Почулась команда, і частина, до якої я прибився, виладналась і рушила вздовж залізничного насипу. З авангарду ми перетворились у ар’єргард, але нас уже ніхто не переслідував, і ми спокійно дійшли до станції Монастирище. Мабуть, боячись панцирного поїзда, Одеська червона група подалась на схід від залізниці й пройшла селами; лиш недалеко від Монастирища мадярська кіннота атакувала наші передові частини, але її одігнали кулеметним вогнем. Взагалі ця Одеська група поспішала швидше проскочити на північ, поки командування армії УНР не порозумілось з денікінським, щоб спільними силами заступити їй дальшу дорогу й ліквідувати. Оскільки ніяких переговорів між українським командуванням і білою армією не було, цій групі пощастило пройти аж до Ірпеня, де вона й нависла постійною небезпекою над Києвом, що невдовзі опинився в руках білих.
У Монастирищі, де ми ненадовго спинились, мені нарешті видано рушницю з набоями та якусь австрійську сумку, куди можна було покласти набої, зміну білизни та трохи харчів. Про шинелю не могло бути й мови: її не мало багато козаків, що покладали єдину надію — здобути шинелю у ворога в бою. Мабуть, ніяка армія в світі не Мала такого кепського інтендантства, як українська! Ні одягу, ні взуття, ні навіть польових кухонь та провіанту. Якби не добра платня та додаткова винагорода за участь частини в бою, армія УНР мусила б вдаватись до мародерства, але на це не скаржилась людність, Де проходила українська армія, бо селянам платили за харчі готівкою.
У Монастирищі я міг роздивитись усю нашу Селянську дивізію, Що, крім мого Шевченківського полку, складалася з Полку низових запорожців — рештків розформованої Божкової Січі та Полку морської піхоти. Де те море було, а морська піхота, призначена для нього, вже діяла на далекому суходолі! Може, тому, що цей полк організувало й екіпірувало міністерство морських справ, морська піхота була добре одягнута в чорні френчі та штани навипуск, а на голові мала безкозирки з чорними стрічками — достоту радянські матроси, що покинули свої кораблі й перетворились на піхоту. Оповідали селяни з тих сіл, де пройшла Одеська червона група, що якийсь матрос-чорноморець спинився над трупом забитого морського піхотинця й скрушно дорікав йому: "Что ж ты, братишка, продался Петлюре? Ай-яй-яй, как стыдно!.."
Низові запорожці не відрізнялись від інших полків — ті ж самі "гімнастьорки" й штани захисного кольору, що лишились українській армії у спадщину від царського інтендантства, лиш у кінній розвідці вирізнявся дебелий козарлюга, вбраний у синій жупан і червоні широчезні шаровари та сиву шапку з коротким червоним шликом. Крім гвинтівки за плечима й козацької шаблі при боці, він мав ще високого списа, і здавалось, ніби то виїхав з історії, з Великого лугу, воскреслий запорожець — такий чужий і самотній серед сучасного українського вояцтва…
Коли Одеська група зникла з Монастирищенського району, мій полк одведено на відпочинок у містечко Іллінці. Ми заквартирува-ли по селянських хатах край містечка, бо в центрі, як і скрізь на Україні, були єврейські будинки без дворів і садків.
Першого ж дня стався прикрий інцидент у центрі містечка, де жваво торгували єврейські крамниці, що виставили прихований за більшовиків товар. В обігу були тільки українські гривні та царські рублі, які й за радянського знецінення грошей не втрачали своєї номінальної вартості.
Один козак зайшов до якоїсь єврейської крамниці й, побачивши чоботи, попросив дати йому поміряти. Чобота виявились як на нього шиті.
— Скільки за них? — спитав козак, витягаючи грубо набитого гаманця.
— Сто карбованців або, як на українські гроші, то — двісті гривень.
Козак одрахував сто радянських "метеликів" і подав враженому крамареві.
— Але ж ці гроші не ходять тепер, пане козаче! Я прошу вас заплатити мені українськими грішми.
— Е, чого захотів! Українські гроші для українців, а тобі я даю твої, жидівські гроші, що їх випустила твоя, жидівська більшовицька влада, — і козак, лишивши крамареві свої старі шкарбани, преспокійно пішов геть у нових чоботях.
Безперечно, це був кепсько замаскований грабунок, і єврей-кра-мар не хотів цього так подарувати. Він замкнув свою крамницю й, прихопивши козачі шкарбани, побіг шукати полковника, щоб поскаржитись. Завдяки єврейській обізнаності й солідарності, це йому швидко вдалось. Полковник наказав зібрати весь полк і вишикуватись на майдані в центрі містечка.
Проходячи разом із крамарем уздовж виструнченого фронту, полковник наказав євреєві пильно вдивлятись в обличчя, щоб розпізнати грабіжника, але практичний крамар більше дивився на козацькі чоботи. Хоч винуватець стояв у другому ряді й ховав своє обличчя за потилицею переднього козака, але нових чобіт він не міг нікуди сховати, і крамар одразу пізнав їх.
— Всипати сучому синові двадцять шомполів, щоб знав надалі, як ганьбити українську армію! — скомандував полковник, і козак, роззувшись, спустив штани.
Єврей, не чекаючи кінця екзекуції, радий, що нові чоботи знову в його руках, побіг до своєї крамниці.
Другого дня, після ранкової перевірки, до мене підійшов курінний Луцький, молодий, симпатичний старшина, в курені якого я опинився, й сказав:
— Вас кличе полковник. Мабуть, хоче познайомитися з козаком-студентом, бо ви в нас перший такий.
Я йшов до вказаної мені садиби, роздумуючи дорогою, що являє собою полковник Шевченківського полку Панченко, якого я вчора тільки мельки бачив, коли він обходив з євреєм-крамарем вишикуваний полк. Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось "полковницьке" у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в Українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном.
Я ще здалека впізнав полковника Панченка через його французьку каску. Він сидів на лавочці біля хвіртки подвір’я, огородженого високим парканом, і знічев’я розмовляв з якимось старшиною поруч себе. Я спинився, як належить, за три кроки й, віддаючи шану, чітко промовив:
— Пане полковнику, з’явився на ваш виклик.
Панченко глянув на мене, й на обличчі його було помітно задоволення, що я хоч і студент, але не "шпак", бо знаю військовий звичай.
— Тут прибув до нас полковий державний інспектор, то я призначаю вас до нього інструктором-інформатором. Ідіть шукайте його й представтесь.
— Слухаю, пане полковнику! — знову віддав я шану, але не встиг обернутися, щоб іти, як Панченко вже грізним тоном промовив:
— Тільки глядіть мені — щоб і в інспектурі була дисципліна! Усякої інтелігентщини я не потерплю!
З того, як кисло вимовив Панченко слова "державний інспектор", видно було, що його не дуже тішило нововведення в українській армії інституту державної інспектури, та навряд чи могло воно й імпонувати комусь із командного складу, адже це було копіювання більшовицьких політкомісарів у Червоній армії. Мотивувалось воно тим, що, в разі війни з армією генерала Денікіна, можуть бути випадки зради серед старшинського складу, де, крім національно свідомого елемента, траплялись подекуди й недавні "малороси", яким не було де подітись поза службою під жовто-блакитним прапором. Щоправда, державними інспекторами були теж старшини, але вони неодмінно мали бути українськими соціал-демократами або соціалістами-революціонерами, а саме від партійної приналежності когось нудило кадрових старшин, які вважали, що армія повинна бути аполітичною.
Отож державна інспектура була очі й вуха соціалістичного уряду України в армії. Функції і права державних інспекторів були не цілком окреслені, а це загрожувало двоєкомандуванням у армії і небажаними конфліктами, але їх, принаймні в моїй Селянській дивізії, не було. Це пояснюється, мабуть, тим, що державні інспектори, будучи самі військовими, вміли зберегти тактовність у своїх стосунках з командувачами полків і дивізій.
Не берусь категорично стверджувати, але мені здається, що Галицька армія уникла цього небезпечного експерименту з державною інспектурою. Взагалі галичани косо дивились на порядки в армії УНР, яких могли накидати наддніпрянці й їм, після того, як Галицька армія перейшла через Збруч і опинилась на утриманні уряду УНР. У зв’язку з цим варто згадати такий характерний випадок. Група галицьких старшин на аудієнції в прем’єра УНР, соціал-демократа Мартоса, просила зберегти їм військові звання, бо від звання в армії залежить не тільки розмір пенсії в разі інвалідності або відставки, а й авторитет і самовпевненість старшини. Таке прохання не збігалось із соціал-демократичними поглядами Мартоса, і він, закінчуючи аудієнцію, приголомшив вихованців австрійської військової школи фразою: "Або Україна буде соціалістичною, або не буде ніякої України!"
Сучасному читачеві важко повірити у можливість такої фрази з уст "петлюрівського" міністра, але що вдієш, коли це факт, який я узяв із повідомлень тодішньої української преси.
А втім, слід зауважити, що через рік і в армії УНР запроваджено звання, навіть з’явилось звання генерала, якого довго боялись військові керівники УНР, заміняючи його невиразним "отаман". Тільки Петлюра до кінця днів своїх лишався Головним отаманом військ УНР.
(Продовження на наступній сторінці)