— Ну чого там?! Біжіть до вагонів: там, хоч би й хотіли, не поцілять! — закричав хтось у натовпі, і люди, як очманілі, побігли до ешелону.
До вагона вскочив, ледве переводячи дух, козак Бондарчук:
— Стрілку перевів, пане сотнику: Биксанько виглядає з паротяга і чекає вашої команди.
— Добре! Ви, Бондарчук, і Скоробагатько — без зброї за мною! — сказав сотник і з’явився на весь зріст у дверях.
— Слухайте всі! — надриваючи голос, закричав він до селян, що вже підбігли до ешелону: — Самі бачили, що я не стріляв у вас, своїх людей. Вам треба шкури? Я дам вам її, тільки не лізьте самі: ви ж не знаєте, у яких вагонах вона лежить...
Сотник зіскочив з приступок і, шкутильгаючи без ціпка, побіг до середини ешелону. За ним поспішили козаки Бондарчук і Скоробагатько.
Вражені селяни поступились дорогою, і сотник Шурабуря, підбігши до якогось вагона, став тремтячими руками розкручувати дроти, якими, замість замків, були переплетені дверні клямки.
— Підсадіть мене і лізьте самі, — наказав сотник козакам, коли двері з скреготом відсунуто й стало видно охайно складені всередині великі шкурати.
Увесь натовп з простягнутими вгору руками стиснувся біля цього вагона.
Сотник висмикнув великого шкурата й кинув за двері на селянські голови.
— Беріть, хапайте ваш "ремінь"! — закричав він і повернувся по другий шкурат. — Діліться між собою, людоньки, як у Святому Писанії: "І розділиша ризи його!.."
У натовпі зчинилась веремія. Десятки ножів паювали перший шкурат, коли хтось ухопив собі другий шкурат і метнувся з ним убис "Куди ти тягнеш, захланний! Усе собі, а людям що?" Його збили з ніг і, тупцяючи по ногах і животі поваленого, нашвидку стали ділити здобич.
— Хапайте, жеріть, давіться, вовчики-сіроманці! — в нестямі кричав Шурабуря, викидаючи третій шкурат, і раптом побачив, як від вокзалу біжить і махає над головою клаптем паперу молоденький телеграфіст. Він обминав збоку ворушку купу селян і щосили кричав:
— Пане сотнику! Пане сотнику! Новина! Під Шепетівкою наші перейшли в наступ!..
Шурабуря притьмом витягнув із кишені білого носовичка і, висунувшись із дверей, замахав ним у бік паротяга, паротяг дав короткий гудок, вагони стукнулись буферами й покотились вперед, набираючи чимраз більшої швидкості.
А сотник Шурабуря хапав далі нові шкурати і швиргав у відчинені двері.
У широкому отворі дверей промайнули видовжені залізничні пакгаузи, мелькнули водокачка, шлагбаум на переїзді й стрілочна будка, а сотник Шурабуря все ще жбурляв за двері шкурати, щось бурмочучи.
— Наш сотник сьогодні як стеряний, — прошепотів на вухо Бондарчукові Скоробагатько.
— Видати, не при собі чоловік, — відповів стиха Бондарчук і голосно до сотника:
— Ми вже виїхали за станцію, пане сотнику. їх тут нема.
— Що? — перепитав Шурабуря. — їх тут нема? Так, так, вони лишились позаду ділити наші шкури... Хай ділять, хай перегризуться між собою, чорти! Зате наші під Шепетівкою перейшли в наступ! — І сотник, тримаючись рукою за двері, висунувся назовні й другою рукою привітно вимахував, чи то до паротяга, де машиніст Биксанько пильно вдивлявся в колію попереду, чи до шепетівських сосон, що підступали до залізничного насипу.
— Наші наступають! Вперед! Слава-а-!.. — горлав як навіжений сотник.
Козаки Бондарчук і Скоробагатько мовчки перезирнулись між собою і здивовано ворухнули плечима. А довжелезний інтендантський поїзд, розвиваючи дедалі більшу швидкість, мчав справжньою шурою-бурею в невідоме...
Вересень 1980 — липень 1981 р.