… Малий приплівся десь аж по другій, до того ж не сам, а ще з якимось кудлатим, казав, що то великий поет, але я вже не мала місця, бо в першій кімнаті бавилися, тому я постелила йому на своєму ліжку, а він лиш питався, чи я не валютна, бо він має аж цілих десять доларів і може мені заплатити за ніч, "але я уявляв вас не такою", чиста комедія, а якою ти міг мене уявляти, були перли та й сі стерли, тепер лише шкелка. Малий мені підморгував, аби я брала ті десять доларів, якими бородатий вимахував перед моїм носом, але мені було шкода його — п’яний хлоп робиться дурний, як чіп, навіть якщо він десять разів поет, все одно, а Малий пішов тим часом на кухню і, як всігда, почав там щось жерти, ми лишилися в кімнаті, курили, бородатий щось хотів прочитати напам’ять, але ніц не пам’ятав, страшенно реготався, мало не всцявся зо сміху, аж гикати почав, "я знаю, що ви, прошу пані, маєте для мене щось випити, мені Білинкевич казав", диви який, панею називає, я йому на те, що в нас панів давно нема, "ну то я буду називати вас кохана", чиста комедія, в мене син уже дорослий, в армії служить, "зволите мати дорослого сина?", питався і ще більше трясся від сміху, "але я дав би вам не більше як двадцять п’ять", брехло дурнувате, ледве язиком повертає, але брехати не перестає, я йому налила сто п’ятдесять, аби замовк, але він ще більше розговорився, "ну то коли буде солодка винагорода", я пішла на кухню, так і знала, Малий стевкав майже півкіля ковбаси, а я на зелені свята тримала, думала, що приїде Микола Кондратович, "не бійся, я тобі ще дістану", сказав Малий, треба буде йому завтра нагадати, бо нині він ще й не таке пообіцяє, а той бородатий завалився на ліжко в шкарпетках і просив, би я його розібрала, "ця послуга входить у загальну суму в десять доларів", та йди ти зі своїми доларами, мало-м не накричала на нього, але стерпіла, змовчала, бо він дурний і п’яний, та й ще молодий, я зняла з нього шкарпетки, а він запхав мені ті десять доларів у ліфчик, "це президент Гамільтон", сказав, чисте чудо, і поцілував руку, я ще-м такого не виділа, а він ні сіло ні впало заплакав і сказав, що такий нещасний, як ніхто, я його пожаліла, пішла митися, а йому включила касєту, згасила світло і вийшла у ванну, але там сидів Малий і блював, я дала йому марганцовки і потому вигнала геть, він пішов у першу кімнату, але вільних дівок не було, то він знову запхався до мене, "я тобі тільки плечі потру", причепився, як холера, почав розбиратися, я його по морді мокрим полотенцем, ти, зараза мала, я з твоєю мамою в одній школі вчилася, в мене син тільки на п’ять років молодший від тебе, служить під Москвою у стройбаті, пише, що не видержить і втіче, а ти тут собі пристроївся, ковбаси мої жереш, ще й он чого захотів, теж у рахунок десяти доларів, чи що, трась його по морді, трась, трась, він руки догори підняв, дивлюся, в нього кров з носа капає, пожаліла його, а він знову за своє, той бородатий, каже, певно, вже заснув, "ляжемо втрьох, як ти не маєш більше місця, ти ніколи не пробувала спати втрьох?", я таке лиш по відіку виділа-м, але все одно не схотіла, бо стидно, нагнала його на кухню, там на підлозі можна лягти, маєш отут одіяло і подушку, стели собі на підлозі, а мені вже надоїло, заколєбали ви мене всі, вгомоніться нарешті, скоро третя ночі, а ви тут розверещалися, як недорізані, в мене люди віддихають, один поет ізвєсний, я зайшла в кімнату до себе, бородатий уже спав на мойому ліжку, одітий, як і тоді, лишень що без шкарпеток, я потихеньку зняла з нього светер, сорочку, виключила музику, штани, він тільки щось муркав, "а я нашел другую", як дитина мала уві сні, такий смішний, років йому десь так тридцять, може, трохи більше, я до пашпорта не заглядала, в мене своя біда, в тебе своя, але ти впився, чоловіче, лежиш і ані руш, тільки муркаєш, як той коцур, щось таке непонятне говориш, я прислухалася, а він очі розтулив, дивиться на мене, "тобі, певно, не менше як сорок", тридцять вісім, кажу, "в тебе подих сорокарічної, молоді дівчата не так пахнуть, зовсім не так, я знаю", ну, дякую тобі, любчику мій солоденький, за такі компліменти, нагнати тебе, чи що, зі мною сам Микола Кондратович он уже скоро двадцять один рік спить, а ніколи не казав такого, а він своє, "у людському тілі ті отвори, котрі вище від пупця, чисті, а ті, котрі нижче, — нечисті, а в молодої дівчини всі отвори чисті", ну то забирайся звідси, йди собі молодої шукати з чистими отворами, а мені дай спокій, приперся тут серед ночі п’яний і тепер ще перебираєш, як курва послідня, всьо йому недогода, знав би ти мене двадцять років тому, всі хлопці за мною дуріли, на танцях до крові билися, а Микола Кондратович мені панчохи імпортні дарував і цвєти, й конфети, і на машині возив з ресторану, а мені не було де жити, то я від нього квартіру получила, он як мене любили, а ти щось мелеш тут про чистих і нечистих, я аж плакати захотіла, ледве себе здержала, на чорта ти мені здався, поет задрипаний, у мене своя гордость, а він тоді сказав, що не така, як інші, що в мене серце золоте, почав мені руки обціловувати, цирк на дроті, я аж тоді заплакала, а він як навалився, де тільки сила знайшлася, я думала, він уже ні на що не спосібний, але зробив своє досить пристойно, я навіть і незчулася, як він запхав, "а що, не вірила мені, що я поет", і лиш тоді справді заснув, поклавши бороду мені на живіт, волосся геть мокре, змучився, як лісоруб, не сказав більше ані слова, спи, любчику, сни, до ранку ще далеко, борода в нього ніби приклеєна і вопше він на дитину похожий…
— Я вже маю досить вашого свята, — сказала Марта, але не та, з якою спав Мартофляк цієї ночі, а Мартофлякова жінка. — Я хочу до готелю. Мені завтра рано вставати і їхати додому.
— Чого ти поїдеш? — запитав її Немирич. — Завтра тут почнеться найголовніше.
— Я лишила вдома дітей, — повідомила Марта.
— Але ж вони з батьками. Нічого їм не станеться, — запевнив Хомський.
— Ти просто ображена на Ростика, я розумію, — здогадався Немирич.
— Старий придурок, цап! — не витримала Марта.
— Добре. Ми підемо до готелю. Але для цього слід відшукати нашого чортопільського друга. Він десь там спить у "крайслері", — розсудив Немирич.
— Я і без нього прекрасно знаю, де той готель. Я в цьому Чортополі бувала сто разів.
— Ну, то ходімо, — взяв її під руку Хомський.
— Добре. Але ми не можемо лишити того хлопця сплячим у машині, — не вступався Немирич.
— А що йому може статися? І взагалі, хіба він нам потрібен? — Хомський презирливо скривив губу. — Старий, ти створюєш проблему там, де її нема. Білинкевич зараз спить у розкішному авті. Йому добре. А ми повинні спати в готелі. От і все. Ходімо.
— Він міг там задихнутися, — припустив Немирич.
— Ну, тоді тим більше нема сенсу його звідти витягати. Уяви собі, що ти відкриваєш багажник, а в ньому — труп Білинкевича. Це тільки зіпсує тобі настрій, — переконував Хомський.
— Ви можете піти до готелю удвох, — не мирився Немирич. — А я знайду Білинкевича.
— Чудова думка! — похвалив Хомський. — То пензлюй, шукай, якщо він тобі цікавіший від нас. Я так розумію, що ти навмисне хочеш нас лишити, бо ми вже тобі набридли. Сподіваюся, ти запам’ятав те місце, де стоїть "імперіал"?
— Недалеко звідси, — кивнув Немирич.
— Тут усе недалеко, — погодився з ним Хома. — Слухай, цілком можливо, що він гомік. Будь обережний!
— Принаймні раз у житті треба і цього спробувати, — заспокоїв його Немирич і, махнувши рукою, відійшов у святковий натовп.
Свято вже доволі активно пригасало, фантазія чаклунів і дотепників невблаганно вичерпувалася, і в ці хвилини на площі вже майже не було нічого цікавого: якийсь фейєрверк, якась пантоміма з Ангелами і Блазнями, якісь дівчата ходили на руках, але потім виявилося, що то були ноги, а височенький хлопака в червоному одязі Ката і з сокирою за поясом припрошував усіх до печених ковбасок, як він запевняв, "власного виробництва". Немирич купив у нього одну ковбаску, яка здалася йому дещо солодкавою на смак, і попрямував до відомого вже пам’ятника, за яким мало стояти дивовижне передвоєнне авто.
Але "крайслера" на місці не виявилось. Як з’ясувалося з розповідей очевидців, півгодини тому чорного кольору лімузин злетів над площею і, трохи покружлявши побіля ратушевої вежі, зник у нічному небі Чортополя. Натомість Юрко побачив серед натовпу добродія з відеокамерою, в картатому кашкеті, окулярах і з сивою борідкою, зодягнутого на цей раз у непоганий чорний костюм в золотисту смужку.
— Пане Попель, — привітав його Немирич, — а де ваш пречудовий "крайслер"?
— О, пане Штундеро, перепрошую, пане Немирич, дуже радий, що ми спіткалися! — сказав замість відповіді доктор Попель.
— Я хотів би знати, чи не заглядали ви до багажника свого автомобіля? — не вдовольнявся Юрко.
— Я користаю зі щасливої нагоди зробити собі пам’ятку про побут на цьому незабутньому святі, — відповів доктор Попель.
— Розумієте, там у вашому багажнику мав бути один хлопець, — гнув своєї Немирич.
— Але я волію японські тасьми через те, що німецькі не дають потрібної чутливости на світло, — підтримав доктор розмову.
— А що, японські тасьми у вас теж можна придбати? — склав зброю Немирич.
(Продовження на наступній сторінці)