— Я вблагала чергового, щоб подзвонили до редакції, якщо що-небудь вияснять.
— І в редакції нема тобі чого нидіти. Іди спати, на тобі лиця нема. Я передам Полянському, щоб час від часу по-питував, що там у комісаріаті з'ясували, він має до них доступ, а ти — мерщій відпочивати. — Він у задумі стиснув плечима. — Я навідаюся до тебе додому. — Він глянув на годинник. — Найдалі, Мартусю, о третій пополудні. — Покрутив головою. — От Мирося! З жінки ніколи не вийде добрий журналіст. Ми ж маємо певні повноваження, зв'язки... Поліція? Що поліція! Іди, Мартусю. — Він легко скерував її в бік тротуару, а сам попрямував до телефонної будки.
Коли Марта уздріла на подвір'ї чоловіка, що нетерпляче походжав уздовж квітника, їй стало зле і вона мусила опертися об штахети. "Боже, що в тебе на мислі!.." Чоловік повернувся обличчям до неї, це був Тодосій Сліпчук, але од цього Марті не стало краще.
— Пані Марто! — кинувся він назустріч. Одначе він не здогадувався, в якому вона стані, і затуркотів: —Я приїхав услід за вами нічним поїздом, вже години зо дві чекаю — ніхто не відзивається, всі входи на замках. Пан Юліан листа вам передав.
З перших слів Марті здалося, що це один із запатарай-каних цензорами листів із в'язниці. Юліан писав про вкрите снігом поле, спокій і довгий сон, що, мабуть, надовго окутає все довкола. Аж вкінці: "Вибач, Мартусю. Якісь кострубаті гадки, асоціації. Пишу в присутності "гостей". При першій можливості нагадаю про себе. Цілую. Обривається серце. Що вдієш, друженьку..."
— Його заарештували?
— Налетіли, пані Марто, справжнісінька облава.
— Це їх коханий обряд.
— Що, пані Марто?
— Нічого, — вона подала йому ключі. — Одчиніть, будь ласка.
Це вже скидалося на змову. Марті шкодувало великих зусиль одігнати п'янку, спокусливу спонуку вибігти на вулицю, крикнути натовпові: "З мене вимотують жили, добийте мене, люди!"
— Ось стілець, Тодосію, сідайте.— Опустившись на канапу, вона підперла рукою голову, погляд її впав на недоречне, беззмістовне скопичення шафок і шухляд, дивовижну суміш готики і модерну — Юліанів смішний витвір — фаетон". — Ви, певне, голодні, Тодосію. Я не в змозі накрити на стіл, будь ласка, подивіться на кухні, там щось повинно знайтися.
— Про мене не турбуйтеся, пані Марто. Але, може, вам треба підкріпитися? Не знаю, чи потраплю, я звик задля себе бавитися з горщиками. Приготувати вам каву?
— Запаліть примус. Тодосій подався на кухню.
— Ось і навтішалася, — сказала тихо. — Нарадувала-ся! Тепер спокутуй. Велике і тривале щастя не дозволяється. Est modus in rebus21. Знову все в тебе забрано, шкіра твоя залубеніє, а що ще велено рабі?!
— Що ви тут робите? — почувся Марселлин голос.
— Каву... Варю каву для пані Марти.
— Що чутиг — спитала Марселла з порога.
— Нічого не відомо.
— Це ваш знайомий?
— Інакше його тут не було б.
— Якийсь... поважний, наче церковний староста.
— Такий вже є.
— Пані Марто, — звернулась Марселла, вмощуючись поруч на канапі. — Признайтеся, ви від цього не втратите: вашого Юліана випустили?
Марта кивнула.
— І вже забрали?
— Приїхав ось чоловік сказати.
— Пані Марто, я вас не видам, люди, які пережили таку наругу, як я, не роблять підлоти. Юліанова кличка — Цезар?
— Так, — відповіла Марта після паузи.
— Значить, йшлося про Юліана. І його забрали, пані Марто, і багатьох, у кого він був. Ренет сказав: ліпше їх замкнути, перш ніж розійдеться чутка про університет. Каже: зовсім не до речі тяганина і слідство, тим паче що університет — це світовий скандал. Полковник Родзісад згодився з ним. І про вас була бесіда. Даруйте, пані Марто, Ренет спитав полковника: "А як бути з дівкою?" Полковник засміявся: "Пан Ренет, вам уже тридцять, а ви досі не знаєте, для чого мужчині дівка. Цезар — хитрий конспіратор. Ті часи минули, коли дівкам видавали таємниці". Я вам, сердешна моя, додала болю, але я не могла мовчати.
— Я лиш можу вам подякувати, пані Теклю, — Марта торкнулася її руки.
Господиня відштовхнула Мартину руку і зблідла.
— Пані Марто! Прошу вас, молю, благаю — не називайте мене так. Вам гірко, сестро, ви мене повинні зрозуміти: Текля вмерла. Я вмерла, пані Марто, і я хочу ожити. Марселлою охрестив мене цей кат, полковник. Я божеволію, в мене немає імені. Я народжуюся заново без імені...
Вона вмовкла, бо до кімнати увійшов з тацею і двома горнятками кави Тодосій Сліпчук. Цей чоловік страждав душевним дальтонізмом.
— Ви господиня, правда? — запитав він добродушно, намагаючись зазирнути Марселлі у вічі. — Я і вам налив кави. Прошу, пані Марто, прошу пані... Не знаю, як зовуть вас... Я Тодосій Сліпчук... — Він не помічав, з якою ненавистю дивиться на нього Марселла. — Мій аргентинець, небіжчик, любив міцну-преміцну каву. Може, я трохи переборщив, то вибачте. Прошу, пані Марто. Прошу, пані...
— Марто! — гримнула Текля-Марселла.
— Теж Марта? — аж ніби зрадів Сліпчук. — То покуштуйте, пані Марто, зварив за аргентинськими смаками.
Марселла позирнула на Марту, Марта — на Марселлу, обидві стиснули плечима.
— І сміх і гріх, — прошепотіла Марселла. Безбентежний Тодосій і собі налив кави і всівся ближче до жінок.
— Коли ми їхали в Україну, пан Костянтин наповідав: "Все можеш лишити, тільки не забудь набрати кави". В нас цей напій мало вживають. Ого, якби довелося вривати копійку на каву, моя небіжка Надя вигнала б з хати: "Геть із цією сажею!" — Тодосій кумгикнув і запитливо зиркнув на жінок. — То як по-аргентинськи — смакує? Це і в добрі, і у злі скріплює чоловіка. Звичайно, добра нині менше.
Марселла поклала на тацю горнятко і, смикнувши головою, замість "дякую" подалася до себе.
— Приємна жінка, — сказав Тодосій, коли Марселла ще добре не зачинила двері. — Приємна, — повторив і звів на Марту очі. — Пані Марто, поїзд мій увечері. Я походжу трохи по місту. До вас ще навідатися?
— Будь ласка, заходьте.
— Ви будете дома?
— Не ждати ж вам півдня на вокзалі. Прошу. Якщо навіть у мене виникне якась потреба піти, то ключ залишу в дверях. Та й Марселла, мабуть, буде дома.
— А хто це?
Марта не одразу спохватилась, про що він питав.
— Ато це марселла?
— Марта. Я мала на увазі Марту, господиню.
— Вона працює?
— Ні.
— Аз яких доходів живе?
— Здає комірникам частину будинку.
— Весь її власний?
— Так.
— Дорого бере за кімнату?
— Сорок злотих. Тодосій замислився.
— Це негусто.
— Що саме?
— Якщо винаймати навіть п'ять кімнат — на прожиток мало. Видно, чоловік працює.
— Марселла одинока, пане Сліпчук.
— Марселла?
— Даруйте, Марта.
Тодосіи міг роздратувати безмовну колоду. На його обличчі проступила розгубленість, і Марта сказала:
— Марселла — це моя товаришка, ми з нею настільки зжилися, що я незмінно збиваюся, коли розмовляю про... про Марту; адже і з нею ми зблизилися: господиня, добра жінка...
— Приємна.
Тодосій пішов, щось маючи на умі.
Марселла стає людиною, подумала Марта. Ні, це не провокація. Навіщо їй попереджувати про бесіду Ренета з Родзісадом?
Адже Юліана забрали вчора, а вона сповістила сьогодні вранці.
— Відправили гостей? — Марселла поклала на стільчик перед Мартою таріль з тертюхами. — Поїжте, пані Марто. Я певна, що самі ви про себе не подбаєте. Я теж така. Коли на серці не розвидняється, а життя скидається на мішок, наповнений гадюччям, сконала б, лежачи, тільки б до мене ніхто не чіплявся. Але в прикру годину самота небезпечна і я вас буду турбувати. В самоті і схибнутися нетяжко. Я це по собі знаю. — Вона дивно знітилась, та щось в душі її, як завжди, швидко перемололося. Знову сівши біля Мар-ти, вона мовила спокійно: — Треба жити. Треба якось жити... — По хвилі додала: — Дивак отой ваш гість. Що за людина?
Марта коротко розповіла про Сліпчука.
— Видно, дуже добрий. Ні лукавинки, ні підозри. Світ скаженіє, а він добрий... Мабуть, легко жити з такою людиною... — Посміхнувшись, вона уважно поглянула на Марту. — Для нього я вже стала Мартою.
— Лишайтеся Мартою і для інших.
— Як то кажуть, за добрим чоловіком і дорога ліпша. Марта не озвалась. Для Теклі це надзвичайно серйозне питання, а для неї — ще одна мелодрама.
— Я вас довго недолюблювала, пані Марто, і це ім'я мені стало осоружним. А за що я вас недолюблювала? Бо ви непохитна?.. Але ж і зараз ви тримаєтеся так, як я не змогла б... Марта... Не знаю. Бідолаха Юліан не походив на волі. Олеся, видно, через нього втекла.
— Вона його дуже не хотіла.
— Сироти, пані Марто. їх тяжко виховувати, і нема за це дяки.
— Мені здавалося, вона вже звикла, що Юліан повернеться сюди. А вона прикидалася, пані Марто... Не бентежить вас, коли я вас так називаю?
(Продовження на наступній сторінці)