«Печатка» Борис Антоненко-Давидович — страница 9

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Печатка»

A

    Вибачте, товаришу, я маю право виступати, в мене на це мандат є.

    Солдати наче тільки й дожидали цього. Всі вони воднораз заворушились і загаласували:

    — Ану, покажи.

    — Покажи!

    — Проверить документы и обыскать!

    Осадчий привітно посміхнувся й, не поспішаючи, засунув руку за пазуху, мовляв: "Документа? Пусте! Будь ласка, скільки завгодно!" Він навіть охоче покаже їм мандат, дуже радий! Солдати недовірливо вперіщились у його груди. Нараз з-поміж цього стовпища виступив присадкуватий солдатик. Плескувата голова його міцно сиділа на округлих плечах і майже не згиналась. На шинелі ще вдержались злинялі погони з єфрейторськими смужками. Видимо, він мав між товаришами неабиякий авторитет: солдати одступили й дали йому вільно підійти до нас. Його маленький, кирпатий ніс подався вгору, з-під насупленої до самих брів шапки блиснули сірі, парубоцькі очі й спинились на моїм лиці. Осадчий видобув свої папери й ввічливо подав єфрейторові:

    — Будь ласка, товаришу, подивіться! — Солдат, не спускаючи з мене очей, грубо вихопив з рук Осадчого ті папери. Мене взяли дрижаки. Я вже не міг далі витримувати цього пильного, пронизливого погляду й повернув убік голову. Солдат ще промовчав, а тоді зненацька тикнув пальцем у мої груди й сердито гукнув:

    — А ти чого не показуєш?

    Як загіпнотизований, я несвідомо сунув руку в пальто до бічної кишені. Солдатські голови зловіще повернулись до мене. Кирпатенький єфрейтор крикнув уже зовсім грізно:

    — Покажи, говорять тобі.

    Це був типовий наш "земляк" зо всіма характерними антропологічними рисами. Перед нами він почував себе начальством і вимагав порядку х та субординації. Моє зволікання й отетеріння роздратували його.

    Задубілою рукою я простягнув йому своє посвідчення й закам'янів: це ж тут, на цьому шматку паперу, стоїть ота клята "потребительська" печатка. Ось зараз він розгорне посвідчення і все викриється. А втім чи не однаково — все одно наші українські посвідчення від повітової ради видають нас із головою і неточність у печатці то тільки зайва деталь того лиха, що градовою хмарою нависло над нами. Ми пропали з гамузом і нам тільки залишається квола надія на химерне солдатське милосердя.

    Із смертельною тугою дивився я, як згрудились біля єфрейтора солдати, як заглядали вони йому в руки через плечі й голови, як єфрейтор поважно, мов перед французькою боротьбою, розкарячив ноги і, плутаючись кострубатими пальцями в довгих шинельних рукавах, почав незграбно розгортати наші папери.

    За солдатами знову подалась наперед, до нас, цивільна публіка: вона передчувала свіжу гостру подію і турбувалась, що їй здалека кепсько буде видно.

    Єфрейтор розгорнув, нарешті, посвідчення, але тільки-но його очі лягли на штамп, печатку й писані машинкою рядки, як він одразу ж посерйознішав і насупився. Його очі тьмяно глипнули на папір і тупо втелющилися в одне місце.

    Я з жахом побачив, що він дивиться на печатку...

    Єфрейтор обережно крутнув посвідчення, щоб краще роздивитись, потім розгорнув посвідку Осадчого й почав звіряти печатки.

    Що там уже звіряти! Прочитав же, що ми українці, значить — за "генеральський" секретаріат, Центральну раду, буржуазію...

    Гнітюча тиша важкою масою навалила мені на груди, й від того стало важко дихати. Ех, швидше б уже вели до ешелону!

    Осадчий зробив останню, нужденну спробу полагодити непорозуміння: він улесливо всміхнувся й невиразно промовив:

    — Ну, ось бачите ж, товариші: є мандати, а ви турбувались!

    Кирпатенький єфрейтор підозріло глянув на Осадчого, і його очі ще раз нерухомо вперлись в печатку. Осадчий запобігливо підкинув слівце:

    — Штамп, печатки — все є, в порядку...

    "Дурню! — досадливо і нетерпляче подумав я: — Сам штовхає нас у прірву, "печатки в порядку"!" Але сталось дивне. Єфрейтор важко зітхнув, помалу згорнув наші папери й мовчки повернув нам; потім витяг із кишені цигарку, закурив і флегматично обернувся до солдатів:

    — Совершено — да, дійствительно є печатки, вони імєють право виступати.

    Єфрейтор млявими, розляпаними кроками подався через натовп до перону, а за ним, як розбита морська хвиля від гранітної скелі* галасливо одлинули від нас і решта солдатів розчарована таким нецікавим фіналом публіка почала розходитись, і тільки невеликий гурток якихось аматорів авантюр ще стояв на місці і питливо дивився то на нас, то на солдат.

    Сходячи сходинками, Осадчий таємниче нахилився до мого вуха:

    — Ходімо мерщій! Вони ще можуть повернутись, тут серед залізничників є всякі субчики, щоб не намовили бува знов солдатню...

    Твердими кроками ми упевнено й поважно пішли просто на рештки натовпу, і спантеличені зіваки здивовано й боязко розступились перед нами, як перед навіженими.

    Осадчий узяв мене за рукав і повів до пакгауза.

    — Підемо на село, наймем дядька й — додому. У поїзді тепер буде небезпечно їхати, та й взагалі...

    Ми вийшли в поле. Праворуч побігла закрутом залізнична колія з телеграфними стовпами, а просто перед нами лежали безкраїми просторами неорані ниви. Небо похмурилось і важкі олив'яні хмари громадились над обрієм. Свіжий вітер давав нам легкі ляпаси по щоках і теліпав мій піднятий комір. Знесилений від переживань, я зморено плентався за Осадчим без думок і бажань. Мені б тепер — тільки дійти кудись до хати й добре, добре заснути. Проте витривалість Осадчого ще змушувала мене кріпитись і якось усе ж таки держатись на ногах. А Осадчий, радий, що вихопивсь із тої пастки на станції, тепер знову почував себе вільним козаком і прискорював ходу.

    — Ви не журіться, пане Федоренко! Такі бувальці — це все одно що наплювать: тут важно — усвідомити дядька, збудити в ньому козака, о!

    — Казочками про Катерининих полюбовників — не усвідомите дядьків! — глухо і сердито буркнув я, аби тільки осадити якось Осадчого, бо вже нетерпій було дивитись на його заповзятість. Осадчий поблажливо, як невігласові, заперечив мені:

    — Нічого подібного! Це прекрасний прийом — ви не розумієте ще... А втім, мабуть, таки й справді треба буде у другий раз розказати ще про Дорошенка й Полуботка...

    Ззаду, як остання, але вже марна пересторога, до нас долетів тягучий паровозний гудок. Певно, то відходив від станції ешелон із кирпатеньким, простодушним єфрейтором.

    [1] Собурка, чи Собурова дача — лікарня для божевільних у Харкові.

    1928

    Другие произведения автора