— Кирик каже, що табун належить Істапові. А я питаю вас, хто викохав Істапові оленів? Хіба сам Істап своєю працею зміг би доглянути свого табуна? Давайте всі наймити кинемо пасти, хай спробує Істап походити за своїми оленями сам. Що залишиться від табуна через рік? Нічого! Олені порозбігаються по горах, їх пороздирають вовки, оленята подохнуть у глибокому снігу, бо нікому буде виносити їх на такі місця, де б вони самі могли ходити. Значить, у Істаповому табуні вкладена наймитська праця!" Коли б наймит одержав усе те, що він заробив, олені були б розподілені між усіма орочами рів номірно. Отже, Істап не платив того, що належить наймитам. Ось звідки у нього шість тисяч оленів! Ось чому у Кузьми один олень, а в Іллі і Гаврила — зовсім немає! Тепер я питаю вас, — продовжував старий, — хіба поганий новий закон, коли захищає наймита? Хіба може бути поганим закон, ухвалений народом? А при чому тут царські закони? Царя давно повалили. Царя немає, немає і його законів! У нас є наша влада, радянська влада. І є наш новий закон — радянський закон. Ось він!
Чакар витяг постанову районного з'їзду Рад і показав людям:
—— Ось печатка!
Збори враз пожвавішали. Всі тяглися подивитися на печатку.
— Правильний закон! — шепотіли наймити. Середняки з далеких гір незрозуміло знизували плечима:
— Раз є печатка — значить, закон правильний! Істап штовхнув Кирика:
— Чому ти дозволяєш патякати старому?
— Тихше! — гукнув Кирик. — Тихше! Нічого зайве патякати! Ось прийдуть чотири королі, тоді не те будете співати!
Узяв слово дідок, що прибув здалека:
— Складна справа. Коли прибудуть чотири королі — погано буде. Але і в Чакара папір з печаткою. Закон! А орочі не хочуть порушувати закони. Давайте зробимо так: Чакар нехай сховає свій папір, а Істап нехай дасть пастухам по двадцять чотири олені за минулий рік, ніби це не по закону, а так, від своєї ласки. Коли прийдуть королі, скажемо, що ми не знали ні про який закон, а зробили все по своїй згоді. А як королі не прийдуть, скажемо, що зробили по закону
Наймити і бідняки усміхалися. Істап спалахнув.
— Як це так дати по двадцять чотири олені! Давай сам, коли вони в тебе є!
Дідок знизав плечима:
— Дав би, так нема... Ти ж сказав, що орочам буде погано, от я і хотів порадити, щоб уникнути лиха.
Ще один дідок, колишній Істапів наймит, попрохав слова:
— А тому, хто колись пас оленів у Істапа, теж хазяїн повинен заплатити?
— Повинен, — відповів Чакар.
— Тоді я скажу так: новий закон кращий від старого.
—
— Ну, годі ляпати язиком! — висунувшись наперед крикнув Істап. — Ми тут не розбираємо, який закон кращий, а судимо! Я оголошую, що з цього дня Гаврило та Ілля мені більше не потрібні. Хай кочують самі. Завтра я відберу у них своїх оленів. Хай здихають з голоду, коли їм подобається новий закон. Своїх оленів я даватиму тому, кому схочу. А хто підтримає Чакара, хай здихає з голоду разом з Іллею!
В юрті запала важка тиша.
— Кажи! — кивнув Істап на одного з своїх родичів.
— Треба дати по двісті різок батькові і синові, щоб не накликали лиха на орочів, — промовив той.
— Треба дати по двісті різок Іллі й Гаврилові, щоб нас не чіпали чотири королі, — виступив другий Істапів родич.
— Дати по двісті різок, — сказав куркулик, що прибув з далекої долини.
Ш(Є кілька куркулевих родичів і тих, що прибули здалека, підтримали Істапа. Дійшла черга висловлюватись наймитам. Вони мовчали, поглядаючи на Кузьму.
— Кажи! — гостро дивлячись у вічі одному з найстаріших своїх наймитів, промовив Істап.
Наймит опустив очі. Всі напружено чекали. У нього була хвора дружина і малі діти-внуки, що залишилися від померлих синів.
— Ну, кажи! Ми чекаємо, — підганяв Істап. — Що ти хочеш? Щоб твої діти померли з голоду, а тебе вбило військо чотирьох королів, чи хочеш жити і одержувати від мене м'ясо?
Наймит зітхнув.
— Я скажу! — спрямувавши твердий погляд на Істапа, промовив Кузьма.
— Молодий ще говорити зараз! — злобно гукнув Істап. — Є старші за тебе!
— Хай каже Кузьма! — загули наймити. — Кузьмі слово!
— До Кузьми дійде черга! — знову крикнув Істап.
— А ти чого репетуєш! — спокійно, але владно сказав Кузьма. — Ти шо? Головуєш тут? Ти сам не старший за мене, а кричиш більше за всіх. Помовч! Я казатиму!
Істап на мить знітився. Наймити опускали голови, ховаючи усмішку.
— Я так гадаю, — почав Кузьма. — Тут немає всіх людей. Треба відкласти суд до літа. А влітку на узбережжя з'їдуться ловити рибу всі орочі з найдальших кутків, там ми і судитимемо Гаврила та Іллю.
— Відкласти? — заревів Істап.
— Відкласти! — загули наймити.
— Кажіть по одному! Не всі разом! — гукнув Кирик.
— Відкласти, — твердо промовив старий наймит.
— Відкласти суд, — один за одним повторювали наймити.
Істап не сподівався на таку одностайність і на мить розгубився. Тим часом у юрті знявся гамір.
— Двісті різок! — репетували куркулі та їхні прибічники.
— Відкласти суд! — повторювали наймити.
Черга дійшла до одного ороча, що приїхав здалеку. Він зиркнув на Кузьму, потім на Істапа і сказав:
— Я гадаю, що двісті різок — це багато. Пропоную: м'яти вуха батькові і синові.
— Правильно! М'яти вуха! — загули помірковані, що вважали за краще залишитись осторонь від боротьби.
М'яти вуха доти, доки підсудний не заплаче — така кара накладалась раніш орочським судом за невеликі провини.
Тепер голоси розбились на три частини. Кузьма задоволено посміхався: наймити виступають одностайно за відкладення суду, а голоси куркулів і приїжджих розбилися.
Суд було відкладено.
Крекчучи встав Чакар. Люди підводились, поспішаючи залишити юрту. Істап сидів похмурий. Те, що він планував, не вийшло. Не тільки наймити, але й багато інших орочів не підтримали його. Коли люди почали виходити з юрти, Істап промовив до своїх прибічників:
— Вдруге судити не будемо. Без суду зробимо так, як вимагає білий закон.
ДЕ ЗБРОЯ?
Ілля прийшов додому і відразу почав збиратися. Взяв у мішок риби, шматочок кирпичного чаю, причепив до пояса чайник. Приготував дрібнокаліберку, лижі.
Жінки, Юра і Мача, вражені незвичайною рішучістю Іллі, не насмілювались його питати.
— Скажіть чоловікам, нехай добре доглядають хлопця, — казав Ілля жінкам, кивнувши на Юру. — Будь обережним, — промовив він, прощаючись з хлопчиком, і вийшов з юрти.
Взявши на плечі рушницю і лижі, він сів верхи на оленя і зник серед рідкого лісу.
Коли повернулися додому Гаврило і Чакар, їм ніхто не міг сказати, куди поїхав Ілля. Але Гаврило здогадався.
— Поїхав полювати, — так треба казати всім, хто питатиме.
Другого дня ранком Гаврило зібрався перекочовувати до нового місця слідом за табуном. Все майно вже було навантажено на оленів, коли прийшов Істапів посланець і передав наказ хазяїна:
— Негайно віддати оленів.
— Як же ми тепер житимемо? Ми ж помремо з голоду! — голосила Гаврилова стара.
Посланець поскидав на сніг вантаж — змотані полотнища юрти, постелі, казан, мішки з рибою, різний хатній скарб — і повів оленів до Істапа. Два старики, жінки і хлопці сумно сиділи біля погаслого вогнища, серед розкиданих речей. Нарешті Гаврило зітхнув, надів лижі і, наказавши брати речі, звелів іти за ним. Єдиний олень Чакара (на другому поїхав Ілля) віз на собі юрту. Цілий день сім'я переносила свій нужденний скарб до затишного місця на злитті двох річок, де вирішив отаборитися Гаврило. Тут було багато чагарника, водилися куріпки, тетеруки, можна було надіятися на здобич від полювання. Ввечері вже була нап'ята юрта, яскраво горіло вогнище всередині куреня, весело кипів чайник.
— — А де ж Ілля? — спитав Юра.
Він догадувався, що Ілля поїхав до райцентра скаржитись на Істапа. Ця думка вселила надію в хлопця-,, але йому хотілось, щоб хтось підтвердив його припущення.
— Коли хтось не хоче, щоб люди знали, куди він їде, він не каже про свою подорож. Знатимеш ти, знатиму я, знатиме той, кому не треба знати про це, — сказав Чакар. і тепер Юра був уже цілком певний, що Ілля поїхав до району.
Ранком другого дня Гаврило, Чакар і обидва хлопці пішли ставити петлі на куріпок, потім цілий день гасали на лижах, шукаючи зайців і тетеруків. Але за весь день їм не попалось ніякої дичини. Ввечері сім'я пила чай, ледь-ледь буренький, і заїдала його в'яленою кетою. Зате на другий день, коли мисливці пішли перевірити петлі, їм пощастило: в сильця потрапило аж вісім куріпок, а по дорозі додому Юра і Мача вбили зайця.
— Проживемо до весни, а там покочуємо до моря, у нас залишена там мальма... Проживемо!
Надвечір до юрти зайшов гість. Це .був Кузьма. Він повідомив, що Істап і в нього забрав оленів і наказав покинути табун.
— Нові чутки ширяться в горах.
— Що таке? — стривожився Чакар.
(Продовження на наступній сторінці)