Він знав про схожих на неї не багато, але достатньо, аби не сумніватися в її зловредній природі і вбивчих чарах. Невпокоєні душі іноді перетворювалися у Вирії на голих чи напіводягнених довговолосих дівиць, що жили біля річок або у полях, а бувало — й у лісах. Їх називали по-різному: мавками, нявками, русалками, але насамперед — берегинями. За одними повір’ями, вони охороняли (берегли) скарби чи якісь особливі чародійські місцини, за іншими — жили біля берегів річок. І майже завжди — занапащували безсмертні душі парубків чи молодиць: затягали на дно, лоскотанням доводили до смерті...
У Вирії їм відводилося не більше року. Здавна, ще до хрещення Русі, знаючі люди запровадили звичай, який тепер називають Русалчиним тижнем, чи Русалчиними проводами. У ці дні живі наче заново ховають русалок, таким чином даючи їм можливість удруге вирушити у Нав, а звідти — Божим шляхом за виднокрай.
Але, хоча щороку колишні берегині повністю розутілювалися, поступово на їхнє місце приходили нові. Такий виходив коловорот душ у природі...
— Як на мене, ти мав би бути сміливішим, — сказала нічна гостя. — Чого мовчиш?
— Розмірковую, як чимшвидше відправити тебе на той світ, — навмисне грубо відповів Андрій.
— Ми вже на тому світі. Дивно... Ти навіть не цікавишся, чому я прийшла. Зазвичай питають.
— Ні до чого. І без того зрозуміло, що саме змушує таких, як ти, приходити до людей.
Вона злегка хитнула головою, і він мимоволі здивувався: вона так була не схожа на тих жінок, яких йому довелося бачити за довге життя. Вона була наче порцелянова, наче дмухнеш — розіб’ється на тисячу уламків.
— І що ж саме?
— А то не знаєш?
Вона сумно посміхнулася краєчком тонких губ:
— Знаю. Мені пояснили. Гадаєш, тому такі, як я, і приходять до живих?
— Хіба ні?
— Інші — можливо. Особливо ті, що заморочені й забули, ким були і ким стали. А мені — немає потреби. Що візьмеш з тебе, козаче? Та й чого я потребую? Раніше потрібні мені були гроші, аби сім’ю прогодувати, матір та сина з донькою. А тепер, навіть якщо насиплеш ти мені щедрою рукою жменю червінців, — куди діну їх, на що витрачу? І плаття мені не потрібні — тут холодно, козаче, завжди дуже холодно, але жодна шуба не допоможе зігрітися і полум’я не обпече мене. Тільки одне... але ти... ні, не має значення.
— То навіщо прийшла? Може, хочеш, аби впокоїв?
— А ти б не відмовився! По очах бачу, що ні! Я, знаєш, теж... Та це тобі не під силу. Наді мною є влада, яку ти не зламаєш. А прийшла я...
Вона не договорила.
— Матусю, — тихесенько прошепотіли у Андрія за спиною. — Матусю!!! Ти повернулася!
Звичайно, це був Миколка — хто ж іще! Хлопця, певно, розбудила розмова Андрія з берегинею, і спросоння малий прийняв її за матір. І щодуху кинувся до неї обніматися, чого в жодному разі не можна було допустити!
Не обертаючись, Ярчук простягнув ліву руку:
— Стій! Ані руш, чуєш!
Андрій не розрахував, і Миколка від сильного стусана полетів на землю. Поряд із ним уже завмер вовкулак, готовий на все.
— Пусти мене до неї! — закричав Миколка. Він скочив, стискаючи маленькі замурзані кулачки, і був зараз страшніший за будь-якого Андрієвого противника, з яким козакові досі доводилося стикатися. До того ж на нього Ярчук ніколи б не підняв руки, у нього взагалі не було зброї, якою можна боротися із цим.
Зброя була у неї.
— Зупинись, будь ласка, — сказала вона. — Ти помиляєшся, хлопчику. Я не твоя матуся.
І тоді миттєво все змінилося. Похитнувшись, наче підстрелений, Миколка прошепотів: "Матусенько!.." — і втратив свідомість. Степан, обережно схилившись над ним, почав лизати хлопчикове обличчя довгим вовчим язиком.
— Чому ти не обманула його? — спитав Андрій. — Це було б тобі на користь. Ти могла б...
— Я обманула, — просто відповіла вона.
* * *
— Відійдіть кудись подалі, — прошепотів Степан. — Краще — аби звідси вас не було видно. А то коли оговтається, щоб гірше не стало.
"Куди вже гірше", — похмуро подумав Андрій, але підкорився. Він знаком наказав берегині йти за ним у ярок, де Миколка не помітив би їх із табора.
Спустившись, майже збігши крутим схилом, він зупинився і пошукав поглядом місце, де можна б сісти. Розмова, здається, буде довгою і не з приємних, і Андрій не збирався впродовж неї по-дурному переминатися з ноги на ногу.
— Ти б хоч накинула щось на плечі, — стримано проказав він берегині. І, знявши з себе, подав їй жупан. Та прийняла, хоча видно було, що тільки через Андрія, задля його спокою.
Коли брала, руки їхні випадково зустрілися, і Ярчук смикнувся — надто холодними виявилися її тонкі білі пальці, які не знали, схоже, що таке важка селянська праця. Та й узагалі гостя найменше нагадувала селянку, швидше — польську заможну панночку, що аж ніяк не збігалося з її словами, що вона Миколчина мати. Хлопчик дорогою дещо розказав про себе, тож Андрій мав уявлення.
Вона перехопила його погляд і тут-таки здогадалася, про що він думає.
— Сама не знаю, як він мене упізнав. Бо я тут в іншій личині. Та й прийшла не за тим, аби відкритися йому.
Андрій угледів-таки підходящу колоду та присів. Гості сідати не пропонував.
Запитав:
— Чому ж так? Невже не скучаєш?
Вона повільно похитала головою — і він, перехопивши її погляд, знітився.
— Не в тім річ, — відповіла спокійно. — Ти ж знаєш, мені тут перебувати не більше року. А з ним я бачитися взагалі не зможу. Навіщо ж тоді дитину засмучувати?
— Тоді чого прийшла?..
— Прийшла, аби врятувати його.
— За нами хтось женеться?
— Можливо. Не знаю нічого про погоню. Я — про інше... про те, що чекає на вас попереду.
— Ти знаєш, куди ми прямуємо?
Вона м’яко, плавно подалася вперед і сіла поряд з Андрієм — але на достатній відстані, аби не бентежити.
— Я слідкувала за вами вже кілька днів, — сказала тихо. — Це ж мій син, розумієш. Я бачила, в який бік ви їдете. І підслухала, куди саме, хоча так і не збагнула, для чого і чому такою дивною компанією. Ні-ні, я не розпитую, мені... не все одно, але я розумію, що це таємниця. Я турбуюся за Миколку, однак вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці. Якщо тільки ви не поїдете далі на південь.
— Чому?
— Я не можу пояснити... не маю права. Просто повір.
— Я мушу їхати далі. З ними чи ні, але мушу. Якщо хочеш, я залишу Степана доглянути за Миколкою. Та й сама за ними приглянеш, не показуючись сину на очі.
Вона смикнулася, наче примарилося їй наближення чогось невимовно жахливого. В очах затріпотів відчай упереміш із панікою:
— Ні! їм не можна тут залишатися. Я і так ризикувала, прийшовши сюди. Я не повинна з’являтися поряд із вами, ні в якому разі! Краще їдьте згори, через Яв. Тут же неподалік Джерело — вийдете, а потім знову, коли буде потрібно, ввійдете. Ти про погоню якусь казав. Якщо є вона — ще й зі сліду зіб’єш. Не губи їх, прошу тебе! Та й про себе подбай!
Він піднявся з колоди і крокував галявиною, час від часу чіпляючись ногами за коріння. Якщо поміркувати, берегиня давала слушну пораду.
Звичайно, якщо не обманювала.
Але перевірити це можна тільки, так би мовити, на власній шкурі.
Ризикнемо?
"Так! — вирішив Андрій. — Якщо обманює, якось викрутимось, а якщо ні — виходить, ще й врятуємось".
До того ж невиразно спливали в пам’яті перестороги Світайла саме про оці місцини. Він спробував пригадати деталі, але нічого не спало на думку.
— Гаразд, — пробуркотів, — домовилися. До найближчого Джерела я шлях знаю, не турбуйся. Звідти також виберуся. Тож за сина можеш не турбуватися. Швидкого тобі упокоєння.
— Дякую.
Він зробив невиразний жест рукою на знак прощання і поквапився нагору, подалі від цих очей і роз’ятреної душі. І тільки біля вогнища згадав, що забув забрати жупан, але повертатися не став.
І ще згадав, що так і не дізнався, що ж може допомогти їй зігрітися.
* * *
Біля роздмуханого багаття (хмиз воркотів, наче коти навесні!) Степан з усіх сил намагався розвеселити Миколку. Виявилося, що при падінні у хлопця випав останній молочний зуб, і тепер вони удвох промовляли: "Мишко, мишко! На тобі кістяного, а мені дай залізного!" — після чого зуб кинули через голову Миколки — якраз у бік Андрія, який наближався. Той ледве встиг відхилитися — і маленький білий уламок полетів кудись у темряву, в кущі, де відразу завовтузилося щось масивне. Якщо то і була миша, то в усякому разі не звичайна, які у хатах за пічками мешкають.
Добре, хлопець нічого не почув, а Андрій зі Степаном тільки обмінялися значущими поглядами: та в кущах все стихло. Потім вовкулак, вибрав слушну мить, збігав у той бік і перевірив, однак нічого не знайшов.
Тим краще, якраз війна з місцевими мишами не входила в плани Ярчука.
Він наказав швидко і без зайвої балаканини збиратися. Миколку переконали (чи він тільки зробив вигляд, що повірив), що матуся йому наснилася. А зуб, мовляв, випав уві сні, буває.
(Продовження на наступній сторінці)