Але, що говорив зятеві далі, — Степан Никифорович раптом забув. Знав, що отут воно саме й починається щонайстрашніше, знав, що там — щось про комуністів, але що, що саме? Ні. Забув, забув. І ніхто не може сказати — що, тільки він. Але він спить. Вислухав, покрутив носом і спить. А потім устане ввечері і:
— А мислі у вас, Степане Никифоровичу, зловредні, нікогда даже не думав, що ви такий одчаяний контрреволюціонер! Зятя в комуністах імієте, а виражаєтесь, как будьто настоящий білогвардеєць, стид-срам...
А зараз він спить і за всі голови йому. Степан Никифорович оддихався, подивився на стіну й тужно заскімлив, трясучи кулаком:
— Спиш, зятю комуністичеський, і нікаких! Заснув би ти...
І тоді Степанові Никифоровичу страшенно захотілося, щоб зять прокинувся. Щоб зараз же.
— Які можуть бути сни, коли об’яснитись нужно! Піти й розбудити. І пішов би, якби це опівдні було,
коли ще не знав, що комуніста Парасковія доскочила. А зараз не піде. Сам не підеш, Степане Никифоровичу, ні, ні, не підеш і не берись! Послати Лідку? Не можна теж: хтозна, як там зятьок розлігся, — дівка ще, гляди, взгляд собі спортить. Треба якось інакше. Але — як? Ну як?!
Степан Никифорович подумав трохи і потім круто повернув ключа в дверях. Гулко розчахнув двері до їдальні і ввійшов. В їдальні порожньо. Лідка, звісно, кудись заповітрилась, навіть на столі не прибрала. Вже й сонечко до вечора підбивається. А вони собі сплять, а вони собі сплять... Просто как будьто буржуазія яка-небудь!.. Ні, не спати зараз! Що завгодно: пожежу, трус, смертовбивство — тільки б вони прокинулись, тільки б пояснити якось зятеві й не мордуватися більше.
Але в їдальні тихо. Як ніколи ще — тихо. Спи собі хоч до Страшного суду й ніщо тебе не розбудить. Тільки безладдя на столі зі склянками та блюдцями й буфет розчинено.
— Чи довго ж забігти котам і поласувати ковбасою та маслом!
Степан Никифорович підійшов зачинити дверцятку і йому нараз упало в очі, що велику пляшку з вишнівкою вже розкубрено. Ба навіть не тільки розкубрено, а й надпито трохи. Хто це вже причащався? Лідка? Марія Прохорівна? Хто це, не питаючись, лазить по буфетах і надціджує наливки? Зятьок із дочкою сплять на всі боки, молодша донечка повіялась до чортів, а з хати хоч винось живе й мертве. Как будьто не дом, а комуна яка-небудь...
Але тихо в хаті. Ще тихше, аніж перед цим. Усе причаїлося по кутках і стежить за Степаном Никифорови-чем: ану ж іще якого коника він викине... Та цього було вже занадто. Тиша стала зовсім уже нестерпною Степанові Никифоровичу. Зараз не може бути тихо. До чорта тишу! "Я покажу, як спати. Я — не таких іще снів! Я..." Він несамовито видер з буфету розкубрену пляшку, заткнув для чогось міцніше корка, підкинув двічі на долонях і на третє — ррр-ясь щосили об підлогу!..
У вітальні ойкнула Паля Степанівна, і зашарудів на ліжку Мара. Степан Никифорович зірвався через липку криваву калюжку й зо всіх ніг до вітальні.
— Не беспокойтесь! Пожалуйста, не беспокойтесь! Нічого не случилось. Тольки — бугилку. Бугилку впустив, а больше нічого... Спіть. Зачем же вставать, ще зовсім вечір!
Мара протер заспані очі й сонно подивився на тестя: чудило якийсь, а не чоловік.
— Фу, налякали мене як! — зітхнула Паля Степанівна і повернулась на другий бік.
— Куди там його спати, вже ж і справді вечір. Уставай, Палю. Дивіться на неї — якою непманкою розляглася, га! — Мара затермосив дружину за плече, а Степан Никифорович тоскно подумав: "непманкою"!.. Вже натякає, вже під’юджує. Зараз оце почне вичитувати...
Степана Никифоровича обдало холодом. Ні, ні — тільки не зараз! Хай собі ще сплять. І він кинувся до Мари, мов хотів силоміць запакувати його знову в ліжко:
— А може б, іще лягли, може б, іще поспали? Ну, пожалуста! Засніть!.. — узяв Мару за барки і штовхав у постіль. — Ай-яй-яй! І як воно нехарашо получилось — збудили вас! Тольки бутилку впустив, а ви вже й попросипались. Даже неудобно якось...
Але зять рішуче встав. Розшукав під ліжком черевики й нахилився взуватись. Зашморгує шнурки й мовчить.
Степан Никифорович зовсім спантеличився і не знав, на яку ступити: зав’яже зять бантики на черевиках і тоді заспіва своєї. Отоді саме й почнеться воно. Ні, як уже так, то Степан Никифорович воліє випередити зятя. Степан Никифорович поклав руку на бильце ліжка, витягнув шию з лещат коміра (і сколько раз говорив Лід-ці — попереставляй луганці!) і — скільки міг розв’язно й спокійно, наче вони ще сиділи із зятем за столом у їдальні, поспитав:
— Да, а от скажіть мені — і забув вас спросить — а як же там партєйні діла?
Мара покінчив із одним черевиком і випростовував на нозі пальці. Ні, цей тесть, далебі, дивак страшенний, якийсь оригінал просто! 1 чого це йому спало отак ні сіло ні впало — про партію? Мара відповів знехотя:
— Та нічого, як бачите, вперед сунемо...
Степан Никифорович застукотів пальцями об блискучу нікельовану кульку на ліжку. Крутить зять! Як на собранні — в общем, і целом, і в часності. Не хоче прямо сказати. І не витягнеш його. Хіба ось що? Степан Никифорович похмурив брови і серйозно спитав:
— Значить — уперед, кажете? Надежда, виходить, усе ж таки єсть?..
— Що значить надія! Надія — це, понімаєте, ідеалістична річ, а ми — матеріалісти; ми дивимось на це з точки зору неминучості певного історичного процесу. Тут економіка, о! А всякі надії — то тільки надстройка...
Степан Никифорович нічого не второпав. То не інакше, як нарошне зять навернув отакої комуністичної мудрості та ще й по-українському: баки хоче забити.
Степан Никифорович зняв із бильця руку і обережно підійшов до зятя ближче.
— Ну да, це я понімаю, що надстройка, вроді б сказать — соціалістичеськоє строительство (і в нас тоже: клуб строять і оп’ять же там усякі, можна сказати, фут-боли) его да; потом і нащот економіки — ето, конечно, тоже правильно: щоб там значить грошей по-дурному не тринькали, домів чи там скверів не портали — це я все понімаю, ну от, скажіть мені, як же з безпартійними бути?
Мара такого запитання не сподівався. Ні, таки на-правду, тесть зовсім уже не такий сірий, він, розуміється, все страшенно плутає, багато чого не розуміє, але хто б міг подумати, що на периферії, в глушині, отакі дядюшки так цікавляться політичним життям! Ні, він, Мара, зовсім не уявляв собі периферії, він давно вже одби-вся від неї, а вона, бач, як посунула наперед.
— Власне, що вас цікавить про безпартійних? — попросив пояснити Мара, готуючись дати тестеві докладну відповідь.
— Та от, скажемо, собственность к примеру: чи воно й далі безпартєйним будуть розрішать, чи тольки...
— Знову, знову про політику! — застогнала Паля Степанівна. Мара обернувся до дружини:
— Батько інтересується, і я об’ясняю йому, Палюсю. Хіба ми тобі заважаємо?..
— Не заважаєте, але це ж набридло! В Києві чула від тебе, що зібрання, нарада, ячейка; приїхали сюди спочити й тут — "партія", "безпартійні", "економіка". Це ж жах усе життя — про політику...
Степан Никифорович перебив дочку:
— Совершенно верно: інтересуюсь! — І тоді сердито до Палі Степанівни: — В тебе муж політичеський і потому ми про політику, а перебаранчать, коли розговарю-ють, нехарошо! Даже некрасиво... — 1 знову м’яко до зятя: — Так пожалуста. Об’ясніть мені, потому шо в вас у городі, так... — і тільки тепер Степан Никифорович з жахом пригадав, що він сказав зятеві про ком’ячейку вдень. Пригадав і осікся.
Мара заклав у кишені руки й пройшовся по кімнатці.
— Ви — про власність, здається? Це, розуміється, "всерйоз і надовго", проте не треба забувати, що це тільки стратегічний обход. Да. А нащот безпартійних, що ж: усякі бувають безпартійні, як і комуністи так само є всякі...
Степан Никифорович здригнув, радісно усміхнувся, потім знову посерйознішав і підтюпцем побіг за зятем:
— Оце ви правильно сказали: і комуністи бувають усякі! Ето, я вам скажу, істинна правда, що — всякі! Конечно, там Луначарський, Риков, Калінін — его одно діло, ето настоящі, а в нас, так повірите, — шантрапа одна, а не комуністи! Даже мені, безпартєйному, і то больно смотреть, як вони портять Совєцьку власть!.. Я ото вдень ще вам говорив про комуністів, так то я — тільки про наших, тутешніх говорив. А в центрі, там воно, ко-нешно, не так...
— Ну що ви! Я думаю, що і у вас тут хороші робітники знайдуться, — сказав Мара, роздивляючись тестеву бороду.
— Нема! — категорично одрізав Степан Никифорович: — Ні одного нема! Ну хіба що хто коли з Харкова там приїде чи з Києва, а то всі — просто, как будьто їх хто з каторги позганяв сюди!..
Паля Степанівна лежала на ліжку, заплющивши очі. Від батькових слів вона пополотніла й потерпла в страху. Що сталося з батьком! Чи йому повилазило — з ким говорить? Господи, яка нетактовність і провінціальщина!..
Паля Степанівна ладна була тепер дряпати себе за те, що не попередила цієї неможливої розмови, заздалегідь поінформувавши батька про чоловіка. Але тепер було вже пізно. Тільки дивно й незрозуміло зовсім, чому це Мара не реагує досі? Вивідує? Хоче обійти й винюхати зо всіх боків? О, вони, комуністи, всі такі! Це ж "політика": змовчати, витягнути супротивникові язика, а потім: ось, бачите, який він, прошу! Кругом шістнадцять!.. Паля Степанівна ще дужче, аж до болю в повіках, заплющила очі.
До кімнати рипнули двері й брязнула стара зіпсута клямка.
— Можна? — спитала за дверима Лідочка і тихо ввійшла до кімнати. Вона скромненько підійшла до Мари й подала йому листа:
— Вам пришло партийное письмо:.. Мара здивовано зморщив чоло:
— Що таке? Як це "партійноє"?
Лідочка ворухнула ліктями й криво посміхнулася:
— Ви ж самі — партійний, значить, і письмо до вас партійноє.
— Ліда! Січас же мені до самовара там!.. Не могла досмотреть. Потух зовсім! Стадерам... — сказав суворо Степан Никифорович і недобре подивився на дочку. Лідочка непорозуміло глянула на батька і швиденько вийшла з кімнати.
— Що там за лист? — стурбовано спитала з ліжка Паля Степанівна.
— А, то з редакції, статтю про каенес і кооперацію просять спішно написати.
— Написати? В газету?! — піднесено й солодко спитав Степан Никифорович, і його очі побожно спинилися на зятевому роті. Потім він заметушився, схопив зятя за лікоть і повів до їдальні: — Ходімте ж у столовую чай пити!.. А про безпартєйних ви тоже очень правильно сказали. Конєшно, є всякі безпартєйні! Безусловно — всякі. Безпартійність — ето, діствительно, як пишуть у газетах, не позор, а большое нещастя!.. — авторитетно сказав, зітхнувши, Степан Никифорович і улесливо зазирнув зятеві в вічі.
Паля Степанівна похопилася з ліжка. Вона глянула, як поплив її Мара в батькових обіймах чай пити, й не пойняла віри: ідуть обидва, як давні приятелі, і це тоді, коли могло статись хтозна-що після татових теревень!.. Паля Степанівна звелася на ноги й тихо сплеснула долонями.
"Який добрий, який хороший мій Мара! Він усе вміє полагодити, в усьому дасть раду!" — подумала Паля Степанівна, і очі їй стали вогкими: світилася щастям, несподівано набігла сльоза. Паля Степанівна запнула на грудях капот і радісна, мов на перше побачення до коханого, підійшла до люстра крутити зачіску. Розчісуючи великим гребенем васильки на скронях, Паля Степанівна недбало кинула до їдальні:
— Якщо там статтю треба написати, то пиши, Маро, сьогодні ж, а то нам же треба до Кисловодська збиратися.
Мара, хитнув на згоду головою і насипав у склянку цукру.