Назбиравши заздалегідь черв’яків для коропеняти, Панько подався до школи. Навколо половіли, красувалися жита, а туди, далі від балки, зеленіли плантації буряків, і зовсім на обрії зеленою стіною підіймалися зарості лісосмуги. Спека вже почала спадати, але земля була ще гаряча. Панько з насолодою ступав босими ногами по пухкому пороху на шляху; Приємно йти по зеленій прохолодній траві, але не менш приємно йти й по гарячому пилові. Коли трохи заплющити очі, здається, що нога поринає в теплий, ніжний пух.
Панько любив ходити сам. Так хороше мріється тоді. Лісосмуга в думках виростає у величезний ліс, балка наливається водою, маленьке коропеня, яке живе в акваріумі, перетворюється на такого коропа, що не вміщається в скляному ящику…
Та сьогодні Панькові заважає мріяти Микола Кваша. Втік Микола! А може, Миколині батьки дали йому якусь роботу дома? Цілком можливо… Та все ж на серці в Панька неспокійно. Щось багато піонерів останнім часом стали працювати якось байдуже. Замість трамбувати землю, стоять, оглядаються на всі боки, а як бува перекинеться вагонетка, то всі біжать подивитися і стоять там, аж поки не гукне вожатий.
Ні, коли б у Миколи була поважна причина, він спитав би дозволу піти. А раз пішов самовільно, значить, не хоче працювати на ставку. А вчора Костя Чаговець і Семен Бережний не прийшли на роботу, сказали, що батьки залишили їх дома, а насправді батьки нічого їм і не казали. Просто хлопцям обридла одноманітна робота на греблі.
Панько прискорив крок і незабаром був уже в селі. Не заходячи додому, він попрямував до школи.
"Ну, зараз подивимося на наших хом’яченят! Як вони там?" — відігнав неприємні думки Панько і постукав до сторожихи.
Він взяв ключ і пішов до піонерської кімнати. Там біля самих дверей, уткнувшись носом у щілину між дверима і одвірками, сидів рябий сторожишин кіт.
— А ти чого тут? Га? Чого тобі тут треба? — суворо запитав Панько.
Кіт незадоволено відійшов трохи від дверей і спинився, дивлячись на Панька спокійно-презирливими очима.
— У, котяра! — тупнув на нього хлопець, але кіт лише відвернувся, не змінюючи свого презирливого вигляду.
Панько відімкнув двері і встиг побачити, як хом’ячиха, що лежала біля своїх малят, раптом схопилася з місця і забилася в куток клітки.
— А, боїшся? — лагідно промовив Панько. — А я тобі трави приніс. Їж! — Він поклав у клітку траву і кілька хвилин сидів, роздивляючись на хом’яченят, що підіймали голови, ворушилися і тихенько повискували, шукаючи матір. — А що ж ми з ними будемо робити, як вони повиростають? — спитав сам себе Панько і, посидівши ще з хвилину, встав і підійшов до акваріуму.
— А оце ось — тобі. На! — і висипав у акваріум черв’яків. — Їж! Поправляйся!
Коропеня ковтало черв’яків, а Панько замріяно дивився на нього і приказував:
— Їж, їж, рости… На той рік у ставку плаватимеш!
Хлопець оглянув опудало зінського щеняти, що стояло в другому кутку кімнати, і знову підійшов до хом’яка. Він спробував подражнити його, ширяючи в клітку паличкою, але звірок не кидався на паличку, а тільки шкірив зуби, поблискуючи маленькими очима.
— Ну, добре, сиди… — поблажливо кинув Панько і подумав: "А що ж ми все-таки робитимемо з хом’яченятами? Навіщо нам стільки хом’яків? А як вони на той рік ще наплодять?"
"Повбивати та познімати хутро?" — подумав Панько, але вбивати було шкода.
Нарешті він знайшов вихід: "Роздамо по інших школах. Подаруємо піонерам для куточків живої природи. Правильно!"
Він уявив, з якою подякою прийматимуть подарунок піонери з "Зорі" і з іншого сусіднього села. Кількох хом’яченят можна буде і в райцентр передати. Може, і Панька виберуть у ту делегацію, що поїде в райцентр? Звичайно, виберуть! Він там скаже: "Ми вам передаємо живого хом’яка, щоб ви, піонери, майбутні майстри високих урожаїв (йому дуже подобався вираз "майстри високих урожаїв", його завжди вживав товариш Берест, а Панькові все якось не доводилось вставити цей вираз в свою промову), щоб ви вивчали цього шкідника для того, щоб уміти з ним боротися". Або ні, він не так скаже: "Щоб боротися з ворогом, треба знати його. Ось хом’як. Він на вигляд не страшний, а знаєте, скільки зерна він з’їдає за рік із своїми хом’яченятами?.." Панько не знав, скільки кілограмів хліба з’їдає хом’як з своїм приплодом, але він довідається про це в Степана Юрійовича або в товариша Береста. "Мабуть, багато їсть… — подумав він, — треба завтра ж про це спитати".
Вирішивши долю хом’яченят, Панько, нарешті, звернув увагу, що від нових мешканців у піонерській кімнаті значно погіршало повітря. Він відчинив кватирку, ще раз оглянув кімнату хазяйським оком і вийшов.
— А ти сидиш? — побачив він кота. — Гляди мені! — і посварившись на нього пальцем, замкнув двері.
Микола сидів біля хати і стругав дощечку. Побачивши Панька, він кинувся до нього і, захлинаючись, став розповідати, що робить млинок.
— Ти розумієш, це не для іграшок, Млинок буде великий, такий, що крутитиме точило. Це зовсім просто. До точила, до ручки я прироблю шків і потім надіну ремінь або просто вірьовку на вал вітряка і на шків точила. От і все! Завтра буде готово!
Іншим разом Панько теж захопився б млинком і допоміг би Миколі майструвати, але тепер він тільки похмуро спитав:
— Що ж ти гостритимеш на точилі?
Як що? Ножі, сокири…
— Скільки ж у вас ножів та сокир?
— Скільки! Три ножі і одна сокира.
Панько уїдливо засміявся:
— Ну, за годину наточиш, а потім?
— А потім… — сказав Микола і задумався. — А потім, — з новим запалом заговорив він, — я зроблю Динамомашину, і в нас дома буде електрика. Справді! Я зроблю динамомашину!
У Панька заворушилась заздрість. Йому теж хотілося зробити динамомашину. Але він тільки похитав головою:
— Динамомашину! Та ти ж її і не бачив ніколи.
— Як не бачив? Бачив! А взимку, коли ми їздили на екскурсію до Палацу піонерів у Харків? І ти ж бачив. її зробили юні техніки. І я зроблю! От побачиш, за тиждень зроблю!
Панько зрозумів, що Микола І не думав повертатися на ставок. Це його розсердило, і динамомашина враз втратила для нього цікавість.
— А чого ти втік з греблі? — спитав він Миколу.
— Я не втік, а просто пішов. Обридло…
— Ти ж голосував за ставок. Ти ж тоді на зборах казав, щоб ставок назвати піонерським!
— Ну, що ж, що голосував. Тоді голосував, було цікаво, а тепер нецікаво… Що ж то за робота! Кидай глину та й кидай… Хоч би толк був, а то два тижні працюємо, а греблі і від землі ще не видно…
— Отак ти і млинок, і динамомашину зробиш… — уїдливо промовив Панько. — Завтра ж тобі обридне… А за те, що зриваєш нам роботу, ми тебе на раду дружини викличемо!
— Хо-хо! Я зриваю роботу! Без мене не обійдуться! Та хіба та не бачиш, що там половина народу зайва? Місця ж на греблі мало, всі збилися в купу і товчуться, тільки один одному заважає. Ти думаєш, Костя Чаговець учора чого пішов додому? Батько сказав? Ні, йому теж обридло. Скоро всі розбіжаться!
— Розбіжаться? — розсердився Панько. — Не розбіжаться. Не всі такі кваші, як ти!
— А ти чого дражнишся? — раптом скипів Микола.
— А що, хіба не кваша? Ну, так дезертир!
— А ти… а ти дурень!
— Я дурень? Я тобі зараз покажу, який я дурень, — вигукнув Панько і пригнувся, щоб кинутися на Миколу з кулаками, але в цей час з хати пролунав голос Миколиної матері:
— Миколо! Ти дав курчатам їсти?
Панько від несподіванки застиг на місці.
— Зараз дам! — гукнув Микола і, показавши Панькові язика, крутнувся І зник у хаті.
Панько важко перевів дух, хвилину постояв, потім плюнув і пішов з двору.
По дорозі він трохи заспокоївся: завтра він розповість про все Степанові Юрійовичу. Нехай викличуть Миколу на раду дружини, виключать з піонерів…
Раптом він побачив під тином однієї хати таку свіжу і соковиту лободу, що не міг не спинитися, щоб не нарвати для хом’яка.
"Віднесу йому ще. Це ж по дорозі", — подумав він і підтюпцем побіг до школи.
— Тітко Параско, дайте ключа. Я хом’якові трави приніс, — звернувся він до сторожихи, що поралася в шкільному дворі.
— Ну, клопоту тобі,— засміялася та. — 3 таким характером тільки головою колгоспу працювати…
Панько взяв ключі, потихеньку підійшов до піонерської кімнати, щоб не злякати хом’яка і подивитися, як він поводиться, коли в кімнаті нікого немає. Він обережно вставив ключ, але повернути його тихо не вдалося. Замок дзенькнув, і в ту ж мить щось заторохтіло за дверима, а через секунду брязнуло розбите скло. Панько здригнувся від несподіванки і швидко відчинив двері.
Серед кімнати лежала перекинута клітка, навколо неї розкидана трава, а хом’як, увесь якийсь настовбурчений, важко дихав, притиснувшись до стінки клітки. Від гнізда лишилася тільки безладна купа.
Панько глянув на вікно. Шибка була розбита.
— Кіт!
(Продовження на наступній сторінці)