"Шевченко анархічний". Насамперед він був вільною людиною, справжнім богемним гулякою, мочи-мордою, душею товариств, не останнім пияком і відвідувачем борделів. Його нетерпимість до умовностей (станових, звичаєвих, ритуальних) не має меж. Іноді він просто шокує оточення своєю стихійністю та непередбачуваністю. Звідси — його часті бунти, але годі вбачати в них якусь політичну запрограмованість, він свідомо аполітичний. У спогадах про нього занотовано його слова про те, що "всяка політика аморальна, заради політичних міркувань чинилися й чиняться всі неправди і з них виникають усі злощастя племен і народів, а тому та держава найкраща, яка не має ніякої політики". "У наші дні Шевченко був би якимось репером", — сказав нещодавно мій приятель рок-музикант. "А у вісімдесяті — панком", — додав інший.
Цікаво, що радикальна зміна в українській історії, означена здобуттям незалежності й становленням власної державності, час до часу породжує доволі несподіваних гібридизованих малих Шевченків. Однією з таких несподіванок торік став передвиборний альянс чотирьох впливових політиків, із великою помпою проголошений на Шевченковій горі в Каневі й у такий спосіб наче легітимізований в очах цілого (лівого, правого й ніякого) українства. Альянс цей від початку дістав назву "канівська четвірка" і метою своєю ставив передусім усунення від влади чинного президента під час виборів. Химерна постать націонал-комуністично-державницького Шевченка як своєрідного духовного патрона трансакції покликана була слугувати об'єднавчою ланкою для українських виборців. Єдиний кандидат від альянсу мав би зібрати більше голосів, ніж чинний президент. Утім, для нього все закінчилося цілком щасливо — як справжні українці й правдиві Тарасові діти, "канівчани" так і не домовилися про єдиного кандидата. Отже, здається, вкотре переважив Шевченко анархічний.
3. Поляки
Як автор "Гайдамаків" (і, здається, тільки їх) Шевченко на певному життєвому і творчому етапі може вважатися постаттю, доволі проблематичною для історії українсько-польських порозумінь і — відповідно — непорозумінь. Хоч уже навіть у власній "Передмові" до цієї поеми (1841 рік) молодий на той час автор наче вибачається перед тими з читачів, зокрема, польських, які можуть недобре зрозуміти його наміри: "Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: "Слава Богу, що минуло", — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами".
Заувага Шевченка стосується обидвох сторін — помилялися (як він це стримано називає) усі. Наша історія є нашим спільним гріхом.
Шевченко народився і виростав у тому особливому культурному просторі, де ще відчувалися певні фрагменти, чи то пак уламки, старої Речі Посполитої — присутність польського чинника в ментальності, мові, нашаруваннях традицій, архітектурному ландшафті була виразною й очевидною. Юнаком супроводжуючи свого власника, він певний час пожив у Варшаві, де став свідком польської революції (повстанці, до речі, вигнали з Варшави всіх "росіян", тому й Шевченко змушений був мандрувати слідом за своїм паном, разом з усією челяддю). Згодом у Вільні він, здається, мав щось на зразок флірту з дещо старшою від нього польською дівчиною (за іншими версіями, молодою жінкою). Поляки взагалі траплялись йому і товаришували з ним протягом усього його життя: якісь студенти, шляхтичі, офіцери, пильновані царатом дисиденти. Саме студент-поляк був єдиний, хто потрапив під арешт за свою екстремальну промову (польською мовою) на похороні Шевченка в Петербурзі.
Польська культура, передусім тогочасна найновіша, постійно його притягала. Зрештою, польська мова була третьою серед тих, якими він володів. Отже, Міцкевіча, яким стало захоплювався, як і Залєського, або історика Лєлєвеля, він міг читати в оригіналі. Міцкевіча, як свідчать приятелі у спогадах^ намагався перекладати, але не йшло — припускаю, заважала силабіка, — він рвав написане на такі дрібнесенькі шматочки, що позбирати їх і скласти докупи не змогли навіть свідки цих болісних потуг.
Свою сконцентровану візію українсько-польського співіснування Шевченко вклав у тридцять два рядки вірша з цілком промовистою назвою "Полякам" (його іноді називають за першим рядком "Ще як були ми козаками"). Початий 1847 року в Орській фортеці, він перетривав найтяжчі поетові роки (цілих одинадцять!) по якихось захалявних таємних записниках. Щойно 1858-го, уже повертаючись із війська, Шевченко дописав до нього восьмирядкову строфу й отак його завершив.
За змістом цей вірш фактично ділиться на три частини. Перша з них — цілком ідилічна версія якогось давно минулого золотого віку, коли українці "ще були козаками" і "братались з вольними ляхами", а земля була суцільним садом і "там-то весело жилось!". Одного разу цьому настає кінець (початок другої частини): Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай.
Отже, метафізичне й історичне зло окреслене — католицька церква, по-іншому кажучи, релігійна експансія з Заходу. Вся друга частина — це лаконічний і від того ще експресивніший опис пекла, на яке перетворюється Україна (як доволі часто у Шевченка, "море сльоз і крові", голова, що паде за головою, стогін, плач, катування). І знову ксьондз, який "скаженим язиком" повторює "Те Бейт! алилуя!", благословляючи кожне вбивство й насильство.
Все на місці. Це — справді Шевченкова візія (про його якусь аж органічну відразу до церкви та її служителів я вже казав). Один із найзаплутаніших історичних вузлів Східної Європи розрубано по-шевченківському енергійно і щиро: є конкретне зло, є винні, він бачить їх і може назвати.
За одинадцять років, дописуючи цей вірш (фактично третю частину), Шевченко не змінює акценту свого звинувачення. Не допускає жодної ревізії. Промовляючи до уявного польського приятеля ("ляше, друже, брате"), він називає ту саму причину зруйнування колишнього спільного раю — "неситії ксьондзи, магнати // Нас порізнили, розвели". Але в останніх чотирьох рядках запрошує до відновлення золотого віку (і навіть не без християнського поклону):
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
Мені до сьогодні важко відповісти, наскільки цей вірш примирює, а наскільки навпаки. І так уже є. Бо такий уже він є, Шевченко.
4. Слава світу
Шевченко прагнув слави — як усі геніальні нарциси, мусив підживлюватися нею для подальшого розцвітання. 1849 року, знову таки в засланні, на острові Кос-Арал у Каспійському морі, він у розпачі пише вірш, в якому формулює свою претензію до українського загалу:
Либонь, уже десяте літо
Як людям дав я "Кобзаря",
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Попри всю очевидність перебільшення поетом цієї драми (це йому з його харизмою нарікати?!), прикметним бачиться інше — з усіх тортур, яким його може піддати буття, найтяжчими були б невідомість, безвість, мовчання, тиша, порожнеча.
На щастя, так не сталося.
Зі шкільних літ усі українці чують про світову славі нашого Великого Кобзаря. Про те, що його твори перекладено сотнями мов (і зазвичай погано перекладено, додам я). Про те, що пам'ятники йому є по всьому світі (Париж, Рим, Лондон, Вашингтон, Нью-Йорк, Ванкувер, Вінніпег, Буенос-Айрес, цей перелік можна тягнути ще довго), і варто навіть припустити, що Шевченко є абсолютним чемпіоном світу серед поетів за кількість пам'ятників. Жоден Данте або Шекспір не зрівняються з ним за масою бронзи, міді, мармуру, граніту, залізобетону. Українські громади цілого світу зазвичай акумулювали кошти на пам'ятники Шевченкові, це було свідченням їхньої легітимізованої, головно у власний очах, присутності в тій чи тій місцевості, їхнього самоствердження, це завжди було — й донині залишається передусім ритуальною і внутрішньоукраїнською акцією.
Але справжня Шевченкова слава приходить зненацька й означує себе в особливий, шевченківський, спосіб.
Якось у Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному поетичному кафе з комбінованою назвою "Nuyorican". Це поєднання говорить багато про що — кафе розташоване в одному з пуерто-риканських кварталів Іст Віліджа. Запрошення було підписане "Кійт Роуч". Як мені пояснили згодом, сленґове roach по-нашому буде не що інше, як косяк.
Поетичні читання в Nuyorican Poets Cafe" відбуваються щоп'ятниці вночі — початок десь об одинадцятій і приблизно до другої-третьої. Ви підходите до металевих, обписаних спреями дверей, перед якими вічно чатує, похитуючись, такий собі велетенський сивоголовий Uncle Joe, платите йому п'ятірку за вхід (за поезію?) — й опиняєтеся в тісному, але страшенно гамірному й кольоровому від людей приміщенні, ледве проштовхуєтеся повз барну стійку, продираєтеся крізь димові завіси, перед вами невеличка зала, столики вже всі, як у нас кажуть, забиті, публіка сидить на підлозі, на балконі, десь іще попід стінами, хтось уже свище і плеще, над усім цим гримотить музика, якийсь реґей або фанк, або реп...
(Продовження на наступній сторінці)