– І з усім містом на додачу, – уїдливо сказав Мось. – Так не буває. Ну, – виправився він, – тобто, так, може, і буває, але тут справа в іншому. Сигізмунд намалював не Двері у твій світ. Він намалював інші Двері, й інший світ за ними. Розумієш?
– Так ми зараз у малюнку? – не повірив Фімка.
– Ми у намальованому світі, – уточнив Мось. – Мені здається, є різниця. Хоча, з іншого боку, не дуже й велика. Головне, що нам треба вибиратися звідси. У тебе вдома дуже смачний лак, ним покрито все, тож підлога і стіни не розмокнуть від дощу. Але, знаєш, Ми б краще скуштували мракки. Навіть найсмачніший лак рано чи пізно набридає. А для вас, людей, він взагалі неїстівний. Словом, треба робити звідси ноги. Помахати їм крилами – і назад.
– Куди "назад"?! Цей Порадник напевно потім зафарбував Двері.
– Не зафарбував, Ми перевіряли. Поки не зафарбував, – із притиском додав Мось. – Тому пропоную поквапитися.
– А як же?.. – доказати Фімка не встиг. На вулиці щось гримнуло – раз, другий, потім незграбна тінь перекреслила будинок навпроти.
– Ой! – верескнув Мось. – Здається, ми спізнилися.
– Куди?
– Не куди, а з чим! Раніше треба було йти!
Тіней ставало дедалі більше. Фімка визирнув у вікно і заволав від жаху. Вулицями крокували динозаври і їхали танки. Присадкуваті, з довгими дулами танки чавили все підряд: дерева, ослони, клумби, паркани. Динозаври... Фімка, звичайно, як і будь-який хлопчисько, краще розбирався в них, ніж деякі з дорослих. І зараз він бачив, що майже всі динозаври на вулиці – хижі. Були серед них і великі, такі, як тиранозаври, і дрібні, типу веласирапторів (але ще небезпечніші, бо – розумніші і полюють зграями). Таким на очі не потрапляй – миттю злопають, навіть шнурків від кросівок не залишать!
– А ці тут звідки?! – панікуючи, зойкнув Мось. Його двійники вторили йому, невидимі, з кишень Фімчиної куртки.
– Це зрозуміло, – зітхнув Фімка. – Сигізмунд світ намалював, але не знав точно, в якому з будинків я живу. Інакше б він просто стер його і даремно не мучився. А так мусив малювати цих динозаврів і танки, щоб вони мене знищили.
– Не дуже кмітливо, – зауважив Мось. – Міг би просто стерти весь малюнок... Та хто ж їх зрозуміє, тих Порядників? І взагалі, не про те ми зараз базікаємо. Будемо прориватися до Дверей чи відсиджуватися?
Цієї миті на вулиці гримнуло, і один з будинків зайнявся. Він горів, наче був з картону, хоча, взагалі-то, він і був з картону.
– Ні, – констатував Фімка, – ми не відсиджуватимемося. Залазь до кишені й накажи твоїм родичам зробити те ж саме. Будемо прориватися! Звичайно, краще, щоб нікуди не треба було прориватися. Але якщо почалася така катавасія, то чого вже там... Прорвемося якось!
Фімка одягнув куртку і вже зробив крок до дверей, та Мось зупинив його:
– Зачекай! Візьми-но з собою гумку... про всяк випадок.
– А який у цьому сенс? Вона ж теж намальована.
– Так... – засумував Мось. – Це Ми не дошурупили. Гаразд, ходімо. Придумаємо щось на місці.
Зрештою Фімка все ж вирішив прихопити з комори стару швабру, якою давно ніхто не користувався. Виходить, подумав він, особливої шкоди від цього не буде, і мама не переживатиме. Він, як і раніше, не міг вважати тутешню, намальовану маму всього лише лялькою, було в цьому щось неправильне.
Перед тим, як вийти з під’їзду, Фімка відкрив двері й подивився на вулицю. Танки під’їжджали до будинку з двох боків, але були ще далеко, великі динозаври (ті, які дурніші) трощили зараз ігровий майданчик, а дрібні кудись зникли. Це Фімці особливо не сподобалося.
– Як вибиратимемося? – прошепотів він до тарганів. – Можна по прямій, через дорогу, а можна дворами.
– Давай дворами. Довше, зате ризику менше.
Фімка обережно вислизнув з під’їзду і, притиснувшись до стіни спиною, почав крастися до підворіття. Раптом найближчий із танків вистрілив – гримнуло так, що, здається, захитався асфальт під ногами, – і Фімчин будинок запалав. Тут уже було не до конспірації! Фімка щосили помчав подалі від палаючого будинку!
І тут з’явилися веласираптори. Їх було троє, просто як у фільмі "Парк юрського періоду". "Чи, – замислився Фімка, – у фільмі їх було більше?" Час наче уповільнився, взагалі зник, і він встигав багато зробити і поміркувати про різні речі. І йому здавалося дуже важливим згадати, скільки ж було веласирапторів у "Парку юрського періоду".
Ще Фімка подумав: добре, хоч швабру він не викинув. Але погано, що шваброю з цими хижаками не дуже повоюєш.
От тоді-то у Фімчиній голові й пролунав той голос, який подеколи навідується до кожної дитини і радить їй не перевіряти, чи здатний мамин міксер порізати на дрібні шматочки зім’ятий клапоть паперу. Зазвичай голос віщає собі й віщає, але ніхто ніколи не дослухається до його порад.
Зараз голос сказав Фімці: "Вони ж паперові! А ти – справжній! Так, об папір можна поранитися, якщо провести пальцем по краю свіженького стоса аркушів для принтера. Але їхні пазурі й зуби – з картону і навряд чи здатні заподіяти тобі шкоду. Якщо, звичайно, ти не будеш боятися..."
Але в тім-то й річ: Фімка боявся!
"Боягуз ти все-таки, Буселе! – подумав він. – Звичайнісінький боягуз!"
Веласираптори повільно наближалися.
– Біжіть, Мосі! – гукнув Фімка чеширським тарганам. – Давайте, перетворюйтеся на невидимок і рятуйтеся!
Він не знав, чи почули вони його.
Веласираптори стрибнули.
Зовсім машинально, не замислюючись над тим, що робить, Фімка відмахнувся від них шваброю.
Звичайно, він розумів: швабра, як і динозаври, всього лише намальована на папері злостивим Порадником на ім’я Сигізмунд. Тому вона не допоможе впоратися з веласирапторами.
Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...
Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!
– Ти лише дурний малюнок! – крикнув йому Фімка. – Тому забирайся геть! – він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!
– Так їх! – хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. – Нехай знають!..
Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони – намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.
Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж – ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.
Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.
І полетів.
Розділ двадцять третій,
у якому Фімку страхає страус
Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше – падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.
Фімка повернувся в Охи – не додому.
Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.
– Ну от, – подав голос один із Мосей. – Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!
Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!
Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. "За огорожу не заходити!", "Руками не чіпати!", "Не шкодити, а то гірше буде!" – лякали таблички на канатах.
До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.
– Порушуємо? – зловредно поцікавився він. – Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!
– Ми вже йдемо, – сказав йому Фімка. – Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...
– Було, та загуло! – гаркнув страус. – Давай, забирайся геть!
І він боляче вдарив Фімку ногою.
– Шкода, що ти не паперовий, – пробурмотав хлопчик. – А то б я тобі показав!
Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.
Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: "З-під землі тебе дістану!" Ось ці справді дістануть.
(Продовження на наступній сторінці)