— Можна так зробити, — промовив той. — Ти зараз дай кожному по шматку кирпичного чаю, важити його не треба* і по пудові борошна, його теж важити не треба, бо в одному мішечкові рівно пуд. А завтра відкриєш уже справжній магазин.
Орочі враз притихли, чекаючи, що скаже Зуб. Дома їх ждуть жінки і діти, які давно вже не куштували коржа і не пили міцного запашного чаю. А що коли товариш Зуб не погодиться? Правда, почекати одну ніч не так важко, але ж продукти лежать ось тут, біля юрти... Можна б уже сьогодні поласувати.
— Чудова пропозиція! — зрадів Зуб. — Я тільки запишу Тих, хто візьме сьогодні продукти, а завтра розрахуємося.
В юрті задоволено загомоніли:
— Самий правильний товариш!
Ілля схопився з місця, вийшов надвір і вніс цибик кирпичного чаю, запакований у бамбукову плетінку.
— А борошно нехай візьме кожний сам, — сказав Ілля. — Воно стоїть під деревом. В кожному мішечку — один пуд. Я сам важив його в магазині на березі.
Зуб запитливо глянув на Чакара.
— Нічого, не сумнівайся, — усміхнувся той. — Ніхто не візьме більше, ніж ти дозволиш.
Юрта незабаром звільнилася від гостей, і знадвору чувся тільки веселий гамір орочів, що несли додому борошно і чай.
Віра тимчасом замісила коржі, поклала їх замість сковороди на залізні тарілки, поставила тарілки з коржами сторчма збоку біля вогнища, і за кілька хвилин по юрті пішов приємний запах підпеченого тіста. Потім вона перевернула печиво на другий бік і, трохи почекавши, зняла перші коржі і поклала пектися решту.
— Ніколи не бачив, щоб ставили коржа пектися сторчма, — засміявся Зуб. — У нас хазяйка без сковороди не спече.
— На сковороді смачніше, — подав голос Чакар. — Та в горах всякий корж буде смачний.
—
Віра розламала першого коржа надвоє і дала Юрі і Мачі, потім стала готувати чай.
— Смачне! — обпікаючи губи, хвалив Мача.
— Смачне! — в тон йому відповідав Юра.
— От і в бідняцьких юртах настало свято, — промовив Гаврило, запрошуючи Зуба до столика, на якому вже стояли чашки з чаєм.
Ранком першим прийшов старий Чидор.
— Хочу торгуватися, — сказав він і витяг з мішка двадцять жмутків білячих шкурок, вісім горностаїв і одну шкуру росомахи.
— Почнемо, — промовив Зуб і передав білок дідові Чакару, щоб той визначив сорт хутра.
Чакар розв'язав жмутки і уважно переглянув кожну шкурку.
— Сто вісімдесят шкурок вищого сорту, дванадцять — першого і вісім — другого, — виніс свій присуд Старий.
— А як ви взнали, якого сорту шкурка? — здивувався Юра, бо шкурки були хутром усередину, а Чакар визначив сорт, не вивертаючи шкурку хутром наверх.
— А от дивись, — охоче відповів старий. — Оця шкурка вся біла. — І на спині і на череві. Це вищий сорт. А ось у цієї — ледве помітні дві сині смужки на черевці. Це перший сорт. А в цих, — він показав шкурки другого сорту, — смужки ще синіші. Коли шкурка синя, то і хутро буде вже невисокого сорту. Буває зовсім синя — то брак.
Зуб підрахував вартість хутра і оголосив цифру мисливцеві.
— Ороч не розуміє, що значить карбованець і копійка, — промовив старий. — Що я можу взяти на це хутро?
— Що хочеш, те й візьмеш.
— Чаю проситиму. Орочеві насамперед треба чаю. Скільки даси чаю?
— Чаю можу дати пуд, — сказав Зуб.
— О! Спасибі! Пуд чаю! — І він присунув до себе шістнадцять кирпичин, що їх відклав для нього Зуб. — А тільки тепер, мабуть, нічого не залишилося на борошно? — зніяковів він раптом і неспокійно озирнувся па Гаврила.
— Питай у нього, — усміхнувся Гаврило, показуючи на Зуба.
— Борошна скільки? — сам запитав Зуб.
— А це вже, мабуть, буде в борг? — занепокоївся старий.
— Ні. В тебе ще багато грошей. Хутро — як золото. Воно дороге. Бери три пуди борошна.
— Борошно в горах дороге, — з тривогою в голосі промовив Чидор. — Три пуди, мабуть, багато... Я не хочу, щоб був борг.
— Та ні, ні, — засміявся Зуб. — В борг я не дам. Бери спокійно. — І він поклав перед старим три мішечки. — Ще чого тобі треба?
— Більш нічого, — твердо промовив Чидор. — І так багато набрав. Боюсь, коли б не було боргу. Ороч боїться боргу. — Він задоволено перерахував чай і зібрався йти.
— Стій! Куди ж ти? В тебе ще залишилися гроші,— спинив його Зуб.
— У тебе ще залишилися гроші, — повторив Гаврило. Чидор недовірливо поглядав то на Зуба, то на Гаврила.
— Ні. Мені більше нічого не потрібно, — твердо промовив він. — У горах крам дорогий. Ніхто ніколи не бачив, щоб за таке хутро давали стільки чаю і борошна.
— Я кажу, що в тебе залишаються гроші, — пояснював Зуб. — Можеш ще взяти ось мануфактури, цукру, голок, сокиру, ніж...
Старий зітхнув і боязко глянув на Гаврила, шукаючи в того підтримки.
— Бери, — порадив Гаврило.
— Тоді дай одну голку, — попросив Чидор. Зуб подав голку.
— Тепер усе. А більше брати, то вже буде борг. Я знаю.
Як не сперечався Чидор, відмовляючися ще брати крам, Зуб дав йому півпуда цукру, новеньку дрібнокаліберну рушницю, кілька метрів мануфактури, сокиру, патронів.
— Бери, бери, — сміялися Гаврило, Чакар та Ілля. — Це ж не спекулянт, а радянський кооператив торгує. Боргу не буде.
Та тривога не залишала старого наймита. Він виніс увесь свій крам надвір і знову повернувся до юрти, щоб подивитися, що і скільки братимуть інші орочі. Тільки переконавшися, що і другому мисливцеві за таку саму кількість хутра Зуб дав багато товару, старий, нарешті, заспокоївся.
— О, ти щедрий, — сказав він Зубові. — У нас ніколи ще в горах не було такого щедрого продавця.
— То не я, а радянська влада щедра, — відповів Зуб. Чидор пішов до своєї юрти, але через годину повернувся знову.
— Ось, на, — сказав він і поклав пуд борошна і кирпичину чаю. —Ти ж учора дав без грошей.
— Ну і неспокійний старий,—засміявся Зуб.—У мене все записано. Я вже вирахував з тебе вартість того, що дав учора.
— Вирахував? — радісно промовив Чидор. — А я так перетривожився. Аж злякався. Може, ти подумаєш, що я навмисне тобі не нагадав, коли торгувався...
— Ти не дивуйся, — сказав Чакар Зубові. — Чидор брав чай у Істапа. А той дешевше як по тридцять білок за кілограм не продавав. А борошна зовсім не привозив. Старий боїться, щоб ти не подумав, що він за твою добрість тебе ж обманув.
— Все гаразд. Розрахунок повний, — ще раз запевнив Зуб старого. — Пий чай, їж коржі, пали тютюн. Боргу в тебе нема ніякого.
Чидор посидів трохи, подумав, тоді вийняв з торбини п'ятдесят білок і подав Зубові.
— Товаришу, — сказав він урочисто.—Це хутро я залишив для того, щоб поторгуватися влітку. А тепер у мене чаю вистачить і на літо. Я хочу подарувати ці білки на школу. Візьми. Я хочу, щоб школа була в нас хороша і щоб орочі були такі письменні, як ти.
ЧЕРВОНІ ГАЛСТУКИ
Юра попрохав у батька червоного ситцю і викроїв собі піонерський галстук.
— ОІ І я зроблю собі такий!— заявив зразу ж Мача. Але Юра не підтримав свого друга, як це бувало безліч разів. Він зніяковів і невпевнено промовив:
— Я не знаю, чи тобі можна носити такий галстук...
— А чому не можна? — здивувався Мача. — Мені треба лиш червоної матерії.
— Справа не в матерії... а в тому, що такий галстук носять тільки піонери. А ти ж ще не піонер...
Юра часто розповідав Мачі про піонерський загін і про те, що таке піонери. В душі віл визнавав, що Мача заслуговує на те, щоб носити червоний галстук, адже він завжди поводився як піонер, але... Але ж Мачу ніхто не приймав до піонерської організації, і, значить, Мача не має права носити піонерського галстука. Про це Юра повинен чесно сказати своєму другові.
— Так, я не піонер, — сумно промовив Мача. — Але я хочу бути піонером.
Юра мовчав. У піонери може прийняти загін. Хто ж тут прийме Мачу? Адже тут нема загону. А Юрі дуже хотілося, щоб Мача носив піонерський галстук.
— Щось придумаємо. Почекай, — спробував він заспокоїти не так Мачу, як себе.
Та скільки не думав Юра, нічого не міг придумати. Нарешті в нього з'явилася щаслива думка: спитати у батька.
— Тату, — сказав він, — у районі є піонерська організація?
— Напевно, — відповів батько. _ — А чийого імені?
— Не знаю, — розвів руками Зуб.
— Ти ж був у районі... Як же ти не знаєш?
— Пробач, — усміхнувся Зуб, — не запам'ятав.
— Ну, раз ти не знаєш, чийого імені піонерська дружина в районі, то ти не знаєш, як і організувати тут загін, — зробив висновок Юра і відвернувся від батька.
— Ні, тут ти помилився, — сказав Зуб. — Це я знаю.
— А як? — зрадів Юра і ближче підсів до батька.
— Дуже просто. Зібрати дітей, які хочуть стати піонерами, і утворити загін.
Юра подивився на батька недовірливо:
(Продовження на наступній сторінці)