Отже, довелось нашвидку, у вкрай несприятливих обставинах, робити те, що слід було вчинити півроку тому, — організовувати українське військо, проголошувати самостійність і укладати мир з центральними державами.
Звісно, Антанта, до якої входили Франція, Англія, а наприкінці війни пристали й Сполучені Штати Америки, була б обурена з виходу України з війни, але хіба Берестейський мир України з центральними державами, укладений у січні 1918 року, зменшив це обурення? Навпаки, збільшив, бо знесилена тепер Україна мусила просити в німців військової допомоги проти більшовиків, що призвело до німецької окупації України й дало Німеччині матеріальну можливість далі провадити війну з Антантою. А замирившись з Німеччиною та Австрією вліті 1917 року, Україна могла б лишитись нейтральною державою. За умов внутрішньої стабільності Української Народної Республіки, кінець кінцем, її мусили б визнати Франція й Англія, не кажучи про Сполучені Штати Америки, як це зробили вони згодом з далеко більшим для них злом — Радянською Росією. Демократична Україна з її багатими природними ресурсами та широким ринком збуту для промисловості індустріальних держав рано чи пізно продиктувала б Антанті цей корисний для неї всіма сторонами крок.
Нарешті, про той людський матеріал, з якого можна чи не можна було збудувати самостійну державу. Чи могли ці народні вчителі, агрономи, артисти й письменники стати будівничими держави? Де було взяти їм Досвіду у військовій, адміністраційній та дипломатичній царині? Таж у них не було ні досвіду, ні фаху, ні відповідної освіти. Якщо в більшовиків був колишній працівник міністерства закордонних справ царської Росії Чичерін, то наші дипломати, типу Севрюка, під час берестейських мирових переговорів щойно вийшли з університетських аудиторій; якщо, прийшовши до влади, більшовики зуміли поставити собі на службу вищих офіцерів з Генерального штабу колишньої Російської імперії, то в нас 1917 року серед військових діячів не було жодного генерала, не було густо й з старшинським складом. Найвище звання мав підполковник Капкан, командир Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького, та й той залишив по собі слід тільки перекладом військової команди на українську мову, зникнувши далі з поля овиду на терені наших збройних змагань. Але зате був поручик Міхновський, колишній адвокат, який показав себе талановитим військовим організатором з перших днів Лютневої революції, створивши Військове товариство ім. Полуботка, це замасковане міністерство військових справ, та Полуботківський полк, готовий, в разі потреби, до рішучого чину, як це він продемонстрував у Липневі дні в Києві 1917 року. Міхновський був автор брошури "Самостійна Україна", що її видала на порозі нового століття єдина тоді українська партія РУП, і лишався й далі переконаним самостійником, за що його й затер прем’єр Винниченко, користуючись у масах більшим впливом, ніж Міхновський.
Соціал-демократ Симон Петлюра, якого висунув, на свою голову, як співпартійця, Винниченко замість Міхновського керувати військовими справами, був не військовий, а колишній журналіст, син полтавського візника. Але не був військовий і більшовик Лев Троцький, організатор і натхненник Червоної армії та її перемог. Якщо Троцький був вольова людина й добре знав, чого він прагне й до чого йде, то цього не скажеш про Петлюру, який вліті 1917 року ще не був з переконань самостійником. Мій дядько по матері, Василь Яновський, котрий вчився разом із Петлюрою в Полтавській духовній семінарії й ще до революції дивився з тугою на портрет Шевченка, співав "Шалійте, шалійте, скажені кати" й за кожним словом казав "позаяк", цебто був, як тоді називалось, українофілом, вибрався на У країну вліті 1917 року з Дербента, де він учителював у реальній школі, щоб подивитись на національне відродження. Він приїхав до Києва саме в дні проголошення І Універсалу і, вражений усім, що бачив, достукався навіть до свого колишнього однокашника Петлюри, щоб глибше поінформуватись у політичній ситуації. У щирій розмові він запитав Симона, що був на той час помітною постаттю в Центральній Раді: "А як же буде з самостійністю?", на що Петлюра відповів буквально: "Без цієї оперетки не обходиться тим часом, але це не серйозне". Я згадую про це не на докір Петлюрі, а щоб схарактеризувати тодішню загальну атмосферу.
Справді, маленька партія соціалістів-самостійників на чолі з поручиком Міхновським та одеським військовим лікарем Луценком не являла собою серйозної сили. Такий переконаний самостійник, як Дмитро Донцов, у майбутньому ідеолог українського націоналізму, автор багатьох статей та книжок на цю тему, був великий ерудит і публіцист, але зовсім нездарний як організатор. Впливаючи на українську інтелігенцію своїми друкованими працями в дусі звільнення її від провінційного провансальства, він не зумів збити коло себе своєї політичної групи, лишившись деструктором вірнопідданства російського чи польського напряму, але не став конструктором української державної ідеї в її практичному здійсненні.
Таким конструктором виявився згодом Петлюра, що став не тільки символом національно-визвольних змагань, а й надав усьому національному рухові в устах ворогів його своє ім’я — "петлюрівщина". Але до такої ролі він прийшов не одразу, а певним еволюційним шляхом. Ставши першим генеральним секретарем, Цебто міністром, військових справ після проголошення III Універсалом Української Народної Республіки, Петлюра скоріше за свого тодішнього патрона Винниченка зрозумів потребу створення своєї збройної сили і, замість гальмувати військовий радикалізм, як того хотів Винниченко, заходився формувати українські військові частини. Це призвело до того, що Винниченко усунув Петлюру з його поста, призначивши на його місце зовсім непридатного до керування військовими справами економіста Порша. Проте це не спинило в Петлюрі перетворення духом і ділом у військову людину. Він організував Гайдамацький курінь ім. Визволення Слобідської України й кинувся з ним визволяти Полтаву; не здолавши ворожого натиску, він повертається до Києва, щоб узяти участь у штурмі Київського Арсеналу й здобуває цю фортецю більшовицького повстання в самому центрі України; разом з іншими оборонцями Центральної Ради він виносить на чолі свого куреня всі труднощі десятиденної оборони Києва й гіркоту відступу з Києва до Сарн, здобувши собі велику популярність серед українського вояцтва особистою хоробрістю й рішучими діями. Через місяць він вступає переможцем до Києва разом з іншими частинами Центральної Ради поперед німців, що стали союзниками України. Не бажаючи зв’язувати своє ім’я з німецькою окупацією України, бо німецька армія після здобуття Києва обернулась із союзної в окупаційну силу, Петлюра виходить із війська. Через кілька місяців, коли президія Національного союзу на чолі з Винниченком проголошує повстання проти гетьмана Скоропадського, Петлюрі доручають організацію збройних сил, що він і робить, ставши в листопаді 1918 року в Білій Церкві Головним отаманом військ Української Народної Республіки, цебто одним із головних "лицарів абсурду", котрі, через кілька днів після проголошення повстання, здійснили Мотовилівське воєнне чудо, погромивши менше ніж тисячею самовідданих вояків десятитисячну армію оборонців Скоропадського. Що спонукало Винниченка погодитись на таке призначення свого колишнього протеже — не знаю; може, не було іншої підхожої для такої ролі кандидатури, як антипатичний тепер йому Петлюра, а може, на якийсь час Винниченко і сам увійшов у смак української незалежної державності, Прапором якої ставав чимраз більше Петлюра.
Так воно було чи інакше, а Петлюра аж до своєї трагічної загибелі в Парижі 1926 року лишався вірним ідеї української самостійної держави, тоді як Винниченко, а згодом і Грушевський капітулювали.
Об’єктивна історія записує в сонм своїх героїв не тільки переможців, як Богдан Хмельницький, а й переможених, як Наливайко, Залізняк і Мазепа. Петлюра, якому не рівнятись своїми статтями й кількома брошурами за дореволюційних часів з тим величезним внеском в скарбницю української літератури й науки, що зробили свого часу Винниченко й Грушевський, усе ж увійшов у новітню історію України як національний герой, тоді як Винниченко лишився талановитим письменником, а Грушевський видатним ученим.
Пізніше, на еміграції, якийсь Моркотун, людина, близька до оточення Скоропадського, опублікував сенсаційне викриття, ніби в Києві 1918 року було створено масонську ложу "Велика Україна" з усіма її зовнішніми й внутрішніми атрибутами — масками, таємничістю, а головне, з правилом взаємної допомоги один одному її членів. До цієї ложі входили ніби тоді і гетьман Скоропадський, і… Петлюра. Саме приналежністю до одної масонської ложі Моркотун пояснював те, що гетьманська адміністрація випустила Петлюру напередодні повстання з Лук’янівської в’язниці в Києві, а Скоропадському, оголошеному Директорією поза законом, пощастило втекти із здобутого повстанським військом Києва до Німеччини у вигляді забинтованого німецького офіцера. Справді, дивною здається непередбачливість гетьманської адміністрації, як не менш дивним виглядає й те, що ексгетьман Скоропадський, опинившись у Німеччині, не пристав до російської білої еміграції, дарма що саме на білогвардійців спирався він від початку свого гетьманування аж до кінця, а "українізовувався" далі в Берліні. Однак Моркотунове викриття не спиралось на переконливі докази й більше скидалось на фантастику чи просто провокацію. Щоправда, вольові діячі, йдучи до певної мети, часто-густо не гребують засобами, і осягнута мета виправдує все, що прислужилося її здійсненню, та й Петлюра в травні 1920 року, виступаючи на зборах української громадськості в Кам’янці-Подільському, на закид йому щодо союзу з Польщею, цим давнім ворогом України, відповів полтавським анекдотом: "Тату, до нашої хати лізе чорт!" — каже син батькові, а батько: "Хто? Чорт? Пусте! Аби не москаль!" — проте, навіть вийшовши із соціал-демократичної партії, щоб не зв’язувати себе партійною приналежністю в своїй діяльності члена Директорії, Петлюра лишався й далі людиною демократичних переконань, і припустити його таємний альянс з колишнім генералом царського почту Скоропадським — неможлива річ.
Постає питання, чому Петлюрі не пощастило здійснити того, що вдалось Маннергеймові у Фінляндії, а Пілсудському, до речі, теж не військовому в минулому, в Польщі?
Тут ми впираємось у питання про значення особи в історії взагалі й в історії того чи того народу зокрема. Ортодоксальні марксисти зводили колись це значення майже до нуля, бо, мовляв, історію творять не окремі генії, а — маси. Але невже народні маси Німеччини, тої висококультурної Німеччини, що дала людству стільки світочів У філософії, літературі й музиці, самі перетворили себе у нелюдів-фашистів? Чи можна уявити Жовтневу революцію в Росії та її резонанс у всьому світі без Леніна та його провідної ролі? Безперечно, ні. Це зрозуміли й марксисти-більшовики в Росії, кинувшись у протилежну надмірність, що призвела до культу особи Сталіна.
Так у чому ж полягає феномен з Гітлером, цим колишнім унтер-офіцером австрійської армії й невдахою-художником, котрий піднісся до вершин європейської політики 30-х років нашого століття й набув сили нав’язувати свою бузувірську волю іншим державним керівникам і народам? Як зміг Ленін зі своєю партією більшовиків, Що являла собою меншість серед політичних партій Росії, вчинити Жовтневий переворот і дати імпульс до перетворення відсталої аграрної країни у могутню індустріальну державу?
Причину цих феноменів, мабуть, треба шукати не в казковій силі народних мас, навіть не в чудодійній геніальності вождів, а в чомусь іншому.
На мою думку, секрет полягає в тому, що певна особа свідомо, інтуїтивно чи поза своєю волею попадала у фокус історії — виходила на історичну арену своєї діяльності саме тоді, коли складались відповідні умови. Такими умовами в Німеччині був Версальський мир і його згубні для німців наслідки. Без Версаля не було б Гітлера й усіх тих страхіть, що завершились Другою світовою війною; без поразки Росії в Першій світовій війні, тої поразки, яка почала окреслюватись у перші ж місяці війни, Ленін і далі лишався б на еміграції, а Російська імперія не зазнала б тих разючих катаклізмів, Що випали далі на її долю.
Чому ж ні Петлюра, ні хто інший не попали у фокус історії й не Змогли вивести Україну в "народів вільних коло"?
І тут, кидаючи ретроспективний погляд у наше минуле, треба з сумом констатувати, що 1917 року ще не вистигли на Україні для "фокуса історії" потрібні умови. Можливість створити з України самостійну державу прийшла раніше, ніж ми до того були готові як нація.
Фінляндія ще до революції й війни мала автономію зі своїм сеймом і поліцією; вона була звільнена від рекрутського набору, через що її чоловіча частина людності не перемелювалася в армії жорнами русифікації. Фінська культура, мова, релігія й увесь побут були занадто відмінні, щоб фіннів можна було асимілювати; природні багатства Фінляндії були незначні — вона не була таким життєво важливим куснем Російської імперії, як Україна, і її питома вага для Росії була, власне, стратегічна, а не економічна. Усе це полегшувало Маннергеймові можливість попасти у фокус історичних подій.
Польща, хоч і була позбавлена за передреволюційних часів будь-якої автономії й мусила давати свою молодь до російської армії та викидати якийсь відсоток своєї інтелігенції на асиміляцію (Пржевальський, Ціолковський, Дзержинський та інші), але її відривав від Росії католицизм, що переплітався з національним прагненням й був великим гальмом для асиміляції поляків. Польські повстання 1831 й 1863 років хоч і зазнали поразки, але лишилися в пам’яті народній, тоді як на Україні, після повстання Мазепи та марних спроб батька й сина Орликів, які по Мазепі перебрали прапор боротьби за визволення України, була мертвотна тиша понад два століття. Український нарід поринав у сплячку, забуваючи навіть своє національне ім’я. По закінченні Першої світової війни Польща стала об’єктом французьких інтересів на сході Европи, де Франція, втративши свого міцного союзника в особі "единой неделимой" Росії, котра сама потребувала допомоги Антанти в своїй громадянській війні проти більшовиків, зосередила всю увагу на поляках, цих "французах сходу", як замидувано звали їх у Франції, і докладала всіх сил, щоб допомогти Польщі виконати місію санітарного буфера між Европою і радянською Росією. Пілсудському простилося, що він на початку Першої світової війни воював проти царської Росії на боці центральних держав, командуючи польським легіоном, тим більше, що німці за незалежну поведінку Пілсудського розформували його легіон, а самого Пілсудського ув’язнили. На керівника незалежної Польщі міг би вийти й хтось інший, наприклад, генерал Галлер, котрий на кінець світової війни сформував із польських емігрантів у США корпус, але за Пілсудським була слава організатора перших польських боївок під час революції 1905 року й того сміливого політика, що перший підніс меч за визволення Польщі, коли почалась Перша світова війна. Усе це і поставило Пілсудського у фокус історії відродження Польщі.
Ні Петлюра, ні хто з інших українських діячів не мав таких умов.
Український нарід, прокинувшись 1917 року від тривалого летаргійного сну, ще тільки перетворювався із сліпої етнічної маси в націю. Щоправда, цей процес відбувався прискореним темпом: українське робітництво вже висувало таких своїх проводарів, як арсенальський слюсар Коробенко або машиніст Київського залізничного вузла Сніжко; не можна було не помітити й таких передовиків національного руху серед селянства, як хлібороб і кустар з Биківні під Києвом Одинець та інших, що випливали на поверхню політичного життя в різних місцях України, однак пролетаріат у своїй масі був зросійщений, свідомими національно ставали лиш робітники цукрової промисловості та залізничники, а соціальні низи селянства були відвернуті від української державної ідеї гетьманською провокацією, коли від імені Української держави російські офіцери, повертаючи поміщиків у їхні маєтки, розстрілювали й шомполізували українських селян.
Замирити ці селянські низи з українством могла тільки радянська преса, котра, завдяки злиттю боротьбистів з більшовиками, почала виходити в 20-х роках українською мовою.
Рішучий курс на українізацію всієї освіти й культурного життя, який узяв нарком освіти УСРР Микола Скрипник, неабияк сприяв дерусифікації українських міст. Довго й заповзято довелось у 30-х роках сталінським карним органам попрацювати над викорчовуванням тих рясних пагінців, що проросли із зерен, які посіяв Скрипник, дарма що сам діяч, розчарувавшись у своїй ідеї гармонійного соціального й національного визволення України створенням УСРР, кінчив 1933 року життя самогубством…
1923 року впала остання цитадель селянського повстанського руху на Україні — Холодний яр, а з нею разом скінчились і силкування збройно вибороти Україні державну незалежність.
Отже, 1917 року, коли були об’єктивні можливості для створення своєї незалежної держави, ми не готові були зреалізувати їх, а в першій половині 20-х років, коли ми стали мати всі матеріальні й духовні передумови державності, таких можливостей уже не було…
Сучасний мій читач скаже: легко тобі тепер, коли все по всьому, осуджувати кроки тодішніх українських політичних діячів, що робили своє діло наосліп, і давати, запізнившись понад півстоліття, свої поради, а спробував би сам щось діяти на їхньому місці! Що ж — я теж дитина свого часу й свого народу. У ті вікопомні часи я тільки-но переступив своє повноліття, однак не був пасивним спостерігачем, а теж брав якусь мікроучасть у поточних історичних подіях. Я не політик і тому не обстоюю категоричність своїх міркувань щодо тодішніх людей і подій, але, завжди бажаючи тільки добра своєму народові, вважаю за своє право висловити свою думку, щоб мої наступники в майбутньому не повторювали наших помилок у минулому.
Хай дарує мені читач стильову кострубатість викладу думок — дбав за зміст, нехтуючи формою; хай не дивується повторам у тексті при наявності зайвих деталей — писалося це в занадто несприятливих умовах, коли не можна було надовго лишати написане в себе вдома, щоб небажані "відвідувачі", котрі мають службовий інтерес до всього написаного, не забрали і цей мій твір, не повертаючи його назад, як це вже траплялося в мене. А головне, поспішав закінчити свої спогади, поки ще живий і фізичні та розумові мої сили функціонують більш-менш нормально.
Отож, як казали римляни; feci quod potui, — зробив, що міг.
5
Обрізан чи обріз — рушниця з утятою цівкою, що давало змогу українським селянським повстанцям тих років носити її непомітною під одягом.
6
Бронштейн було справжнє прізвище Льва Троцького, тодішнього організатора й керівника збройних сил Радянської Росії. Л.Троцькии був з національності єврей, так само як і виходець із Румунії X.Раковський.
7
Світ таки вузький: через десять років я випадково зустрів у Києві "пана Заглобу" на вулиці й одразу впізнав через цю шрапнельну кульку під шкірою чола. Він працював тепер старшим коректором у зразковій друкарні.
8
Гласний — депутат міської думи з правом вирішального голосу.
9
Шахрай і Мазлах були члени більшовицької партії й першого радянського уряду України, так званої "ЦИКУКи". Як українців, їх не задовольняло практичне розв’язання українського національного питання протягом 1918–1919 років, про що вони полемізували з Леніним у своїй книжці "До хвилі". 1920 року більшовицька партія послала Шахрая у врангелівське підпілля, де його схопила білогвардійська контррозвідка й замордувала. Мазлах лишався в партії до сталінських "чисток", коли був ліквідований. Книжка "До хвилі" являє собою нині бібліографічний раритет і перебуває в секретних фондах спеціальних бібліотек. У 60-х роках українські націоналісти перевидали її в Канаді, про що мені оповідав канадський комуніст Петро Кравчук, який має й читав її, але, як видно з його дальшої діяльності, не зробив для себе належних висновків…
10
Польща сама знає шлях на Москву! (Польс.)
11
Пістоль, пістоль! (Польс.)
12
Навіщо вам пістоль? (Польс.)
13
Воювати? А з ким пан буде воювати? (Польс.)
14
То, пане, не військо, а бидло! (Польс.)
15
Пане, від Кракова до Києва буде Польща! Так, пане, було, так, пане, й буде! (Польс.)
16
3 Феліксом Гробіцьким я зустрівся через два роки в Охтирці, куди він приїхав, щоб разом із родиною та іншими польськими втікачами бути репатрійованим на батьківщину. Від Фелікса-більшовика не лишилось і сліду: реальна дійсність розвіяла всі його ілюзії… Ба навіть, дізнавшись, що я вступив до комуністичної партії, Фелікс став гірко, з властивим йому запалом, дорікати мені за цей мій, на його думку, аморальний крок. Ким він стане в Польщі — не уявляю собі, але певен, що там він не буде ні комуністом, ні чимось схожим на тих польських уланів, що трапились мені тої сумної осені 1919 року.
17
Я мав нагоду спостерігати 1918 року, як деякі поміщики з партії хліборобів-землевласників, котрі раніш дивились на українську мову не інакше як на "мужицьку" або "базарну" мову, сідали спішно вивчати цю мову, що стала раптом державною; я знав і "дворян", котрі брались за геральдичні спорохнявілі документи, дошукуючись свого гетьманського, полковницького чи бодай сотницького походження…
18
Пугача й кількох його однодумців розстріляли в січневі дні 1918 року на вулиці в Києві муравйовські матроси за розмову українською мовою; ті матроси, що, за тодішнім і теперішнім висловами партії більшовиків, "прийшли на допомогу повсталому українському пролетаріатові". Нероновича розстріляли як зрадника козаки Богданівського полку десь між Киевом і Полтавою, коли українське військо в березні-квітні 1918 року наступало разом з німецькою армією.
19
Академік О. Білецький, що офіційно виступав українською мовою, а в родинному колі та серед близьких друзів говорив по-російському, якось напівжартома, напівсерйозно, цілком слушно висловився про Тичину: "Павло Григорович Тычина больше всего на свете боится советской власти"…
20
Восени 1918 року, коли у Фастові перебував штаб повсталого проти гетьмана й німців війська УНР, робітники Фастівського залізничного вузла склались грішми, купили й подарували білого коня Головному отаманові військ УНР С.Петлюрі, прохаючи його в’їхати на цьому коні в здобутий незабаром Київ. Не знаю, чи виконав це робітниче прохання Петлюра, чи уникнув такої помпезності, бо під час в’їзду Директорії до столиці я не був у Києві.
21
Гривня — фінансова одиниця, що її встановив уряд УНР замість гетьманських "карбованців". Гривня дорівнювала 1/2 карбованця й поділялась на 100 шагів; вартість кожного шага дорівнювала 1/2 копійки.
22
У світах забули про нас, як про окрему націю, після поразки Карла XII та Мазепи під Полтавою й марних змагань Пилипа й Григора Орликів повернути "козацькій нації" її втрачені права. У першій чверті XX століття ми мусили нагадувати про своє існування піснею, а за теперішне визнання нашої окремішності платити кров’ю своєю на полях боїв та в катівнях ГУЛАГу…
23
"Союз земств и городов" — напівцивільна, напіввійськова організація, котру змушений був дозволити утворити царський уряд російським буржуазно-інтелігентським колам, бо вже 1915 року виявилось, що Росія не була підготована до тривалої війни з центральними державами: бракувало снарядів, набоїв і навіть рушниць, не кажучи вже про організацію постачання армії провіанту та санітарну службу. "Союз земств и городов" за короткий час зумів наладнати все потрібне, й на кінець 1916 року Росія мала повну можливість воювати далі. Працівники "Союза" носили військову уніформу й зброю, дарма що перебували в тилу, лиш відрізнялись особливими кокардами на кашкетах; це й дало привід фронтовикам прозвати працівників "Союза" — "земгусарами", що міцно прилипло до них.
24
Гетьманська адміністрація посадила Петлюру 1918 року в київську Лук’янівську в’язницю, відкіля він вийшов за тиждень перед протигетьманським повстанням.
25
Боротьбисти — члени Української комуністичної партії боротьбистів, що утворилася внаслідок диференціації Української партії соціалістів-революціонерів, де утворилось три течії — права, середня й ліва. З лівої, яка прийняла марксистську платформу, утворилась і 30-тисячна партія боротьбистів на чолі з Шумським, Блакитним, Полозом та іншими. Злившись із КП(б)У, боротьбисти під час сталінських чисток були майже всі розстріляні.
26
ВУЦВИК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, аналогічний до теперішньої Верховної Ради УРСР — щось на зразок парламенту.
27
"Екс" — експропріація, збройний наскок на банк, пошту тощо.