— Ви допоможете мені готувати обід? — раптом звернулась вона.
— Обід?
— Кортить посидіти, а тоді я не встигну. Татко не любить чекати.
— Чи я придамся?
— Знайду, знайду вам заняття,— мало не підстрибнула вона.— А тепер розкажіть про себе.
Я вже подумав, якого Прометея видам їй.
— Будь ласка,— мило прохала вона, — Я ж про себе все виказала.
— Я кладу хату,— сказав я.
— О!
— Так.
— Велику, гарну?
— Надзвичайно гарну і досить велику. На австрійському бункері.
— Невже?
— За селом, на березі Дністра. У нас Дністер широкий і тихий, мов літнє небо. Ми так до нього звикли, що відчуваємо в ньому щось живе, наче душу.
— Колись ми зберемось до Павлюка в гості і до вас завітаємо.
— Запрошую віднині.
— Обов'язково приїдемо. Тільки замовте собі по-міському великі вікна.
— Ага, причому на ріку. — "А в плетених гніздечках виростають зубасті пташенята".— Я насаджаю цілий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквітчана, як польова русалка.
— Чому ви одягаєтеся у військове? — запитала неспокійна бджілка.
— Звик. Так зручніше.
На фронті мені повитягувало руки, і мій підмайстрівський костюм прикуців.
Христина колихнула дещо заміцної сили, як для дівчини, плечима.
— А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?
— Навіть привітно. Я там маю кімнату. Павлюк відпустив її мені, видко, думаючи, що я відмовлюсь будуватися. Але я непохитний.
— Я так і подумала про вас.
— Це гарна риса? — "Теревені, теревені... Микола казав правду. Та вже задля чемності потерплю. У місті небезпечно ходити".
— Гм...
— Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.
— А...
Мій Прометей не захоплював її, і її неуважність мені не сподобалась. Так деякі жінки псують апетит своїм чоловікам, наливаючи їм в тарілку менше, ніж собі.
Вона ставала гарною, коли всміхалася. На жаль, після ночі на морозі я не міг настроїтися на веселіший лад. Христина віднімала від рукоділля очі, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.
— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на "Просвіту",— сказала Христина, перехопивши мій погляд.— Випустилися — нема що й почитати.
Колись-то Микола сказав, що слово "Просвіта" походить від сполучення "просвітити кишені".
Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.
— А це ви читали?
Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.
— "Зів'яле листя". Тільки й усього, що в нас є. Навіть "Кобзаря" не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.
Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: "Доктор Ян Франко..."
— Ви любите вірші? — повернувся я до Христини.
Вона закивала, примруживши очі.
— Прочитати?
— Я все знаю напам'ять. Ось послухайте:
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання...
На її очах виступили сльози. Чи здатні вони запалати вогнем?
— А це. ви пам'ятаєте? — запитав я.
Луги за ланами,
Село між садами,
І мир між хатами,
Спокій над селом,
А люди щасливі,
Брати мов зичливі,
На прадідній ниві
Працюють поспів...
І пісня лунає
Від краю до краю;
Тут пана немає,
Немає рабів!
"Такий енергійний чоловік, як Франко, зумів так багато зробити тому, що думки, які приходили до нього, коли писав прозу, він дарував поезії, а образи, які не вкладалися в поезії, жертвував прозі..."
— Браво! — вигукнула Христина. — Ви зворушливо, неповторно читаєте.
— Пробачте,— сказав я.— Це, очевидно, під впливом вашого декламування.
— Ні-ні!— наполягала вона.— Ви обдарований оратор. Чогось зітхнувши, вона зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню під пахвою і покривши рукою опуклі груди. Я дав би їй років дев'ятнадцять, якби не ластовиння і невинна веселість обличчя, які робили її молодшою.
— У гімназії я сама писала вірші,— сказала вона, спускаючи очі.— Цікаво, як би ви їх читали?
— Чому не продовжуєте писати?
— Бо... Бо багато "бо". До вісімнадцяти всі, здається, пишуть.
— Я не пробував.
Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вічі. І вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку і сів на крісло. Христина кволо з широко розплющеними від якогось внутрішнього здивування очима опустилася на диван.
Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так і не повернувся), я перекинув через плечі мішок і подався на станцію. Ще вранці мені сказали, що поїзд на Львів відходить опівночі. Я пристроївся позаду двох калік-жебраків. Один із них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзі заговорив знову:
— Поверне на весну, я заберуся кудись на хутір, а ти — як хочеш. Виберу собі обговтану молодицю, аби вміла шанувати,— там тепер мужика зі свічкою не знайдеш, — і переживу лиху годину. Щось то мусить змінитися. Тоді повернуся на копальні.
Видко, вони вже давно нерозлучно никають світами, зведені безвихіддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цінуючи присутність іншого, бо принаймні можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум.
— Я міг податися на схід. Міг. А італійський? Мало його мені? По щирості, то ніхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полоні їв кору, їв... Ой, душить! —. Вів зупинився, ковтнув вітру роззявленим ротом і, нагнувшись, поспотикався за товаришем.— їв, кажу, в полоні мишей, їв ящірок. Аби вижити. Тепер я хочу...
Він не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною істотою шугнули попри мене назад і, поки я оглянувся, пірнули в підворіття. Я перейшов на протилежний бік вулиці і з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далі. Але зокіль не було живої душі. Між дахами недолуго стогнав вітер, десь дзеленчала підірвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримітили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кінці кварталу в груди мені вперся, ошпарюючи лице, морозяний вітер. Вільною рукою я поправив шапку. Раптом, мов із-під землі вставши, мене оточили якісь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз.
— Будеш кричати, — заревіли над вухом, — заткнемо ганчіркою пельку.
Я осліп від крижаного холоду, що заповзав в очі.
Під закоптілою стелею горіла плитка, як тарілка, лампа, ритмічно вибухаючи кривавим промінням. Голі стіни, подовбана підлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипів сотник. Він був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелій шиї ткацьким човником бігав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долівки мішок і сів на лаві біля виходу.
— Одразу видно муштровану людину, — сказав приставлений де мене командиром "мисливців" стрілець. — Сотник відпочивають. Тоді я знадвору накину на двері защіпку, а ви... ви можете віддихатися. Адже ви звихалися, як помічник кухаря. .Вперше бачу такого моторного козака.
Вони полювали на молодих хлопців, примушуючи їх "добровольцями" записуватися до стрілецьких загонів 20. Марш в "усуси", недобитий злидарю. Кажуть, розійдися, болячко, бо чиряки йдуть. Ніхто не питав, що ці ясирні добровольці масово здавалися в полон і після тамтешньої лазні повертали зброю проти своїх. Ото наори мілко, посій рідко, то вродить дідько.
20 Українські січові стрільці (УСС) — військові підрозділи, створені в 1914 р. командуванням австро-угорської армії (як і так звані гуцульські легіони). Формувалися в основному з представників західноукраінськоі буржуазії та куркульства і частково обдурених селян Входили до складу австро-угорських військ, були кинуті в бої а, російською Армією. Наприкінці 1918 р., після краху Австро-Угорської імперії, припинили своє існування. Окремі загони УСС стали опорою контрреволюційного уряду ЗУНР, ввійшовши до складу так званої Української Галицької армії. УГА в першій половині 1919 р. вела бої з військами буржуачно-поміщицької Польщі, яка розпочала агресію з метою загарбання Східної Галичини. Внаслідок зради зуярівських правителів УГА в липні 1919 р. відступила на Правобережну Україну, де була використана петлюрівською директорією в боротьбі проти Радянської —влади. Після поразки петлюрівців частина військ УГА, що складалася з вихідців із найбіднішого селянства, на початку 1920 р. перейшла на бік Червоної Армії.
(Продовження на наступній сторінці)