Зараз чомусь він чітко побачив, що ножику вже чимало років. Різьблені накладки зі слонової кістки пожовкли, візерунок місцями стерся. Але лезо виходило так само вправно й досі було гостре.
Сашко нашвидкуруч прибрав у кімнаті, почистив зуби, вимкнув світло і влігся. Чекати, доки всі заснуть.
Чутно було, як ходять у вітальні й тихо перемовляються батьки. Потом світло згасло, клацнули двері спальні.
Він лежав і спершу рахував до ста, потім – подумки читав дідові вірші. На п’ятому вирішив, що часу минуло достатньо.
У вітальні було тихо й темно, як і скрізь у будинку; тільки світло від ліхтаря падало косою нерівною лінією та світилися бурштиновими вогниками кнопки тєліка з плейєром.
Сашко підійшов, скрадаючись. Босі ноги нечутно ковзали по килиму.
Кульки висіли там само, під іконою Спокутника. Він завмер перед ними, простягнув руку з ножем…
Ти ж не заперечуєш, дідусю? Знаю, ти хотів би, щоб усе… по-іншому, але… Чесно, я би і сам хотів. Тільки часу не лишилося. Тато готовий віддати тебе до душниці, мама згідна… поки згідна. Та тільки вона вже здатна тебе чути, я не знаю чому, але здогадуюся: їй сестричка допомагає.
Якщо мама зрозуміє, що це ти співаєш…
Діду, я бачив маму Курдіна. Я не хочу, щоб – ось так.
Пам’ятаєш, ти писав у "Гірській луні": "Мертві до мертвих, живі – до живих"? Ну от… от.
Не питай, чому я це роблю, задля кого. Сам не знаю: для мами, для тебе, для себе, для сестрички… Просто роблю, тому що так треба, так правильно.
По-іншому не можна.
Твій названий син – тож, мій названий дядько?!.. – не міг. Він розумів ліпше, ніж я, але в нього обов’язок, зобов’язання.
Я все зроблю як слід. Постараюся, чесно. Я – незабаром…
Ти, головне, потерпи, не співай. Бачиш, от він. Той самий, котрим ти тоді різав торт після прем’єри спектаклю. Я читав у щоденниках Курдіна… ну, тобто, діда його; точно – той. І про те, як це було – читав.
На сцені, при всіх… Напевно, добряче він тоді твою поему перепаскудив, так? Я б теж, певно, так само вчинив, правда.
Безглуздо як: колись я думав, що ти на мене образився й тому мовчиш, я думав, це якось пов’язано: те, що з тобою сталося, і те, що я поніс його до школи.
Мені буде шкода, правда. Але… По-іншому не вийде, діду.
Я би хотів поговорити з тобою, хоча б разок. Запитати, чи прошепотів ти тоді щось Рукоп’яту. Розказати… та купу різних речей, усе не перелічити. Головне: сказати тобі, що я тебе…
Спалахнуло яскраве світло.
– Сашко! Що це ти?!.. Ти!.. Господи, відійди звідти! Негайно! Чуєш! І прибери ніж!
– Мам, я…
– Відійди, я сказала!
На порозі спальні з’явився заспаний батько:
– Що тут?.. Сашко, здурів, чи що?! А ти чого галасуєш?..
– У нього ніж!
– Закритий, глянь сама.
– Так, мамо, от. – Сашко здогадався, у чому саме на коротку, страшну мить запідозрила його мати. – Мамо, ти справді подумала, що я можу?!.. – заледве не плакав від образи й несправедливості.
– А навіщо ти сюди прийшов?
Сашко зітхнув, заспокоюючись.
– Та безглуздо якось вийшло… – Він стенув плечима, вигадуючи на ходу. – От… пам’ятаєш, я читав дідові, щоб… щоб розговорити.
– І що? – роздратовано запитав батько.
– І нічого не вдавалося. Я вирішив, може, якщо показати йому якусь стару річ – ту, що була з ним багато років, що пов’язана з чимось дуже пам’ятним… А ножик у нього ще з півострова; потім дід ним на прем’єрі шматок відрізав. Ну, той, яким в обличчя дідові Курдіна зацідив. Я, мам, – додав Сашко, – саме тому ввечері в кімнаті й прибирав: ножик шукав.
– До ранку не міг потерпіти? – Батько втомлено провів долонею по обличчю, зітхнув. – Так, усім відбій. Ти як, усе гаразд?
Мама кивнула.
– Ну й добре. Давайте спати. Декому, зрозуміло, до школи не треба – от і дуріють, а декотрим, між іншим, вставати до схід сонця. І загасіть, зрештою, це кляте світло!..
* * *
Весна нарешті увірвалася до міста – не визнаючи меж і кордонів, вимагаючи повної капітуляції. Повітря в парках дзвеніло від пташиного співу. Усі лавочки були зайняті молодими мамами та пришвартованими поряд візочками.
– Краса! – Лебідь підстрибнув, зірвав листок каштана й тепер ішов, вимахуючи ним, наче віялом. – Скажи, Турухтуне, тобі все це не наснилося?
– То допоможеш чи ні? – уточнив Сашко, засунув руки в кишені.
Лебідь замовк, розглядаючи чорне плетиво дротів-душоловов – там, над кронами.
– Загалом уже допомагаю, – сказав майже ображено. – Але коли хочеш знати мою думку – це безглуздо.
За кілька останніх годин цю свою думку він уже озвучував разів п’ятнадцять.
– І до речі, а на фіга Курдіну ніж твого діда? – Це була нова тема в Лебедєвих планах. – Невже Курдін – таємний прихильник його творчості?
– Не все одно? – Сашко із вдаваною байдужістю стенув плечима. – Мені знадобилися гроші, йому – ножик. Головне: Курдін не розпатякає.
– Гей, Турухтуне, що за брудні натяки?! Я ж можу і образитися!
– Жодних натяків. І взагалі – це на кому й шапка не горить?
– А в око?
– Ха, це все, що ти можеш сказати?!..
Про своє питання Лебідь уже забув. Сашко звично підколював його, думаючи про Курдіна. Той не питав, нащо потрібні гроші, просто погодився. Сказав: а раптом?.. раптом, коли принести ножик його, Курдіна, дідові – раптом той… отямиться?
І ще сказав, що в будь-якому разі просить ножик тимчасово. Як будуть у Сашка гроші – поверне, а Курдін йому – ножик. Він же, Курдін, розуміє…
Парк закінчився, Лебідь із Сашком повернули праворуч і вузькою вуличкою спустилися на проспект.
– Ти тільки не кіпєшуй, – нагадав Лебідь. – Ми ж нічого не порушуємо… поки.
Над простою вітриною чорніли готичні літери: "Ритуальні послуги". Сашко штовхнув двері й зайшов – з розпареного тепла вулиці в прохолодні сутінки. Зсередини магазин скидався на передпокій якогось знатного лорда. Завиті різьбленим плющем стовпи ділили простір кімнати навпіл. У дальній її частині, біля самої стіни, височіла стойка зі "зразками". Праворуч – декілька фотелів, ліворуч – скляні вітрини й ледь примітні двері.
Зі стелі струменіло притлумлене світло. Приємний жіночий голос наспівував щось молитовне. Сашко лише за мить збагнув, що це запис.
– Чим зобов’язаний?.. – з-за дверей вийшов сухорлявий старий. Такі, подумав Сашко, зазвичай працюють сторожами в садках. Таких хлібом не годуй – дай поцілити в порушника.
Старий оглянув їх із Лебедем з ніг до голови і ввічливо поцікавився:
– Ви, шановні, нічого не переплутали? Комп’ютерний клуб знаходиться трохи далі, будинків за три від нас.
– Та ні. – Лебідь так і не викинув каштановий листок. Зараз він крутив його в руках, роззираючись навсібіч. – Скажіть, а тут кульки продають. О! Ось, диви, – він потяг Сашка за рукав і вказав на стойку. – Те, що треба, еге ж?
Модель вони знайшли по Інтернету. Це виявилося непросто, зараз такого кольору вже не виготовляли.
Сашко тихо радів, що модель дешева. На коштовну йому бракувало би і власних грошей, і тих, які отримав від Курдіна.
– Ця не продається, – процідив старий, не рушивши з місця ані на крок. – Демонстраційний екземпляр, з ґанджем. А інших немає: модель знято з виробництва. – Перш ніж Лебідь устиг вставити хоча б слово, старий склав руки на грудях і заявив: – Ну і, власне, головне: неповнолітнім товар не реалізовуємо.
Сашко готовий був убити обох.
– Перепрошую, – сказав він примирливим тоном, – це помилка. Би нас неправильно зрозуміли.
– Вибачення прийнято. На все добре, шановні!
– Будь ласка, нам дуже потрібна ваша допомога.
Старий спохмурнів.
– Ми не плануємо купувати справжню модель… ну, тобто, якщо іншого виходу не буде… але це дорого для нас, а головне – ні до чого. Підійде будь-яка бракована кулька, яка просто буде схожа на справжню.
– Уперше чую про таке. І навіщо це вам?
– Для спектаклю. Ми у школі ставимо. Я граю герра Ешбаха, а от він – чаклуна Душопивцю.
– Вашому приятелеві роль дуже пасує, – зауважив старий. – Але в ті часи використовували не кульки, а міхи. Візьміть полотно чи шкіру, зшийте…
– Та в нас знаєте яка училка… – Лебідь отримав добрячого стусана і стулив пельку.
– Так, – підхопив Сашко, – наша класна хоче, щоби все було в сучасних декораціях. Типу, як у Новому театрі, знаєте?
Старий розплів руки, хруснув пальцями.
– Припустимо, – сказав, наближаючись до стійки. – Припустимо. Але ж гроші ви при собі маєте, юначе? Ми, до вашого відома, не доброчинна контора.
За півгодини вони вийшли на проспект: Сашко – з пакунком у руках, Лебідь – задоволено вишкірившись.
– Ти, бевзю, мало все не зіпсував!
(Продовження на наступній сторінці)