— Правда. Ніби не день. Ніби народився без свідків. А звідки ви мене знаєте? Та й вас я десь бачив.
— На службі. — Гуцул ішов у накинутому наопаш кожусі. Відкинувши полу, підняв культю руки. — Італія... А служив я недалеко від вас, чув, як вас святкували, що вістовий втопився через ваше нелюдське поводження.
— А ви в це вірили?
— Ні. Мені розповідали ваші жовніри, що ви дуже чуйний чоловік. То офіцерня пустила буйду, бо вас любили всі солдати.
— Ось як важко розминутися з минулим. Хіба я сподівався, що і в цій пустелі мені нагадають ту неприємність?
— Минуле завсіди з нами, пане Федькович.
— Так, добродію, я вас не виню ні в чому. Пенсію вам дали?
— Чорта лисого. Не можу добитися. Вже й Августак, і Губріх писали до Відня, і від консисторії просили. Корову продав на листи, а вони навіть відповісти не спромоглись. В народі кажуть, що навіть смереки балакають, а ті праведники мовчать.
— Знаю, які вони мляві на виплату.
— Таж законно належиться.
— Зайдіть як-небудь до мене, ще я їм спробую написати. За такі речі я грошей не беру, ні віддарунків. — Увійшли в Сергії. — То завітайте.-Я тут поверну до знайомих, попитаю коваля.
— Прийду, дорогенький пане. Нехай вас Господь нам береже. Нехай Пречиста ласкою опікає.
Федькович припнув коня до заворітниці й окинув при-цінливим зором Юльчину гаразду. "Ці попи пускають кинуті їм "на Боже" гроші з вітром. Тут потрібен не вчитель, а господар".
Мабуть, Крилатий не приїжджав сюди конем або й в сідлі не вмів сидіти, бо Юлька вибігла до воріт.
— Це ви? — здивувалась.
— Якщо ти відмовилася вийти за мене заміж, то не можна й на обійстя ступити?
— Чого ж, прошу...— Вона відчинила трухляву хвіртку і дебело бухнулась йому на груди.
"Видно, цій дівці таке ж природне діло спати з хлопцями, як їсти й пити. Схоже, що вона цього скуштувала ще семирічною".
У нього теж було дитинство, і він знав, які ці дівчатка безсоромні й похітливі, їм завжди що-небудь сниться перед тим, як шукати гріха. А ще фальшиво приборкувані попівни. Вони навіть своїх матерів-самодурок за те люблять, що всілякими натяками і заборонами попускають "до... винності". Ця сита і пещена порода думає тільки про те, як би насититися "перед царством небесним". Декоратори непорочного зачаття!
Він скинувся, як випатрана риба (любив так Кобилянсь-кий глумитися з його нервовості, та він був тоді аж занадто спокійний).
— На горищі ще холодно, Юличко?
— Стужа, мій пане. Я сплю тепер в перинах.
— Де тут коваль мешкає?
— Це батько Крилатого, пане Федьковичу. Невже ви туди підете?
— Мій кінь пошкодив ногу.
— Щось дуже маленька мірка.
— Гаразд, потюпачили з Гнідим додому. Поголодуємо, як після свят, бо на чужому язику чогось доброго не втримаєш, а свого в чужу шийку не вбереш.
"І всі прагнуть, щоб засумнівався я в собі. Знищити людину — знищити й світ. Нема тебе, Федьковиче, в цю днину. Ти вмер і живеш. А може, не було днини? Та розвихри на лисині буйне волосся, зупинись на півдорозі чи в Пу-тилі. Галілей і на сонці бачив плями. Той солдат тобі мовив слово на завдаток, і ти — йому. Я тут не звікую, не дозволять. Всі доброхітно до мене йдуть, я розчаровую їх, й на самоті, на смітті і я, і вони так само умруть'.
20 квітня 1863 року
"Щось я опинився між тим і тим краєм безодні. Дитя тут не народжу, та музика, може, й буде. Щось мене ніхто вже не виживає. Нехай розбереться час, а люди — згодом".
Він кепсько почувався. Кололо в грудях, гнітила безперервна втома. І мати злягла не на жарт. Він приходив додому аж в присмерки і до світанку щезав, набравши в кишені олівців і паперу. До полудня просиджував в ізво-рах, думкуючи та списуючи то життя своє зганьблене, то чуже — не краще. Він на папері скаржився, але не хотів ставати ясновидцем темряви. Як реліквію дитинства носив із собою сопілку, що подарувала сестра Катерина. Збрехав Гординський, що він боявся сухот. Він пив ту саму воду, що пила сестра, їв її ложкою і молився щовечора, щоб захворіти, а сестра щоб не вмерла. Але Катерина вмерла після його втечі з дому, а втік він через те, що дуже жалів маму, яку покинув Гординський. Вдома Гординський видивлявся лиш те, що погано в Бога лежить, і найжорстокішими, найнепрощеннішими словами зганьблював пожертви, які дав Сторонцеві, як храпливому засланню долі. Юрій з семи літ писав вірші під верескливі буйнощі вітця й не менш верескливі материнські "уповання". Це було якесь божевілля двох родин, двох "крівців", яка жодну родину не спасла. Жодну родину. І він у сім літ вирішив, що втече від них, але пішов аж в чотирнадцять. І не до брата. Молдова була чужою, незнаною країною; ті депресивні і психозні родини, які випоминали одна одній за дане, взяте, вкрадене, зграбоване, пронищене, знищене, прогаяне і пропите, йому обридли. Він не міг очиститися від їхніх зойків, гикання і вересків. Він мусив утекти і втік. І не втратив. І не осягнув. Покинув розбещеність розуму і волі. І лиш такі, з культями, як той селятинськии гуцул, були до пригоди і бесіди.
Коли проти Дашкевички і Гординського ополчилося село, яке шанувало тільки волів і всяку безрогу скотину, а не людей, він відкраяв шматок мамалиґи і подався через гори в Молдову.
"Боже, яке дитинство моє тяжке вийшло! Але про це не треба ні говорити, ні згадувати. Щоб інші діти такого не звідали й не знали".
— Можна би й ще раз: не мої діти, не мої іменини. Людина, мабуть, не міра розвою, а міра занепаду. Вона спогадує власну смерть і власну смертність. Яка тут мораль чи розвідка істини? Нема. Щось було, та нема. Весь світ досконалий і гарний, крім людей.
— І так несправедливо. Або читай Шекспіра, або імпровізуй — від фінебр до скерцо. Ти не осягнув, ти втратив. Навіщо цей діалог?
Мабуть, я ще й космосом трохи займуся. Стільки при-кроти в самообмані! Люди прагнуть війни через двадцять літ після війни. Видно, я не захочу з бунту проти людства встати.
"Мої гори! Я з вами розмовляв? Чи вгадав ваші чорні думи? Чи почув смеречини голос? Ні, то був я. В пустелі, самий".
Багатьом стежку позначив з родинних плям і плям, нажитих для родин; скрізь мірою тверезою правили, а він собі трохи лицедіяв, бо був хворий. Гуцули від Вижниці до Селятина вважали його за "переодітого пана"; пани розуміли його вищість над ними в помислах і світобаченні, та не розуміли його прагнення приземлитися до простолюду; родичі з жалем визнали, що він невдаха; друзів забрав світ; сп'яніння від волі і бунт душі через невміння і неможливість використати волю для якогось історичного руху; втрата Емілії; оте перехрещення, та легкодоступна насолода жінкою, яку відкрила перед ним Юлія Дияконо-вич; той легкий і невимушений плин поезії, що не покидав його ні вдень, ні вночі; і загрозливе поколювання в грудях, і передсмертні стогони матері, і батькове конання, і занепад господарства, і непевність у пенсії за невидющі очі; і загнана бісмарківськими батогами в загорожі рабської покори Європа; і пошесні самовбивства поетів; і невідворотна стихія мислі на німецький лад; і вимирання гуцульського щепу від сухот; і неспростовна самота як вічна бочка самопокарання — усе переростало в недугу волі та душі, у хворобу хронічну, невиліковану, незбагненну, як потойбічне існування. На подвірці некований Гнідий рвав повід, косячи око на двері, за якими ніби провалився господар; про щось шепотілися слуги й пиячили, розносячи за горілку реманент; Меланії скаржилася мама; левадку обходили сусіди; довкола все аж смерділо недовір'ям, фальшю і зрадою; не було правди ні в Біблії (ліпше пошукати кісточку в вишні), ні в часописах, ні в словах. Він написав собі як наказ: "Мистецтво вимагає ходу, як гра. Коли поет не вміє його знайти, то лиш проголошує ідею для запиленої полиці. Мистецтво — вічний розум". Приколов аркуш на стіні, проте якісь княгині прірв і далі брали його в танок й закручували у вихрі шаленства до потемніння в очах. Він став утікати до Верховика. Гуцули "вели" мотуззя для посторонків, покурюючи та щось наспівуючи. Він пригравав на кобзі, співав тужливих "жовнірських" і запивав сливовицею за власні, виплачені троном.
Мабуть, він занадто жалівся у тих щирих жовнірських жалях. Та він інших жалів. "Ми щойно з мертвих і скуштували на землі тільки сіль".
Через такі репліки виникало й досить сміхоти, бо прості люди жорстоко заробляли на прожиток і цупкіше, ніж він, трималися життя. Він думав не раз: "Не смітив нікому, а стріли — в моє лице. І естафетна пошта трембіт сурмить мені про чужину на рідній землі. Та поїмо ще смажених шпаків наперекір долі і повсихають гілляки, на яких почепимо попівські спідниці. Що ж? Дитина з чужої землі і крові може стати лише злодієм. Ці мої гарні гуцули бояться мене, бо моя любов до них беззахисна і не знає меж".
(Продовження на наступній сторінці)