.
"Добре, що хоч лаяти буде нікому", усміхнувся він сам до себе, відчуваючи, як крижана вода наливається через халяви.
Не доходячи кроків за шість до ведмедя, Гаврило зупинився. Ілля направив гвинтівку в голову ведмедя і застиг на місці. Юра дивився, як Гаврило обережно штрикнув звіра жердиною. Той лежав без руху. Гаврило штрикнув його ще й ще. Потім почекав кілька хвилин, тикнув останній раз і вийшов на берег. Він передав гвинтівку Юрі, поставив Іллю на варті обабіч себе і, витягши ніж, почав знімати шкуру.
— Екженє1 — радів* Мача.
— Екженє! — погоджувався Ілля.
Знімаючи шкуру на голові, Гаврило перерізав вухо і тихо промовив по-орочському:
— Кш! кш! Це не вухо тобі ріжуть. Це кедрівник шелестить на вітрі.
З тими самими словами він перерізав друге вухо і встромив ніж у горлянку, щоб спустити кров.
— Кахи, кахи! Це не горлянку тобі ріжуть. Це ти кашляєш, застудившись у холодній воді.
Ілля і Мача з острахом на суворих обличчях слухали Гаврилові заговори, повторюючи їх за ним. На думку орочів, ведмідь має надприродні властивості, і, колене додержуватися дідівських заповітів, звір обов'язково загризе мисливця.
Скінчивши білувати, Гаврило витер руки, дістав із шапки голку з червоною ниткою і зашив на шкурі дірки від очей.
— Батьку! Батьку! — сказав Гаврило, звертаючись до шкури, — це не я тебе вбив. Не сердься на мене. Тебе убив японець.
(Продовження на наступній сторінці)