Натовп боязко позадкував до перону. Але на коліях не було жодного трупа й не чути зойків та стогонів поранених.
— Годі, не стріляйте більше! — сказав козакам Шурабуря, але в цей час почулось, як хтось у натовпі загорлав:
— Та то вони тільки лякають, а ви, дурні, й повірили! Не бійтесь!
Натовп, хоч і не зовсім упевнено, знову рушив вперед. Сотник схопив з полиці у своєму відділку "льюїса", відштовхнув крайнього козака і висунув у вікно коротке дуло ручного кулемета.
— Не підходь! — крикнув він у вікно і пустив коротку чергу понад селянські голови. Від кулеметної тріскотняви натовп шарахнув і кинувся назад, але знову — нікого не вбито й не поранено, і селяни, здивовано оглядаючись навсібіч, спинились.
— Ну чого там?! Біжіть до вагонів: там, хоч би й хотіли, не поцілять! — закричав хтось у натовпі, і люди, як очманілі, побігли до ешелону.
До вагона вскочив, ледве переводячи дух, козак Бондарчук:
— Стрілку перевів, пане сотнику: Биксанько виглядає з паротяга і чекає вашої команди.
— Добре! Ви, Бондарчук, і Скоробагатько — без зброї за мною! — сказав сотник і з'явився на весь зріст у дверях.
— Слухайте всі! — надриваючи голос, закричав він до селян, що вже підбігли до ешелону: — Самі бачили, що я не стріляв у вас, своїх людей. Вам треба шкури? Я дам вам її, тільки не лізьте самі: ви ж не знаєте, у яких вагонах вона лежить...
Сотник зіскочив з приступок і, шкутильгаючи без ціпка, побіг до середини ешелону. За ним поспішили козаки Бондарчук і Скоробагатько.
Вражені селяни поступились дорогою, і сотник Шурабуря, підбігши до якогось вагона, став тремтячими руками розкручувати дроти, якими, замість замків, були переплетені дверні клямки.
— Підсадіть мене і лізьте самі, — наказав сотник козакам, коли двері з скреготом відсунуто й стало видно охайно складені всередині великі шкурати.
Увесь натовп з простягнутими вгору руками стиснувся біля цього вагона.
Сотник висмикнув великого шкурата й кинув за двері на селянські голови.
— Беріть, хапайте ваш "ремінь"! — закричав він і повернувся по другий шкурат. — Діліться між собою, людоньки, як у Святому Писанії: "І розділиша ризи його!.."
У натовпі зчинилась веремія. Десятки ножів паювали перший шкурат, коли хтось ухопив собі другий шкурат і метнувся з ним убис "Куди ти тягнеш, захланний! Усе собі, а людям що?" Його збили з ніг і, тупцяючи по ногах і животі поваленого, нашвидку стали ділити здобич.
— Хапайте, жеріть, давіться, вовчики-сіроманці! — в нестямі кричав Шурабуря, викидаючи третій шкурат, і раптом побачив, як від вокзалу біжить і махає над головою клаптем паперу молоденький телеграфіст. Він обминав збоку ворушку купу селян і щосили кричав:
— Пане сотнику! Пане сотнику! Новина! Під Шепетівкою наші перейшли в наступ!..
Шурабуря притьмом витягнув із кишені білого носовичка і, висунувшись із дверей, замахав ним у бік паротяга, паротяг дав короткий гудок, вагони стукнулись буферами й покотились вперед, набираючи чимраз більшої швидкості.
А сотник Шурабуря хапав далі нові шкурати і швиргав у відчинені двері.
У широкому отворі дверей промайнули видовжені залізничні пакгаузи, мелькнули водокачка, шлагбаум на переїзді й стрілочна будка, а сотник Шурабуря все ще жбурляв за двері шкурати, щось бурмочучи.
— Наш сотник сьогодні як стеряний, — прошепотів на вухо Бондарчукові Скоробагатько.
— Видати, не при собі чоловік, — відповів стиха Бондарчук і голосно до сотника:
— Ми вже виїхали за станцію, пане сотнику. їх тут нема.
— Що? — перепитав Шурабуря. — їх тут нема? Так, так, вони лишились позаду ділити наші шкури... Хай ділять, хай перегризуться між собою, чорти! Зате наші під Шепетівкою перейшли в наступ! — І сотник, тримаючись рукою за двері, висунувся назовні й другою рукою привітно вимахував, чи то до паротяга, де машиніст Биксанько пильно вдивлявся в колію попереду, чи до шепетівських сосон, що підступали до залізничного насипу.
— Наші наступають! Вперед! Слава-а-!.. — горлав як навіжений сотник.
Козаки Бондарчук і Скоробагатько мовчки перезирнулись між собою і здивовано ворухнули плечима. А довжелезний інтендантський поїзд, розвиваючи дедалі більшу швидкість, мчав справжньою шурою-бурею в невідоме...
Вересень 1980 — липень 1981 р.
КУСТАР-ОДИНОЧКА
Колись я був запеклий мисливець і не пропускав жодного відкриття мисливського сезону чи на водоплавну дичину, чи хутряного звіра. Цю пристрасть я успадкував від батька, а коли його забрали на першу світову війну, мені дісталася у спадок і його стара дубельтівка льєзької мануфактури. Я часто заходив до мисливської крамниці купити запаси пороху, шроту та, пістонів і воднораз подивитись на комісований продаж різних калібрів і фабричних марок рушниць. Як письменник, я заробляв тоді добрячі гроші, і одного разу мені приглянулась двоцівка 12-го калібру, а до того ж і безкурківка. Я вирішив її придбати, але вона мала дві хиби: так званий "шат", цебто хитання цівки рушниці від кольби (прикладу), крім того, її слід би поворонувати. У крамниці був свій зброяр, який, спокусившись на великі заробітки, переїхав у Росію з родиною на якийсь час із Льєжа в Бельгії на запрошення "Русского общества императорской охоты" й оселився в Києві. Перша світова війна, що тривала тоді, не дала йому змоги повернутись на батьківщину, і він застряг у Києві, а в післявоєнні роки, коли в нашій країні лютувала громадянська війна, він і зовсім втратив надію будь-коли повернутись на рідну землю.
У крамниці мені дали його адресу й розповіли, що це вельми чесна й акуратна людина, великий знавець свого діла, а до того ж володіє своїм власним секретом воронувати крицю, який нікому не відкриває. Мене попередили, що він не запросить з мене зайвого за роботу, але боронь боже мені торгуватися з ним, бо в такому разі він категорично відмовиться й ніяка сила не змусить його знову будь-коли прийняти від мене замовлення, хоч би які великі гроші я пропонував йому за роботу.
Діставши такі інструкції в крамниці, я купив уподобану рушницю "Зауер три кільця" й одразу подався за даною мені адресою, бо до відкриття мисливського сезону лишалось тільки три тижні.
Знаменитий зброяр жив на Малій Житомирській в маленькому одноповерховому будиночку у дворі. На мій дзвінок мені відчинила двері симпатична літня жінка явно не слов'янського походження. Вона чемно запросила мене увійти й показала на причинені двері праворуч — робочу майстерню зброяра.
Попервах мені здалось, що я помилився — так у цій кімнаті все було чисто, охайно й доладу, але посивілий чоловік у чорному робочому халаті одразу ж озвався до мене: "Прошу, заходьте й покажіть, що привело вас до мене".
Перш ніж відповісти, я здивовано оглянув цю незвичайну кімнату-майстерню. Праворуч від дверей стояла канапа, а перед нею ломберний стіл з різними свіжими газетами й журналами, які відвідувач, чекаючи своєї черги, міг переглянути. Підлога в майстерні була ідеально чиста — ніякого сміттячка, ані порошинки. Метрів за чотири від ломберного стола з газетами стояв робочий стіл майстра з прикріпленим до нього затискувачем, а на столі лежав всякий інструмент, на стіні над ним між двома вікнами висіли дві полички з різноманітним, акуратно розкладеним технічним начинням, яке, в разі потреби, зброяр міг брати із заплющеними очима,
Я подав майстрові свою рупшицю й сказав:
— У цій рушниці треба усунути "шат", я купив її у нашій мисливській крамниці, відкіля мене й направили до вас.
Майстер уважно оглянув мою рушницю й промовив:
— Добра рушничка, добра, два чоки має, от тільки над "шатрм" доведеться добряче попрацювати...
Я мимоволі подумав, яку ж то ціну за свою роботу над "шатом" загилить мені зброяр після такого зауваження, а він ще й додав:
— От якби її ще добре поворонувати, вийшла б зовсім нова рушниця.
— Так, будь ласка, поворонуйте її мені й скажіть, скільки я маю заплатити вам за всю вашу роботу.
Невелика ціна, яку зброяр назвав мені, дуже здивувала мене, бо я подумки припускав її далеко вищою.
Я, звісно, одразу погодився й навіть запропонував зброяреві аванс.
— Моє правило — ніколи не брати гроші наперед. Виконаю роботу, тоді й розрахуємось. Рівно о дванадцятій тридцятого липня ви можете одержати свою рушницю, щоб тридцять першого виїхати на початок відкриття сезону. Якщо рушниця буде в чомусь хандрити, ви одразу ж несіть її до мене, і я виправлю свою хибу без будь-якої плати. Такого в моїй практиці досі не траплялось, але в житті все може статись...
Зброяр непогано говорив по-російському, хоч і з акцентом, а крім того, вживав інколи інших слів замість потрібних йому. Це не заважало нам цілком порозумітися, з ним, до того ж він виявився балакучим і цікавим до всіх проявів життя. У кімнаті нас було лиш двоє, і тому він запросив мене присісти й трохи поговорити.
— Де ви працюєте? — спитав він мене, і коли я відповів, що я — літератор, письменник, зброяр дуже зацікавився мною.— Значить, пишете про рівність, братерство, справедливість між людьми?
— Намагаюсь...— відповів я ухильно.
(Продовження на наступній сторінці)