І раптом наступ уривається…
Уривається через зраду галичан!
Разюча звістка блискавично облетіла військо, і безпросвітний одчай миттю погасив короткий спалах радості й піднесення. Не хотілось вірити, що так могло статись, але покваплива передислокація частин засвідчувала гірку правду дійсності.
Через багато років вислів — зрада галичан — будуть брати в лапки, але в ту осінь 1919 року він мав реальне значення й відбився катастрофічно на дальших подіях.
Стотисячна Українська Галицька армія, перейшовши в червні через Збруч, не тільки врятувала наддніпрянську армію Петлюри від цілковитого погрому, але й допомогла їй оклигати й перейти в літній наступ, що завершився вступом її до Києва. Але занадто різні були ці дві формації — різні за традиціями, вихованням і прагненням. УГА, чи як вона стала називатись, перейшовши через Збруч, Українська Наддністрянська армія, була спадкоємиця Австрії з її військовою системою, буржуазним парламентаризмом та поміркованістю й обмеженістю в соціальних проблемах. Наша наддніпрянська армія була дитям революції 1917 року, що не знало, як ступати й на що спиратись, не мало ніяких традицій, а якщо й шукало цих традицій, то лише в давній минувшині, яка не могла повторитись у нових історичних обставинах. Через це все альянс УГА з наддніпрянською армією був штучний, вимушений безпорадним становищем. Багато що в організації армії УНР видавалось галичанам незрозумілим і диким. Їм важко було пристосуватись до наддніпрянського постачання армії та обслуговування тилу. Як на те, висипний тиф накинувся на галичан як на свіжину й нещадно косив їх. Галицька армія танула на очах, і її командувач, полковник австрійської служби Тарнавський, не знайшов іншого способу врятувати те, що лишилось під його командою, як укласти мир з денікінцями. Галицька армія влилась у армію Денікіна, застерігши себе умовою, що її не використовуватимуть проти армії Петлюри.
Невдовзі в Кам’янці-Подільському відбувся військовий суд над Тарнавським, але й суд в умовах тої безвиході, в якій опинилась Галицька армія, не знайшов чим заперечити розпачливий крок її командувача й виправдав Тарнавського.
А тим часом на фронтах почалась похаплива передислокація, коли галичани поспішали зібратись із різних відтинків фронту докупи, а наддніпрянці — вискочити з обценьків ворожого оточення.
Навік лишилась у моїй пам’яті сумна картина нашого роз’єднання. Довгий яр серед осіннього поля й широкі шляхи по обидва його боки, де один веде на схід, другий на захід. Наші й галицькі частини йдуть одна біля одної, але в різному напрямі: ми на захід, вони на схід. Ми не вітаємо одне одного, але й не виявляємо ворожнечі, нам просто соромно дивитись один одному в вічі, бо ми прямуємо до Польщі, нашого давнього ворога, вони — до Москви, що не виправдала надій Богдана Хмельницького й мало не поглинула нас як націю…
Оповідали, що в одному подільському селі, коли сюди настисла звістка про зраду галичан, зійшлись старшини якоїсь наддніпрянської частини й стали заливати своє горе самогоном у просторій попівській світлиці. Хильнувши повну склянку первака, якийсь молодий старшина вигукнув: "Чи монархічна, чи анархічна — люблю тебе, Україно!", — вийшов на попове подвір’я й застрілився.
В обценьках
Наш полк поспішає до Вапнярки, бо вночі видно далекі спалахи на півночі й півдні. Переходимо поночі через Брацлав, Тульчин і майже без перепочинку квапимось далі, поки обценьки не зійшлись обома своїми частинами й не замкнули нам дороги на з’єднання з усією армією.
Нарешті ми виходимо на широкий Вапнярський шлях, обсаджений обабіч вербами. На цьому шляху витяглась довжелезна колона нашої Селянської дивізії й суне поволі до Вапнярки, але обценьки вже замкнулись: Вапнярка і найближча від неї станція Крижопіль — у руках ворога. На залізничній колії весь час курсує денікінський панцирник і б’є шрапнеллю по шляху. На густому гіллі верб ще тримається зелене листя й якоюсь мірою маскує нас, але досить нам зійти з шляху, щоб прориватись через залізничну колію, як ворожий панцирник розстрілюватиме нас майже впритул. Десь позаду вискакує у відкрите поле наша дивізійна батарея, нашвидку ладнає гармати й, прямою наводкою стріляючи раз за разом по панцирнику, змушує його поквапно одійти до Крижополя. Не барячись, уся колона збочує з шляху й, озираючись на далекий замовклий ворожий панцирник, перелазить через невисокий насип залізничної колії.
Прорвались, слава тобі, Господи!
Раннім осіннім вечором ми проходимо через пристанційний вапнярський виселок, бо саму станцію щойно відбив у денікінців Гайдамацький полк і закріплюється там, готуючись до ворожої атаки. Минаємо виселок і розташовуємось на ночівлю в близенькому від станції селі Цапівка.
Тут картина мирного бівуаку: розкульбачені коні розвідників, гармати одчеплені від передків, скрізь сновигають козаки, шукаючи, де б купити щось попоїсти.
Я й пиеар тримаємось тепер купи на його мобілізованій селянській фурі. Наполоханий розривами над головою денікінських шрапнелей, Максим уже оговтався і тепер клопочеться тільки про їжу та спочинок. Він знаходить підхожу для нас двох хату майже край села, де на вулиці вже нема військових. Десь неподалеку розташувався з своїм залізним добром і наш зброяр, котрий і досі ще мерзне ночами без шинелі.
Ми натрапили на скнарого господаря. На наше прохання щось продати нам поїсти в нього одна тільки відповідь:
— Нема. Ну нічогісінько нема! Де ж тут припасти щось, коли цілий день військо товчеться й кожному щось дай! Ось почекайте до рання, а тоді жінка видоїть корову й зварить вам галушки.
Невесело лягати спати на порожні шлунки, але не трусити ж нашого господаря в коморі та в льоху, де напевно щось таки залишилось, бо не більшовицькі або денікінські розбишаки ми, а — вояки "свого" українського війська!
Господар, видати, не з бідних, постелив на долівці солому й накрив її рядном, пожалівши дати нам під голови подушки, яких у нього ціла гора на дерев’яному ліжку. Ну і чорт з ним! Ранком, не дожидаючи його галушок, я піду до станційного висілка, де, напевно, збереться хоч якийсь базарчик, і куплю молока, хліба, а то й сала. Важко зітхнувши, я й писар лягаємо й швидко поринаємо в глибокий сон.
Двобій
Перед ранком мені наснився прикрий сон. На мене напала собачня й шалено рве мене за поли моєї благенької шинелі й старі чоботи; я всяко відбиваюсь від неї ломакою, але собачня мов сказилась і ще дужче кидається на мене. Настала мить, коли я збагнув, що не дам ради з своїми напасниками, і тої ж миті я прокидаюсь…
Ніяких собак коло мене нема. Поруч лежить писар Максим і, роззявивши рота, солодко хропе. Крізь маленькі вікна в хату прозирає похмурий осінній ранок. Страх, як не хочеться пробуджуватись до сірої, безпросвітної дійсності!
До хати входить полковий зброяр і стурбовано каже:
— У селі нікого з наших нема, мабуть, десь відступили. Я теж зараз виїжджаю й раджу вам не баритись. Вашому фурщикові я наказав запрягати коні.
Зброяр виходить, а я лежу й роздумую: не може бути, щоб наші так раптом відступили — таж учора ввечері в селі було повнісінько війська! А втім, могло статись і так, що гайдамаки не витримали ворожого натиску з півдня й півночі і покинули станцію, а за ними подались до містечка Томашполя — єдиної вільної дороги на захід — і частини нашої дивізії. Так чи так, а лежати більше нема чого й треба йти самому до Вапнярки — розвідати, що там і як.
Одягаю шинелю, надіваю на плече ремінь австрійської сумки з білизною та набоями, беру рушницю й кажу до писаря, що вже прокинувся й протирає кулаками очі:
— Я йду на станцію, а ви тим часом одягайтесь, кладіть на воза свою канцелярську скриню й будьте готові.
На вулиці мене вражає густа конденсована тиша, що так не в’яжеться з гамором тривалого бівуаку ще вчора ввечері, немов усе причаїлось і вичікує чогось непевного… Йду не бруківкою, а попід хатами, дарма що від недавніх дощів тут слизько й, ступивши кілька кроків, я мало не впав.
Раптом якийсь дядько, що визирав з-за тину, гукає до мене:
— Куди ти йдеш? Он у село вже денікінці входять!
Хоч я їх ще не бачу, але напевно дядько знає ситуацію ліпше від мене, і я повертаю назад і, ковзаючись у багнюці, біжу до хати, де ми спинились на ночівлю.
Писар солодко потягується, одягаючи шинелю, коли я вскакую до хати й кричу:
— Максиме, мерщій! У село входять денікінці!
Мій крик і наполоханий вигляд немовби струшують усього Максима: він накидає на голову свою металеву каску, хапає на оберемок канцелярську скриню й рушницю і в незастебнутій шинелі нибігає на подвір’я, де наш фурщик уже запріг свої конячки й тривожно чекає.
Писар кидає канцелярську скриню на задок воза, кладе збоку рушницю й помагає фурщикові вивести конячки на бруківку широкого Томашпільського шляху. Максим уже стовбичить на возі, коли вдалині на вулиці показуються денікінці. У зелених англійських шинелях і чорних шапках вони йдуть впоперек вулиці негустою лавою. Побачивши фуру й мене коло неї, вони здалека кричать:
— Бросай оружие! Бросай, мать твою перетак!..
Фурщик розгубився й не знає, що діяти. Я кидаюсь на воза, залягаю за писаревою скринею, як за бруствером, і добре вицілюю середнього солдата, що бере рушницю напереваги. Гримнув постріл, і солдат падає ниць, а інші денікінці розсипаються з середини вулиці, біжать попід хатами й починають стріляти.
(Продовження на наступній сторінці)