— Мабуть, нам із Фантином час іти, — підводиться з крісла магус. — Допоможи-но мені, — і поки Лезо Монети тримає друге немовля, месер Оберто просто чобітьми стає на крісло і знімає зі стіни портрет. За ним, як і слід було чекати, чорніє рвана дірка в килимі.
— Дітей час годувати, — наче вибачаючись, мовить магус. — А гроші надішлете із посланцем на заїжджий двір "Стоптаний чобіт", я там буду щонайменше ще два дні. На все добре, синьйоре Леандро. Вас, фра Клементе, і вас, фра Оттавіо, чекаю, як і домовилися, сьогодні ввечері. Дозвольте відкланятися.
— Ми теж змушені попрощатися із вами, синьйоре Леандро, — підводиться старший ресурджент. — Навряд чи ми зможемо виконати ваше замовлення, на жаль. Розташування планет не дозволяє.
— Не сезон, — майже по-хамськи відрубує фра Оттавіо, чиє ім’я свідчить як про плодючість його батьків, так і про те, що в сім’ї він був аж ніяк не першою дитиною; таким, як він, тільки й залишається — захищатись дотепами!
— Але...
— Іншим разом, гадаю, — і обидва воскресники прямують до виходу, оповиті хмарою найтонших ароматів.
Синьйор Леандро, не дуже переймаючись пристойністю, голосно і зовсім не витончено лихословить — аж на галереї чути!..
Розділ десятий
По кому був подзвін
Себастьяне, любий мій. Я завдаю вам надто багато клопоту. Зносьте це спокійно і думайте про те, аби прославитися скоріше воскресінням мертвих, ніж створенням фігур, які тільки здаються живими. Що ж до гробниці Юлія, то я...
Мікеланджело Буонарроті.
Із листа до Себастьяно дель Пьомбо
1
— Що далі? — питає Фантин, коли вони йдуть галереєю, кожен — із немовлям на руках, а "віллан" ще й із портретом під пахвою. Позаду повільно крокують ресурдженти, з якими Оберто ще матиме тривалу задушевну бесіду.
— Далі? Багато роботи. Розмова із шановним Цинікуллі — лише мала і неголовна частка того, що треба зробити. Ти допоможеш мені?
— Куди ж я нині без вас? — хмикає "віллан" — По-перше, "медяник" обіцяний прибуде на ваше ім’я, чи не так? Ну а по-друге... я, месере, знаю, що таке вдячність. Ви ж мене врятували сьогодні вранці!..
— Пусте! Скажи, ти мав колись справу з дітьми?.. — Оберто зупиняється і тихо сміється: — Мій щойно, здається, "підмочив собі репутацію".
— Ну, напевне, не так ґрунтовно, як ви — синьйору Леандро. ...А дітям я вмію дати раду, доводилося няньчити сусідських, коли... Та послухайте, — скрикує раптом Фантин, — це що ж, виходить, матінка моя з цим от, з подестою?.. — Деякий час він мовчить, крокуючи візерунчастими підлогами, потім повільно киває: — Так, могло буть. Збігається. То тепер, — підводить він голову до магуса, — тепер я... їхній нащадок?
— Теоретично — так. Але не думаю, що тобі буде запропоновано бодай статус спадкоємця синьйора Граціано. Єдиний доказ, картина, навряд чи буде прийнятий судом.
Вони проходять галереєю до сходів і починають спускатися на перший поверх, коли назустріч, прямо нізвідки, виходить привид синьйора Бенедетто.
— Я все чув! — вигукує він, змахуючи руками і гнівно палаючи очиськами. — Месере, дозвольте засвідчити мою найглибшу пошану! І вам, панове, — обертається привид до ресурджентів, котрі якраз проходять повз них. — Ви повелися гідно!
— Ми завжди поводимося гідно, — незворушно повідомляє фра Клементе. — До зустрічі, — зронює він магусу — і обидва червоноплащники йдуть геть.
— Бач який! — хмуриться синьйор Бенедетто. — Та він напевне має рацію. Рано чи пізно... — привид на мить вмовкає, потім подумки знову повертається до свого негідного нащадка — і вивергає на голову того потік найвитонченіших проклять. За останні століття синьйор Бенедетто їх вивчив чимало. — Якби не ви, месере, не знаю, що б я...
— Не варто переоцінювати мої заслуги, — втручається Оберто. — Адже персні я так і не повернув.
Благодушність умить залишає примарне обличчя синьйора Бенедетто.
— А я вирішив, що ви сказали це зумисне, аби вивести на чисту воду мого невдячного нащадка!..
— Невже ви забули? Законники намагаються не брехати без крайньої необхідності.
Привид мовчить, втупившись в Оберто хмурим, задумливим поглядом.
— Чи готові ви, месере, заприсягтися, що всі три персні знайти неможливо? Ви не знаєте, де вони?
— Я ладен заприсягтися, що не знаю, де вони знаходяться. І що всі три навряд чи колись стануть доступні вам, навряд чи повернуться до скарбниці роду Цинікуллі. Цього достатньо?
— Хитруєте, месере? Чи хочете смерті цього молодика — адже один із трьох — у нього на пальці, чи не так?
— Я не ювелір, синьйоре Бенедетто. І не здатен визначити, чи підроблений перстень у Фантина. Той, який ви мені прислали тоді в "Стоптаний чобіт", як ви самі стверджували, був підроблений.
— Ми перевірили всі сім — і виявилося...
— Я пам’ятаю. Тож повторюю: я не знаю, чи підроблений перстень у Фантина.
Синьйор Бенедетто щулить очі:
— Отже, ви бачили всі три?..
— Я бачив дуже багато перснів, синьйоре Бенедетто. І всі були схожі на ваші.
— Що... що ви хочете сказати?!
— Не кричіть, розбудите дитину, — але малюк на руках в Оберто уже і сам прокинувся. Він покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.
— Я розумію, чого ви домагаєтесь, месере, — гримить тим часом привид. — Ваша уславлена законнича справедливість, так? Кожному бастарду — перстень, вам що до того, не ви стільки віків турбувалися про честь Цинікуллі!.. Не ви...
Цієї миті він осікається і з подивом дивиться вниз, на свій рукав, за який його сіпає прапрапра... (мадонна відає, скілька разів "пра") онук.
— Але як?!..
Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!
— Скажіть йому щось. Усе-таки ваш нащадок.
Але синьйор Бенедетто втратив мову, він тільки й може, витріщивши очі, дивитися на немовля, яке вхопило його за рукав.
Унизу, на сходах, регоче, вхопившись за живіт, Малімор.
От тільки в очах сервана — сльози.
2
До вечора відпочивали — наскільки це вдалося при двох малюках, які відіспалися в бібліотеці синьйора Леандро і тепер вимагали уваги. Один раз навіть хтось із постояльців приходив сваритися: "навіщо дитят мучите?!"
"Ще невідомо, хто кого!" — похмуро відгукнувся Фантин, вкотре міняючи пелюшки. І додав: "Треба нам, месере, годувальницю завести, без неї не впораємося".
Рубер, господар "Чобота", знав одну, тож невдовзі близнюки давали клопоту вже їй. Утім, годувальниця і малюки швидко знайшли спільну мову і загалом були задоволені одне одним.
Залишок дня Оберто провів у глибокому сні, відпочиваючи після вчорашніх подій. Шкода, часу на це було обмаль: щойно стулив повіки, а вже — вечір, і Фантин трясе за плече: "Ви просили розбудити, месере, коли прийдуть воскресники. Ну, то вони вже з’явилися. Чекають унизу, в залі".
— Ходімо, — і вони спускаються до ресурджентів, зазирнувши спершу до годувальниці ("Чи все гаразд? Сплять? Ну, нехай сплять").
Обидва червоноплащники, як за командою, підводяться, ледве завбачивши Оберто і його супутника.
— Наша домовленість залишається в силі, месере?
— Звісно.
— Тоді дорогою ви хоча б у двох словах розкажіть, що ж сталося насправді.
— Власне, у двох я уже розповів — сьогодні вдень, у синьйора Леандро.
— Там жодним словом не був згаданий слід, — завважує фра Клементе.
— Та і говорити ж нема про що. Сліду більше немає. Складу злочину — також, оскільки результати відсутні. Про саму подію знають лише кілька людей, але плескати язиком не стане жоден, та й хто їм повірить? Тому можете не турбуватися: те, що сталося... його наче зовсім не було.
— Дуже добре, — киває старший червоноплащник. — Залишилось з’ясувати, хто ж це здійснив.
— А ви досі не зрозуміли? — майже із жалем дивиться на нього Оберто.
Фра Клементе нарешті починає здогадуватися; він пильно споглядає на магуса, немов хоче переконатись, чи той не обманює.
— Тоді тим паче... — шепоче вражений ресурджент. — Тоді... що ж, що ж... Може, воно й на краще. Так, — говорить він уже рішучіше, — напевно на краще. І ви правильно зробили, месере, що саме так вчинили в цій... непростій ситуації. Інакше... я навіть не можу передбачити всі можливі наслідки. Але хвилювання серед людей, смути... — Він хитає головою, уявивши все це і багато іншого. — Так, ви вчинили єдине, що можна було!
Оберто невесело посміхається. "Немовби я міг вчинити інакше! Нібито від мене взагалі щось залежало в цій історії".
(Продовження на наступній сторінці)