Далеко більше тут було жінок з одягом. Вони видовжились у строкатий ряд — літні, підстаркуваті, зрідка молоді, і Віра Павлівна поволі пішла вздовж їхнього ряду, прямуючи до виходу з барахолки. Вона майже не помічала непотрібного їй різноманітного одягу, що висів на плечах і руках продавщиць, але досить уважно придивлялася до облич тих, кого обставини змусили винести свої речі на сучасний "базар життя".
А втім — який же це "базар життя"! Тут не йшлося: маєш що продати — житимеш, не маєш за що купити — помреш од недоїдання, виснаження, а то й просто голоду. Тут ніхто не продавав їстівного — значить, люди були не голодні; люди, що продавали, не були обшарпані, як колись на Євбазі, — значить, мали сякі-такі достатки. Серед цих жінок, що стояли в ряді з одягом, таких неоднакових за освітою, працею і особистою долею, Віра Павлівна ніяк не могла виділити тип постійної продавщиці барахолки, так званої колись спекулянтки, як то відразу можна було розпізнати перекупку з Євбазу чи Житнього базару на Подолі. Видимо, людей привела сюди якась випадковість чи бажання продати ношену річ, щоб купити нову.
А втім... очі Віри Павлівни спинились на сумному обличчі інтелігентної дівчини, що стояла мовчазна в цьому ряді й дивилась віддаленим поглядом кудись у просторінь понад головами людської маси. Чи то стомившись марно стояти, чи втративши надію продати свою білу з тонкими зеленими смужками лавсанову сукенку, дівчина не пропонувала свій "товар", а її ліва рука з сукенкою опустилась майже до пояса, й ось-ось поділ сукенки торкнеться мокрої, брудної землі. Певно, тільки щось незвичайне, якась крайня потреба могла змусити цю симпатичну дівчину, з білявим нефарбованим волоссям і без будь-якої косметики на лиці, стояти, мов приречена, в цьому галасливому "барахольному" ряді й чекати неможливого покупця, бо кому ж може знадобитись сукенка з лавсану, що виходить уже з моди, та ще й
біла, — перед недалекою вже осінню. Вигляд дівчини — її погноблена зараз постать з безнадійно опущеною рукою і тута в застиглих очах — усе це повіяло на Віру Павлівну таким знайомим і близьким колись, що вона мимоволі спинилась. Кому, як не їй, знати, що то за мука стояти на товчку з річчю, яку ніхто не купує і навряд чи купить, а гроші вкрай потрібні!
Сама ще гаразд не усвідомлюючи, для чого це робить. Віра Павлівна злегка торкнулась пальцями лавсанової сукенки, і дівчина аж стрепенулась од несподіванки.
— Скільки хочете за неї? — спитала лагідно Віра Павлівна, і дівчина ожила. Метко взяла сукенку обома руками й, повертаючи її боком, щоб не було видно під пахвою розірваного, але спритно зашитого шва, послужливо відповіла:
— Прошу тридцять п’ять...
Мовою барахолки це означало: правлю для годиться тридцять п’ять, а віддам за двадцять п’ять, а то й за двадцять, тільки візьміть...
Сукенка була не потрібна Вірі Павлівні: не про її літа вбиратися в такі світлі кольори та й, видимо, вузька на неї в талії, — хіба що подарувати небозі, якщо тій сподобається, але дівчина дивилась так благально, що з очей її аж кричало: "Візьміть! Ради Бога візьміть!" Ну як одійти від неї ні з чим? Та це ж було б однаково, що поманути голодну дитину й замість хліба показати порожні руки! І Віра Павлівна, на подив дівчині й її сусідкам, не торгуючись, дістала гаманця й витягла дві купюри по двадцять п’ять карбованців.
— Ой, у мене ж здачі нема! — з розпачем вимовила дівчина й обернулась до сусідок: — У вас нема часом розбити? — Але ті стулили губи й мовчки заперечливо захитали головами, бо їх уже брали завидки на таку щедру чи дурну покупницю, що знадилась на чортзна-що.
— Що ж робити? — безпорадно прошепотіла дівчина, повертаючи Вірі Павлівні одну купюру. Вона ладна була б віддати сукенку й за двадцять п’ять, але безглуздо ж впускати з рук своє щастя, що так несподівано залетіло до неї. Хіба запропонувати покупниці піти десь розміняти купюру? Ні, це небезпечно: стара дивачка може піти й роздумати або знайти щось краще. Не можна полохати щастя: воно таке тендітне й боязке!
— Що ж, у такому разі беріть... — почала була дівчина впалим голосом, замиряючись з думкою, що доведеться задовольнитися половинним щастям, аби не втратити його зовсім, але Віра Павлівна не дослухала її:
— Чекайте, я пошукаю в себе дрібніших, — і, нахилившись над гаманцем, дістала вчетверо складену п’ятірку й пожмаканого карбованця.
— От і добре! — радісно вигукнула дівчина, але Віра Павлівна визбирувала з гаманця ще й срібло:
— Маєте ще карбованець сімдесят... але де ж узяти ще два тридцять?
— Нічого! То я уступаю вам. Спасибі.
Дівчина поквапно передала Вірі Павлівні сукенку й, міцно стиснувши гроші в кулаці, мерщій вийшла з ряду. Вона ще раз, перше ніж зникнути в натовпі, обернулась і привітно покивала головою своїй випадковій покупниці. Віра Павлівна відповіла їй сумною усмішкою, розгублено тримаючи в руці куплену сукенку й усе ще дивлячись услід ощасливленій дівчині.
"Як я заздрю тобі, мила дівчино! — казала вона їй подумки. — Заздрю не твоїй молодості, бо не вертаються назад літа, — заздрю твоєму горю, що так поступилося зараз перед великою радістю... Будь же щаслива, дівчино!"
Певно, останні слова Віра Павлівна проказала вголос, бо перехожі стали оглядатись на неї і бокувати про всякий випадок.
Вона ще якийсь час стояла в глибокій задумі, аж поки від станції не загуркотів черговий поїзд електрички. У ньому поверталась до Києва та білява дівчина, яка й досі не могла зійти з дива, згадуючи, як несподівано пощастило їй продати сукенку й роздобути гроші, без яких хоч і не повертайся до Києва. У вагоні вона непомітно засунула гроші за пазуху, щоб, бува, хто не витягнув, і хоч була цілком задоволена з свого продажу, та все ж не могла думати без заздрості про ту стару жінку, що має змогу купувати, не торгуючись, непотрібні їй речі й так щедро платити за них. Ото справді щастя!..
1970р.