— Хочеш писати? — запитав батько.
— Так. Моя професія не вбивство, а добро.
— Тоді пробач. Виривайся з тієї жандармської зони, в яку я тебе послав з нерозуму. Моє життя в кінці дороги, не докоряй, що я помилявся через якісь акценти, символи чи цензи. Я ще в дитинстві почав висповідувати релігію занепаду, мені ввижалися привиди всіх великих часів. Дай Боже, щоб це тебе також не спіткало. Пасивна фантазія... Та ще пасивна фантазія порожнечі... Я народився до свого народження. Ти мені подарував сьогодні ласку Квазімодо, я дуже боюся за тебе. Що ж, сину? Прощай. Прийди мене поховати, коли помру. Прийдеш? Ти вже дорослий, іспити на гідність пізно складати, я прошу тебе: прийди. Як у Письмі сказано: усяке царство, коли розділиться саме в собі, запустіє; і всяке місто або дім, коли поділяться самі в собі, не устоять. Бог не врятований, спасіння від турбот нема... Прощай. Для мене слово давно вже стало плоттю, — він, не дивлячись на сина, узяв його за руку. — І це слово давно живе зі мною, сину, сповнене благодаті й істини. І попри все я до цієї хвилини не готовий до розриву з тобою. Пам'ятай, що ти не народився від непорочного зачаття. Навіть сьогодні. Релігії?.. Фальшивий дух, який сповістив Богородиці про вагітність, був жіночого роду. Я хотів і хочу бачити тебе мужем, з мечем і ралом. А ти зґвалтував віру, як Вулкан Юнону, і помишляєш про невинність. Що ж? Я незабаром піду в сонмище зраджених і покинутих батьків, а тобі життя нехай дарує кращу долю. Перехрестися. Хрест — символ життя.
— Я перейшов у православну віру, щоб бути з людьми моєї землі. Це не твоя батьківщина, я тільки сім'я Гор-динських.
— А ти кидаєш мене на конання, старого і немічного. —Я не можу тебе заслати куди-небудь, як ти мене заслав.
— Ти дуже озлоблений. Але ж ти поет!.. Хто тобі дарував найбільшу в світі спадщину: талант? Але талант може заскніти в злобі й мсті.
— Мій талант відданий горам, він не те, чого ти сподівався.
— Він те, від чого народився. Твоє чоло — це моє чоло, твоє серце — це моє серце, твоя гординя — це моя гординя.
— Але ж ти народився не в Гордині, а в Селиськах?
— Наше прізвище від назви села Гординя. Федьковичі — наш шляхетський придомок. Бачиш, ти не вирвав дерева з корінням, ти лишаєшся в нашому придомку. Гординських на світі багато, бо твій прадід був двічі жонатий і мав шістьох синів, дід Михайло перелюбив усіх молодиць від Самбора до Борині. Я, правда, народився в Селиськах на-півбідним і напівгордим, а ти собі вибрав тільки назву нашого родинного придомку.
— Якщо ти вьажаєш, що я байстрюк нашого придомку, то помиляєшся. Від сьогоднішнього дня я викидаю з пам'яті Гординю і Гординських. Я належу горам, Сторонцеві, я гуцул, я спалю цей гидкий мундир.
— А пенсія?
— Якось обійдуся.
— Я теж так думав. А тоді мусив писарювати в Тись-менці, Великому Кучурові, у Вижниці, служити в канцелярії комісара Ільницького... Заради цієї осоружної пенсії став мандатором і був управителем у мандатора Рудковського в Путилі, поки знову не повернув собі посаду, а далі став суддею.
— І заради цього ти спустив з рук маєток Дашкевичів, усі дорібки моєї матері.
Адальберт Гординський гірко осміхнувся і якийсь час мовчав, мовби завмер. Потім здвигнув плечем.
— Я взяв твою матусю з трьома сухотними дітками, а п'ятеро в неї перед цим вмерли, так само від сухот, їй було тридцять, а мені минув двадцять один рік. Не встояла б за мною жодна попівна, навіть з багатшої родини. Але виглядає, що я злакомився на її майно. Ні, сину. Ми зналися ще при покійному Дашкевичу, і проносила вона жалобу тільки сім місяців. У нас уже була надія на тебе, і ми повінчалися.
— Якби ти її залишив покриткою, це б пошкодило твоїй кар'єрі?
— Ні. Чахли від сухот ще троє її дітей. Вона просто пропадала. Коли з'явилася надія, що в неї буде дитина від мене, вона віджила, як земля навесні, і я не посмів її покинути, хоч найстарша пасербка була лиш на вісім років молодшою за мене.
— Та, коли я народився, ти став гостем удома. Ночував у любасок то в Усть-Путилі, то в Устьяріках, бачили тебе з дівками на хребтах і на полонинах...
— Скажи мені, сину, ось що. — Гордииський махнув рукою воротарці, яка з'явилася в дверях, щоб ішла собі геть. — Скажи, чому ти в чотирнадцять років покинув матір і подався в Молдову? Якщо ти збрешеш, що шукав свого героїчного брата-бунтівника, бо кликало тебе до нього почуття протесту проти трону, я плюну тобі в обличчя, хоч мені зовсім пересохло в роті. Подай мені води... Ти не знаєш, що мені відповісти. Добре, я це спробую пояснити для нас обох. Ти втік від чорних гробів, які мало не щороку виносили з хати. Ці сухотні Дашкевичеві діти вмирали при ньому, вмирали після нього, нашого дому всі почали цуратися... Хіба ти не боявся, що заразишся сухотами? Ти любив сестру Катерину, але не горнувся до неї, а лиш з якогось закутка прислухався до її плачів-пісень. Я був на сім років старший за тебе, коли став обминати Сторонець. Мій страх перед сухотами був на сім років старший за твій, сину. Я був у розквіті сил і хотів жити. Та я не блукав по світу, а працював. 1 мені було нелегко. Шляхта вважала мене не до кінця спольщеним українцем, а українці — відступником. Освіта в мене була домашня, її ніхто не визнавав, тоді як дипломовані у Відні [ординські могли накладати вето на ухвали владик... Спасибі! Твій прихід ніби піднімає мене на ноги, я міг би почати своє життя заново, хоч мені ще вчувається щось на зразок "Володаря Альп і лукавого" чи дрезденських містерій з кубла Молодої Німеччини". Чи досягнеш ти, сину, мого бачення світу? Перед твоїми очима труп. Мертвий батько завжди робив сина дорослішим. Твій прихід мовби піднімає мене на ноги, але я хотів би вмерти. Ось зараз, у цю хвилину, не згадуючи ні Бога, ні баядерку... Ти втік із дому, сину. Трапив у лапи цього нікчемного Реткеля, твій брат Іван поринув у власні інтереси, а я не міг змиритися з тим, що ти опинився в поганих руках, розшукав тебе, все вивідав, і лишалася одна можливість врятувати тебе: віддати в солдати. Чи треба було оженити? З якоюсь ситою попівною? Але ж ти був так зневажений у духовному і фізичному наймитстві, що жодна істота жіночої статі не протрималась би твоєю дружиною більше одної ночі... Збагни й таке: ти взяв собі на прізвище назву нашого придомку, але якраз тепер ти став Гординським. Я проковтну печаль, що це так пізно сталося. Але ні, не пізно, ти став зрілою людиною, візьмись за себе — це моя батьківська заповідь тобі.
...Федькович відчув нестерпно люту ненависть до Гор-динського аж у дорозі, їхав з поштовою таратайкою через Вашківці, у Вижниці поміняли коней і рушили на Путилу. Мчали хутенько, і кожна вибоїна на тракті мовби шпигала глицею в давню рану. Він ненавидів батька за те, що той розумів його і як сина, і як людину, і як митця. Ненавидів і за те, що Адальберт [ординський був розумним і здоровим чоловіком, та нічого в житті не домігся, а здоров'я розтратив за безцінь. Через це і матуся в паралічі, і все йде прахом.
Ще налили собі з Верховиком сливовиці, обмінялися запросинами, і Верховик випровадив його аж до заворіт-ниці.
— Вибачте, вже ніч, може, там щось скоїлося.
— Ай ні. Баєчки балакають. Ідіть з надією.
Світилося західне вікно, на маминій кухні. Меланія Верховик поралася біля печі, уся плита була заставлена горщиками — п'ятилітровими, "віденськими", як їх називали, хоч ліпили їх з берегометської чорної глини і ліпили та випалювали в Берегометі. Видно, Меланія готувала купіль для Дашкевички, яка для села лишалася попадею, незважаючи на друге заміжжя. Дашкевичка сиділа, обкладена подушками, на лежанці й тримала в руках молитовник. До Федьковичевих ніг притулилося волохате цуценя, списк-нуло, метляючи хвостиком, і чкурнуло до дверей, мовби показуючи дорогу блудному сину. Ніч зупинилася в якомусь згуслому, безкровному світі, гори німували, навіть прихоплений морозом, вже скрушілии березневий сніжок не озивався під кованим офіцерським черевиком. Федькович відчув, як недоречно з'явиться перед матір'ю в мундирі. Він з десяток разів приміряв свій зріст до Верховико-вого, збираючись попросити в старого гуцульську ношу, але Верховик був на голову нижчий, влаштовувати комедію перевдягання посоромився. Зрештою, великий учитель людства і прусської надлюдськості любив фотографуватися в мундирі рейхсвера. Федьковичеві показували фотокартку: Ніцше дивився якимось невиразним поглядом кудись убік, з шоломом і шаблею в руці.
"Я вертаюся до свого повернення, — подумав Федькович. — мабуть, лиш у поверненні людина буває сама собою, та пересісти з осла на коня — ще не означає перебудувати світ". А вголос мовив:
— Ось, із молитовником, рідна моя. Ось хто стоїть по той бік добра і зла. Великий жрець поки що проповідує самоуярмлення тільки усно та в анонімних списках, фотографується у святкових мундирах рейхсвера, та, якщо його погляди наберуть більшого розголосу і поширення, ми повіримо, що рабство — природний стан людини... Добрий вечір, матусю! Добрий вечір, хато! Я вернувся...
Мати усміхалася, коли він переступив поріг. Обличчя Меланії теж розпливалося в усмішці. Юрію неважко було здогадатися, скільки фарисейства пустила в хід сусідка, сповіщаючи матері про його приїзд. "Такий красень-легінь, що Боже! Золоті шнурки на грудях, золоті ґудзики, а сукно м'я-кесеньке, пахуче... Шабля зі срібним руків'ям, піхви наполовину срібні, наполовину з чорного, як дзеркало ночі. Високий, ставний, викоськаний. Шкіряна валіза... Десь вам такого добра навіз!.."
(Продовження на наступній сторінці)