Федькович сумовито похитав головою.
— Любив Емілію і люблю. Я її до смерті не покину в своїй пам'яті. Вона найчесніша і найчистіша жінка серед тих, кого я коли-небудь знав. Мій ангел, моя троянда, моя Богоматір. Не раз я сам собі казав: навіть чорт, побачивши Емілію, помолився б за неї Богу.
На очах у Стефанії виступили сльози.
— Боже! Що ж вона вдіяла з собою! Навіщо вона себе так занапастила?
— Та ось я майже вільний. Але, коли нам йшлося про заручини, я мусив сплатити тронові тридцять тисяч крон кауції. Тобто викупу за переведення в запас. Я потрібної суми не роздобув, ми тільки зітхали гірко, забившись у темний куток, а друзі наші — Нойбауер, Кобилянський, інші приятелі насміхалися з нас, мовляв, перейдіть на вегетаріанські страви і все минеться.
— Розповідають, що вона надзвичайно гарно співала.
— Голос її не передасть жодна арфа. Це музика сфер, райська веселка вічності.
Стефанія просто заридала. Він подумав, чи не образив її, адже і вона співала пречудово. "Добре, нехай вважає, що моє — це для мене більше за все, що є". Поклавши їй руку на плече, він спитав:
— Прочитати вам вірші, присвячені Емілії?
— Так, так... Так, я вас слухаю... — І продовжувала плакати з якимись мало не чоловічими схлипуваннями.
"Вона втратила стать, чекаючи свого принца".
— Будь ласка! Читайте.
— Ці вірші написані по-німецьки. Я прожив п'ятнадцять років у стихії німецької поезії, німецької мови і німецьких команд, які зруйнували в мені почуття волі і відчуття батьківщини. Я усі ці роки тужив сам за собою і за краєм, де мене мати народила. Я нарешті вернувся, але ще не тут. Ви мене розумієте? І я ще не маю тут найменшого доробку, найменшого прихисту. Отже, я прочитаю вам німецького вірша, гаразд?
— Так, прошу вас, читайте,— вона ще плакала, закривши долонями лице.
— Wahrkeit treibt ans Licht... — почав було він, та обірвав себе, нервово махнувши рукою, і заходив по світлиці. "Ні, не слід читати вірші німецькою мовою перед всією компанією. Якщо виникла ситуація, що про це буде знати тільки Стефанія Попович, це мені тільки на руку. "Нехай це умре між нами".
— Правди не заховаєш... — наївно повторила по-українськи вчителька, мабуть, подумавши, що це перший рядок строфи.
— Das wore uberstanden, пані Стефо. Так, це вже позаду. Та послухайте:
So sage ich: in meiner Heimath Gauen, Wo so viel Schnee und Kalte Herzen gibt, Dort kenne ich die edelste Frauen. Die ich geehrt, die ich vielleicht — geliebt20.
Федькович цілком щиро не хотів, щоб його вірші німецькою мовою почув ще хтось, окрім Стефанії Попович (інтуїтивно він уже допевнився, що вчителька знає лише "якісь вершки" про культурне життя "Шипинської землі"; посвячена завдяки Омелянові Поповичу). Та, коли він, наморщивши високе чоло і ставши суцільним болем в обличчі, читав свою посвяту Емілії Марошані, в дверях застигли Губріх і Августак. Губріх зблід, змінився на лиці. Щоб погасити якийсь "бунт душі", він підступив до стола, ледь тремтячою рукою наповнив чарку і, повернувшись до присутніх, ні слова не мовивши, випив. Федьковичеві спала на гадку заувага Ріхарда Вебера: "Навіть найбільш обізнаний і обдарований в мистецьких формах виразу німець схильний до афектації". Недарма Вагнер заповідав: "Я звертаю увагу наших німецьких акторів на Фауста" Гете як на п'єсу найвищого поетичного звучання, у якій, проте, вони повинні з більшою природністю виконувати кожну роль і виголошувати кожну репліку, якщо взагалі прагнуть донести свою придатність для сценічної діяльності". Вагнер застерігав акторів. А це Губріх, грубувато-неотесаний і приступний, мов оголена протоплазма, німак.
Сходилась і розсідалася — вже значно рідше —решта гостей. Августак наповнював келихи (вже якоюсь брусничкою"), ставив їх перед чоловіками і жінками, мовби вибачаючись: господиня нездужає, син її—теж гість, даруйте на слові. Тарілки перед гостями поправляла Стефанія Попович ("Чи не пошкодую я колись, що так вона мені обридла сьогодні?" — подумав Федькович). Дівиці — Юлія і Павлина — вже всілися обабіч Губріха і Августака. Це перетворювалося в інтимну вечерю, не вистачало лише свічки під голубим скельцем.
— Пане Федькович! — звівся з келихом Губріх. — На Буковині не народиться ні Гете, ні Гейне. Ми свідомі того, що перебуваємо в ендемічній провінції великого Відня — Риму всієї Європи. Сьогодні, не чекаймо "übermorgen", маємо вельми сердечну розкіш святкувати зустріч із поетом Буковини, вихованцем Європи Юрієм Федьковичем. Я хотів би повторити: не чекаймо Миколи на Ніколи. Wer viel verspricht, halt selten etwas. Я заледве розмовляю мовою нашого шановного господаря, та ви розумієте, про що йдеться: хто багато обіцяє, той мало дає. Пан Федькович нам нічого не пообіцяв, однак ми чудово розуміємо, яка гарна людина до нас прийшла, маючи тут більше моральних прав, ніж дехто з нас. На Буковині не потрібен ні Гете, ні Гейне. Ми маємо на Буковині Юрія Федьковича, якому не чужі ні своя, ні наші з потомства землі. Вип'ємо, панове, за Федьковича. Сьогодні і в мене, як ви помітили, не повітовий настрій. Сьогодні нас об'єднав пан Федькович як людей великої землі, усього світу, і дай Боже, щоб так тривало завжди, щоб пан Федькович не розгубився у дрібничках, бо...
— Was tun, spricht Zeus?21 — перебив Губріха Федькович, і всі розсміялися.
— Бо... — насварився пальцем Губріх.
— Kennen Sie warten, Sie bis schwarz werden22, — докинув поет.
— Ich wolle Vivat ausbringen!23 — Губріх спробував пересинити гамір, та всі один за одним перехиляли келихи, і він штовхнув ліктем Августака, мовляв, тепер ти керуй.
— Панове! — майже закричала Стефанія Попович, беручи Юрія під руку. — Наш вельмишановний поет пообіцяв нам невеличку зустріч зі світом мистецтва.
"От дурне теля!' — Федькович аж зціпив зуби спересердя. Він з малих літ ненавидів примус, навіть у війську всілякими хитрощами і вивертами оберігав себе від принуки.
— Просимо!
— Просимо!.. — Посипалися оплески.
Голос його став глухим, непідвладним, мовби чужим, Федькович машинально провів рукою по струнах кобзи, підвішеної на гачку біля вікна, і щось його наче обпекло. Почав храмово-потужним і категоричним, як молитва, напівшепотом (Ганицький і священики, які сиділи поряд з ним на ослоні, стрепенулися і ніби скам'яніли).
Отут я, брате мій, родився, Отут дитячий вік згубив. Тут я і плакав, і молився, І у могилі схоронив, Що було в серці до вподоби! Тут я і сам в студенім гробі Покладу голову поспать Та й буду Бога дожидать...
(Кобилянський написав, що редактори "Слова", "корифеї народовства" Романчук і Заревич безбожно спотворили вірш, стилізуючи його під своє огидне "язичіє").
— Пане Федькович! — Стефанія притулилася плечем до його плеча. — Нойбауер показував мені...
"Із кожною з'явою чую ваші гав коти! А коли я скажу тобі, чоловіче в спідниці, що в житті нині далеко більше трагедій, ніж за всі часи людського існування вмістилося в міфах, легендах і театральних трагедіях, ти заплюєш і мене, і Шекспіра". Ця вчителька вже його так дратувала, що він ледве стримував себе й тільки густо щоразу червонів, коли вона "випускала чергового обскубаного горобця" з-поміж пощерблених кривих зубів.
— Я не наслідую ні Гете, ні тим паче Шевченка, якого знаю знедавна й зоддалека. Часами в мене проривається то Шашкевич, то Залеський... То з Драгомановим правимо політичні теревені на зажнив'ях під Віднем. А подеколи веду колону і шаблею диригую Берліозові марші. Кричу на весь Париж: "Перед вами Бастилія! Піснею чи ножами?" Мені відповідають: "Піснею, але з шаблями, тату!"
— А він таки молодчина! — штовхнув Губріх під бік Августака. — Я ж... У мене око!.. Бери його до себе гувер-нантом, він із твоїх недоношених зробить геніїв. Хоч... Сам залишиться неотесаним гуцулом. Як ця небога Попович-ка. Та, може, я ще видам за нього свою Анну?
"А тут я знову німію, — подумав поет, нахиляючись до вікна, як до шпарини у вільний всесвіт. — На яку мову мені пристати? Я чую тільки гавкоти. Мене лають всілякі доктори і секретарі, лають їхні коханки, яких оплачують за візити до мене, лає моя мати, яка пограбувала батькову молодість і батькові достатки, тепер він без роботи, хворий і хвороби своєї жадає, щоб вийти на пенсію. Лає мене у Яссах Емілія. Ненаситна пожирателька Марошані (у неї, мабуть, статева реакція на вовтузню в Емілиній спальні) віддала дівчину за багатого діда, який наймає дружині бухарестських панків. Чогось діти люблять цих терористок-матерів, цих віроломно темних піраток, що втішаються гріхами зневажених ними і зіпсованих ними дочок... І... синів. Я міг сказати: "Еміліє, ти не годишся мені в жони". Але як тепер запитати: "Еміліє, а що ти зробила з нашою дитиною? Ти сказала, що викинеш дитину. Якщо ти кому-небудь лишила нашу дитину, я зустрінуся з нею навіть у циганському таборі потойбіччя і розкажу, як вона стала сиротою. Я зустрінуся, Еміліє, і з тобою після нашої смерті".
— Ні, — він із посмішкою підняв руку, притлумлюючи ще якусь дурну репліку Стефанії Попович. — Покладу бідну голову спать" — не моє, це редакція Дідицького. Коли на те пішло, я сказав би: "Покладу бідну голою спать".— Не зводячи очей із вчительки, повторив:
(Продовження на наступній сторінці)