Лист був заадресований на Гривастюка, конверт розпечатаний. Йосип писав коротко, великим, розмашистим почерком. Дорікав Гривастюкові, чому він не повідомить, що сталося з Повсюдами.
Порвавши листа, я біжу до Левадихи і напихаю конверт гербовими аркушами.
— Що сталось, Прокопе? — задихано питає Марина.
— Нічого,—.сміюсь я.— Ми з Гривастюком влаштували переписку. Сьогодні з нашого кута ніхто не їде до Залісся?
— Молотковський, але він уже, здається, поїхав.
— Мариночко,— прошу я,— побіжи довідайся, може, він ще дома. Але ні. Почекай, я заклею.— Розвівши клейстер, я густо намазав дашок конверта.— Біжи, Маринко. Нехай вкине до поштової скриньки.
— Але що це? — стоїть вона мов укопана.
— Швиденько, Маринко. Потім розкажу...
О, бестія! Що ж він собі подумав, отримавши два майже однакові листи від Йосипа, причому написані різними почерками? Збагнув. Йосипів притримав, тепер торжествує: "На! Брат справді перепитував про тебе. А ти? Ти його не бачив і не хотів бачити, не писав і не хотів знатися, хоч скористався його іменем і становищем".
— Я його ще застала.— Марина повернулась захекана.— Що воно за лист?
— Колись, Маринко.— Я ліг на ослін і заплющив очі.— Колись, їдучи сюди... Словом, я знав, що брат Йосип заправляє якимись справами в державному секретаріаті. Я хотів було до нього піти, але... Словом, передумав. Половину хлопців, з якими я переїхав кордон, забрали на східний фронт. Решта розбіглась. До Львова я сяк-так добрався. А що далі? До Йосипа я не хотів іти. А знав, що будуть питати. Ну, я від йосипового імені написав Гривастюкові, мовляв, чи проживає в селі такий-то. Поставив: "Ради секретаря". Словом, до мене після цього не сміли чіпляти Та я не сподівався, що Йосип теж напише і теж Гривастюкові. І от Гривастюк одержав водночас два майже однакові листи. Йосипів заховав собі, а мій — мені прислав. А тепер ось і Йосипів підкинув. Сучий син. Він уже тоді доглупався, але мовчав. І от раптом присилає... Це виклик.
— Прокопику, я чогось боюсь.
— Нічого він мені не зробить, Маринко.
— Не кажи. Потерпаю.
— Що ти, Маринко? Велике цабе — Гривастюк.
— Боюсь.
— Але ж не хочу я з Йосипом нічого мати,— гримнув я роздратовано.
Вона мовчки закивала головою і сіла на стільчику біля мене.
— Казав Молотковський, що Криж зліг на тиф.
— Як?— Я полапав кишені, але кисет з тютюном залишився коло нової хати.
— Вже без пам'яті. Стрільці порозбігалися хто куди.
— Самого покинули?
— Прокопе, Прокопику!.. Не смійі — Марина заломила руки.
— Я не буду заходити до замка.
— Прокопе, не роби цього,— застогнала Марина.— Прокопе!
Її надтріснутий голос вивернув у мені душу. Але я непослухав. А дорога на Лісничівку ще ніколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вітрі берести. Журно лився спів пташини з ялиць. Все ніби попереджувало про небезпеку.
Навколо замка вітер перегортав жмутики сіна, гримали двері, дзвеніли шиби.
Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлі повіки конвульсивне напливали на очі, то відкривали їх. Це вже була не людина, а нагнічена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопі сонячного проміння іскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевій голові. Він то насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, ніби не йняв чомусь віри, то на перекошений ріт набігала несподівана усмішка, розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю.
Надворі почувся гомін. Я вийшов на поріг. Перед замком зупинились три верхівці — двоє стрільців і санітарний поліцай. Вони довго перемовлялись, показуючи руками на вікно, за яким лежав Криж, нарешті повернули коней і галопом помчали на тракт.
Потім прийшла Марина, принесла вінок з нанизаних на нитку зубків часнику.
— Візьми на патик і повісь йому на шию,— сказала вона.— Кажуть, часник помічний,— Але, заглянувши через вікно до кімнати, вона тихо додала:— Він не виживе. Виживають слабші здоров'ям, не такі...
Зволоженими очима заглянула мені у вічі.
— Ти не торкався?
— Ні.
— Куди ж ти?
— У льоху запертий Мельник. Піду випущу. На дверях висіла колодка.
— Мельнику! — гукнув я.— Пане Мельнику!
— Я тут,— почулося з підземелля. Уламком підкови я виважив скобу. Перш ніж відхилити двері, я попередив:
— Криж захворів на тиф, ні до чого не торкайтесь.
— Чув той гармидер,— прогудів Мельник. Глянувши на сонце, він розправив плечі.— Ну, вдруге я їм облизня дам.
Ми вдвох підійшли до вікна в стравниці і стали поруч Марини. Крижа кидало в гарячці. Та ось в горлі забулькало, він судорожне ковтнув і, витягшись, завмер.
— Кінець,— сказав Мельник.
Марина мовчки підтвердила кивком голови.
Через день поклало Іллю Гордія, а через добу я прокинувся від спраги. Марина повернулася з кухні з Левадихою. Старенька дала мені напитися якогось відвару і звеліла Марині засвітити лампу. Вони плавали переді мною тінями.
— Дай мені дзеркало,— попросив я Марину. Вони перезирнулись, і Марина подала дзеркало. З нього мов крізь туман на мене глянули прозоро-сині очі. Вони були спокійні. Навскіс і впоперек буквою "М" над переніссям викарбувалися короткі гострі зморщечки. Дві продовгуваті зморшки обабіч рота, губи зіп'яті докупи, підборіддя розчленоване затіненою впадиною. Чоло високе, з півкруглими закутинами, спертими на рухливі борозенки. На вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: "Оце я". Ще раз глянув у дзеркало, щоб запам'ятати.
Досвіта гарячка відпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою конверт, мені здавалося, що нічого не станеться, коли я встану. Марина розрізала конверт і подала мені віддрукований на машинці аркуш. Я кілька разів перечитав і поманив Марину.
— У валізі золоті крони. Однеси всі до Гривастюка.
— Що з тобою, Прокопику?
— Однеси. За те, що я поклав на бункері хату, на мене наклали контрибуцію.
— Яку?
— На, прочитай.
Вона стиснула плечима:
— Але ж я не вмію читати.
— Контрибуцію,— повторив я, відчуваючи, як до голови вдаряє кров.— Бункер їм потрібний. Буде війна... Однеси крони... Я іду на фронт...
Навколо — химерні стовбури з обривками коріння.
— Божечку наш! — скрикнула Марина.— Зурна розпалась...— Боже!.. Прокопе!..
Вони сходилися ранесенько-вранці, потомлені і вкриті стертою в порох землею, з усіх чотирьох сторін і несли в руках—хто дощину, хто обтесаний на стіну камінь, а хто просто жменю свіжої, що пахла надрами і вільгістю, глини. На них були попанахані австрійські й російські шинелі, кожухи з вицвілою вишивкою, міллю поїдені сардаки і киптарі. Ішли вони з непокритими головами, низько опустивший очі, ніби вже припало їм збродити усе піднебесся у попитах, прихистку, а сюди збиралися з останньою, надтозапізнілою і соромливою надією.
Аж до Лісничівки запрудивши вигін, аж до каменоломні заповнивши круті спадисті схили над селом, вони стояли і чекали якогось знаку, і всі мали мою подобу і темні сліди крові на тілі. Мені було тужно і маркітно серед них, я чув, як перестає битися серце, покидають думки, і я за пам'яттю читав останню молитву — до смерті: "Одпусти мені ще хвилиночку духу, бо мені треба сказати моїм веселим гостям, двоє-троє сирітних слів про те, до чого я вже не доживу".
Край неба горіло сонце. Я дивився на нього заслізненими очима, Ще раз питаючи, чи є щось на світі певніше і справедливіще. Але тут серце вмовкло, потемніло в очах, і я ледве встиг відкрити уста:
— Вірою і правдою устаньте до свого прийдня...
—Тиша.
СПАДОК ВІКУ
Книга друга
Вже знято урожай, ллє дощ, і вітер віє.
Р. Тагор
— Хочу сина, Надко,— прошепотів Тодосій, притискаючи її до себе сухими, як грабові притужини, руками.— Сина, Надечко,— повторив з банною мольбою і розпачем.
Її залило малинове проміння.
— Надко,— покликав він.
Тепер голос його прозвучав вільніше. Вона. підняла голову. Ще не торкане бритвою, запилюшене степовим порошшям Тодосієве лице всміхалося і ніби запотілося жалем. Крізь стріху до стодоли цідився глицюватий промінчик і золотив Тодосієві сторчкуваті брови й високе круто спадисте чоло. Якби Надія придивилась ліпше до його обличчя — до ніздрів, якоюсь судорогою стягнених до потилиці вух і звужених, полискуючих зіниць, їй стало б з Тодосіем ще лячніше. Але зміни на обличчі близької людини впадають в око лише після розлуки. Надія нічого не завважувала. Окрім того, вона носила в серці таємницю, яка мов глуха стіна заступала перед нею усе, на що інший звернув би увагу. Ось і тепер їй здалося, що Тодосій трохи облетівся, і хотіла було всміхнутися, але одне почуття зірвалося наполоханим голубом. з чашечки душі, а натомість косоокий яструбом всілося інше.
(Продовження на наступній сторінці)