Професор, схоже, від’їхав ще перед світанком ("то що, ми тепер без Антонича?" — Пепа скрушно втупився в оленячі роги на стіні. "Я його це саме… відпровадив, — сказав Ярко Волшебник. — Просив переказати всім вітання". "Що ж він так раптово", — зітхнув Пепа, струшуючи попіл у керамічний постолець). За хвилину піймав Ромин відсутній погляд, знову перевів очі на режисера ("а твої класні дівчатка сьогодні що, не снідають?"), переконався, що таким чином йому зараз Роминої уваги не відволікти, пустив пару димових кілець. Волшебник довершив будівництво їстівної піраміди листком салату ("вони теж… як би це… поїхали. Відзнялись — і до побачення. Кошторис такий…"), після чого взяв свій найновіший витвір обіруч за краї й з насолодою впився в його багатоповерхову структуру. Пепі ці справи були до глибокої дірки, але ж неможливо так увесь час напружено мовчати під пташині крики знадвору ("то вони що, разом зі старим поїхали?" — "Ну, якось так", — відповів Ярчик, пережовуючи). Артур уявив собі, як супроводжувані вайлуватим професором — хай притримує на вітрі капелюха двома руками! — Ліля й Марлена в турецьких куцих шкірянках запурхують до гелікоптера, потім підтягують за руки немічного дідугана — і як в останню мить його капелюх, знесений вітром з голови, відлітає в бік густої трансильванської темряви. Могло статися, подумав Артур.
Коля вийшла на терасу, постояла поруч з невідомим кучерявим хлопчиною (той розповідав щось веселе, бо вони вдвох трохи посміялися), знову зайшла до їдальні ("сьомий обруч — це коли з кимось раніше не знайомим почуваєшся легко і вільно, ніби сто років знаєшся"), почала вибирати з вази яблука ("маємо нового мешканця?" — повторив недавнє запитання Пепа). Коля вибрала два найбільші і найчервоніші ("ага, теж зі Львова, приїхав на вихідні" "з компанією?" — "здається, сам"), повитирала з них серветкою водяні краплі і знову пішла на терасу ("шампунь у вашій кімнаті, ма? Я хочу помити голову"). Пані Рома провела її поглядом ("роби що хочеш, там у ванній на столику побачиш") — і знову очима за вікно, де нічого, крім набридлого неповторно чудового краєвиду: мінлива хмарність, прояснення, вітер, велика тінь на сусідньому хребті, кілометровий, чи не річковими каменями викладений, напис КАРПАТСЬКА ІНІЦІАТИВА: СВОГО НЕ ЦУРАЙМОСЯ ("а це звідки взялося: вчора ще не було — і як це на таку висоту стільки каміння виперли?"). Але вчора — не сьогодні, подумалось їй. Вчора було ще по одному, а сьогодні вже зовсім по іншому.
Десь між першою й другою почали висловлюватися вголос припущення. Передусім він міг заблукати в лісі. Там і вдень іноді заплутаєшся між соснами, а вночі й поготів. Ліс — це такий кошмарний лабіринт, велика зелена потвора, особливо цей не саджений людською рукою праліс, він впускає до себе легковажних віденських зайд, звиклих лише до вальцерів на палацових паркетах, і ні за що не хоче їх випускати. Але тут їм не Відень і навіть не Віденський ліс, де всі стежки поасфальтовано. Ліс — це зелене, а зелене поглинає. А проте ніч була місячна, заперечувала пані Рома, і я могла навіть бачити тріщинку на скельці його окулярів ("о, справді?" — Артур почухав бинт на голові), але передусім він такий досвідчений мандрівник — у нього за собою сотні кілометрів, та вже в самих тільки цих наших Карпатах у нього находжено десятки найскладніших маршрутів, і вогнище він розпалює з одного єдиного сірника. Зрештою, невже він досі не вибрався б із того пралісу, не такого вже й дрімучого? До того ж, стільки орієнтирів: дерев’яні щити, просіки, стара залізниця, купи металобрухту, шлаґбауми. Тощо, сказав Артур Пепа, ховаючи навіки версію про заблукалого між трьох сосон віденського роззяву в чорному циліндрі й напарфумлених рукавичках.
Дикі тварини, сказала Коля, зійшовши до їдальні з рушником, зав’язаним на голові у тюрбан. Так, шаблезубі тигри й печерні ведмеді, підтримав її тато. Не обов’язково, заперечив йому Волшебник, трапляються тут і вовки, й рисі, і ці самі — кабани. Сам ти кабан, хотіла сказати пані Рома, однак уголос лише зауважила, що вони ж дорослі люди і щось треба вирішувати замість цих пустих балачок. Однак Волшебник правив своєї: ви ж бачили де не де серед лісу ці оленячі черепи, щелепи, огризки ребер і хребців! Хтось же — як би це сказати — задер тих оленів! Або, наприклад, лавина. Ви бачили, як сходить з гір лавина? Треба підняти службових собак, таких здоровенних, рішуче завершив Ярчик.
А я думаю, він просто п’є горілку на тринадцятому кеме, намагався всіх заспокоїти Пепа. Або просто десь відрубався дорогою і тепер спить, йому багато не треба. Хочете, я піду і приведу його звідти? Заодно й бухла наберу, бо день пропадає пусто, і свято на носі. Але пані Ромі його ідея не сподобалась, надто ж коли вона уявила собі, що й цей дурень так само піде і зникне. Найгірше, що він міг мати рацію відносно Цумбруннена. На якийсь час нею цілком заволоділа версія про нечувано жахне алкогольне отруєння, галони технічного спирту, параліч, коматозний стан або принаймні самогонний амок. Уже декілька років газета "Ексцес" багато писала про такі речі.
О третій п’ятнадцять його все ще не було, а о четвертій двадцять сім на схилі з’явилася чоловіча постать, що підіймалася до пансіонату старою військовою дорогою. Постать пересувалася вкрай повільно, раз у раз роблячи зупинки, роззираючись на всі боки, описуючи дивні петлі серед камінь і карликових беріз і тим самим усе ще залишаючи Ромі надію. О четвертій тридцять вісім постать підійшла достатньо близько для того, аби Ромі стало ясно, що то повертається з прогулянки, несучи в руках оберемок синіх і білих крокусів (угадайте для кого?), новий мешканець пансіонату.
О пів на шосту Ярчик Волшебник приніс повідомлення, що він побував у Цумбрунненовій кімнаті, де всі його речі, включно з персональною фотокамерою "Nicon F5" та кількома відзнятими касетами, залишалися на своїх місцях. Це означає, що він мав намір сюди повернутися, слушно зауважив Артур Пепа, приватний детектив. Коля набрала у вазу води і віднесла до себе в кімнату, подумавши, що восьмий обруч — це коли стискається серце.
Тоді Волшебник запропонував іти пошукати планетницю. Рік тому ми тут неподалік одну таку знімали на перший канал, для "Тахікардії", розповідав режисер. "Тахікардія" — це назва такої програми про — як воно — аномальні явища. Я знаю, кивнув Пепа, хоч не дивлюся. Першого взагалі не дивлюся, принагідно вставив. Так от, не образився Волшебник, тут є одна така планетниця, вона — це саме — якби телепатка, от нею й телепає, за п’ять баксів може — будем казати — комусь вівцю знайти, якщо відбилася, ну там заблукала. То ця планетниця лиш тільки чари мари і теде, відразу скаже, де вівця знаходиться, вони всі туди, а там ця вівця і знаходиться. Ну, Цумбруннен у нас не вівця, осадив режисера Артур Пепа, комісар поліції. Воно правда, вдруге не образився Волшебник, за п’ять баксів не вийде, він у нас на цілих п’ятдесят потягне. Перестаньте, сказала пані Рома, тримаючись руками за скроні.
О шостій дванадцять Артур Пепа констатував, що в нього лишається дві сигарети і в кожному разі треба вирушати на 13 й кілометр.
Тут є ще така версія, сказав на це Ярчик Волшебник о шостій тринадцять. Коли виходите з лісу дорогою, то трохи вище, десь так на півкілометра, перед мостом, маєте циганський цей самий. Дві три халупи, мусорник і пару буржуйок. Ну там ще хєзальник який небудь. Про них тут ходять усякі розмови, ніби це насправді циганський король зі своєю сім’єю, ну там слуги, гарем, дітей неміряно. Бо це ж не те що там кодерарі які небудь чи ловарі, це самі що не є плащуни. Спеціалізація — вбивства на замовлення, передусім священиків, ні, не на замовлення священиків, а вбивства священиків на замовлення. А також грабунки і розбій. Так от, король. Там з ним така історія, що він то король, але в цій самій — в діаспорі. В еміґрації, виправив Артур Пепа. Ну так, у вигнанні, знайшовся з найточнішим словом Волшебник. Увесь його двір з палацом, ну там це саме — золотий запас, камушкі, воно все в нього за бугром, у Пенсильванії. Трансильванії, виправив Артур Пепа. Та хоч би й у Трансваалі — менше з тим, продовжував Ярчик Волшебник. Так, значить, там по їхній релігії таке діло виходить, що вони не можуть до свого добра назад дорватися, поки не принесуть людської жертви. Кров там, серце, органи. Ясно, що жертва має бути з чужого, ну тобто з нашого. Я мав на увазі, з білого, ну тільки щоб не циган. От вони тут і засіли — між лісом і Річкою. Місцеві жителі, будем казати, про таке діло давно знають і десятою дорогою обходять. А якщо хтось чужий не знає, то вони можуть заманити до себе в халупу і…
Я вже не хочу цього слухати, сказала пані Рома, всоте відходячи від вікна. Крила уяви вмить віднесли її на берег Річки, й вона побачила Карла Йозефа, що нетутешньо переступаючи через купи порожніх бляшанок, входить напівзігнувшись у закурену чорну халабуду, обліплений з усіх боків крикливими й верткими циганчуками. Чому ми сидимо тут і нікуди не йдемо, спитала вона. То я коли ще про це казав, нагадав Артур Пепа. Походимо над Річкою, подивимось — і на тринадцятий. Можемо спуститися двома якби групами, підкинув ідею Волшебник. Одні дорогою через ліс і потім на міст, а хтось інший також через ліс, але лівіше — до цих самих плащунів. Якби що — зустрічаємося перед мостом.
(Продовження на наступній сторінці)