Прийнявши виклик, Цумбруннен двома трьома помахами — з мечів сипонули іскри — відбив атаку нападника. Свого часу він захоплювався фехтуванням і навіть відвідував спеціальні класи шляхетних єдиноборств при академічному братстві "Тевтонія", хоч і змушений був згодом від цього відмовитися через погіршення зору. Однак щодо техніки його тіло зберегло у своїй клітинній пам’яті чимало. Блискавично впоравшися з невмілим Пепиним випадом (ледь завеликий берет так і намагався сповзти Артурові на око), він сам перейшов у наступ і, аби чимшвидше все це завершити, цілком упевнено вдарив по ворожому руків’ї знизу. Артурів меч вилетів у того з долоні і, описавши смертоносну дугу над головами присутніх, брязнув на цемент майданчика за їхніми спинами. При цьому Карл Йозеф дещо не розрахував силу свого удару: продовжуючи за інерцією рух угору, його лезо все таки напоролося на суперникову необачно наставлену голову, черкнувши по лобі й залишаючи вмить набряклу кров’ю смугу, щось ніби ще одну життєву борозну.
— Гаплик мені — австрієць переміг! — закричав Пепа і картинно впав навзнак.
Карл—Йозеф обережно відклав убік свого меча і першим схилився над заюшеним Пепою. Другою була Рома, яка, повторюючи без упину "дурень, дурень, який несосвітенний дурень, а якби в око", кинулась тамувати кров спершу злощасним беретом, потім своєю хустинкою, а потім (так само поблідла Коля за кілька хвилин наспіла з аптечною всячиною) — шматками вати.
— Усі деталі цієї картини, — розважливо запевнив професор Доктор, — створюють надзвичайну смислову ущільненість і повну художню достовірність.
— Невже я не помру? Я буду жити? — запитав Артур Пепа, слухняно дозволяючи жінці обвивати бинтом свою нерозумну довбешку.
— Мовчи вже, дурню ідіотський, — крізь зуби відказала Рома і тут таки почала нестримно (чи нестямно?) сміятися.
Карл—Йозеф про всяк випадок знову відійшов до перил так боксер, пославши суперника в нокдаун, зобов’язаний дочекатися розв’язки у своєму, наприклад, синьому куті. Звідти він винувато спостерігав за Ромою, її рятівними зусиллями, її заплямованою червоним хустинкою та її сміхом (всі інші сміялися також). Йому було страшенно незручно за себе і він урешті вимовив "пегепгошую".
— Нічого не сталося, — поквапилася Рома і знову зайшлася сміхом.
— Як це не сталося? — ледь ображено заперечив Пепа, підводячись на ноги. — Сталося, сталося. Сталося те, що мусило. І хай мене чотири капітани зведуть униз! — уперто зажадав ямбом.
Але жоден з капітанів до нього не наблизився, тож він пішов без почту, зате насвистуючи "У горах Карпатах — отам би я жив".
— Справді, ходімо вже звідси, — запропонувала пані Рома. — Якось похолоднішало.
— А бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть, // лишень багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить, — цілком слушно зацитував професор і собі рушив до виходу.
— Ви нас тоже знімати будете? — інтимно поцікавилась Ліля, коли всі спускалися тісними гвинтовими сходами, так близько одне від одного, і Карл Йозеф, цей пригнічений володар глядацьких симпатій, опинився між нею й Марленою.
— Фотки з нас? Будете? — уточнила Марлена наввипередки з подругою.
— Не буде, — твердо пообіцяла пані Рома Міждвохчоловіків.
Так, добром це скінчитися не могло — того ж вечора (чи, скажімо, й наступного), коли товариство зійшлося за чаєм у меншій їдальні, Артур Пепа вигадав нове парі.
— Переклади йому, — зажадав він від Роми, — що я можу випити пляшку горілки. Сам!
— Навіть не подумаю, — відрізала жінка. — Він це і так знає.
— Переклади, що я хочу побитися з ним об заклад на пляшку горілки, що я можу сам випити пляшку горілки, — повторив Пепа. — За один раз!
— Заспокойся і перестань, — не поступалася Рома.
— Добре, я сам, — махнув на неї рукою перебинтований боєць. — Чарлі, чуєш? Я. П’ю. Один. Пляшка. Фляше. Водка.
— Warum denn? — запитав Карл Йозеф.
Йому робилося все самотніше. Чим довше він тут сидів, тим менше розумів, що відбувається. Йшлося не тільки про ці слова погано зрозумілою мовою. Йшлося також про неї, про жінку, якій він за останній рік уже тричі пропонував кидати все і їхати з ним до Відня. "Ти зможеш викладати російську й німецьку в суботній школі, — тричі переконував її. — У нас тепер повно росіян, вони купують собі помешкання в першому окрузі й дуже багато платять за уроки. Я видам свій великий альбом. Я зароблю на нас двох. Чому ми не повинні бути завжди разом? Чому не сказати йому все як є?". Рома тричі просила зачекати і казала щось, чого він не розумів. Хоч вона й казала це німецькою. Зараз, коли все мало вирішитися, Карл Йозеф провалювався в цілком глуху, зусібіч оббиту якоюсь світлонепроникною повстю нору нерозуміння й невизначеності. Його немов накрило чимось тяжким і задушливим, і в цій жахливо ущільненій мішкуватій пастці він чув лише настирливе зовнішнє дудніння її чоловіка:
— Дивись. Дас іст айне фляше. Я кажу: я її вип’ю. Трінкен, ясно? Ти кажеш: найн. Я кажу: вип’ю. Ти далі: найн. Парі!
— Wie so? — запитав Карл Йозеф.
— Зо зо, — сказав Пепа. — Або не зо! Не так! Дивись!
Він поставив перед собою два гранчаки і по вінця наповнив їх тьмяною горіхівкою. Це була остання привезена з собою пляшка, й Артур Пепа ішов ва банк. Рома обхопила голову руками.
Першою з їдальні вийшла Коля. За нею, знизуючи плечима і скрушно всміхаючись, поплівся професор Доктор.
— Не знаю, як ви, а мені пора, — сказав він.
Але відходячи не міг не зацитувати:
— Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.
— Ти завтра будеш конати зі своїм серцем, — попередила Рома.
— Конати? — Пепа закотив очі. — Конати — це недоконаний вид. Чарлі!
Він простягнув Цумбрунненові руку. Нічого не розуміючи, той подав йому свою. Пепа гаряче стис її й так вони завмерли — в рукостисканні, зустрівшись очима.
— Перебий, — сказав Пепа Волшебникові.
— Не треба, — зупинила Рома навислу над столом волохату тінь і перебила сама.
— Дякую, ластівко, — підморгнув їй Пепа і підвівся. — Чарлі! І ви всі! Показую!
Далі він проробив те, чому тренувався цілих півжиття і що постійно вправляв за нагоди чи й без. Гранчак, поставлений на зігнуту в лікті руку, було взято зубами, голову (цього разу перебинтовану) рвучко відкинуто назад — і тьмяно коричнева рідина вільно полилася всередину. Працював лише борлак, ця адамова чоловіча прикраса. Однак це було аж ніяк не все: спорожнивши склянку, Пепа не менш рвучко (працювала нижня щелепа) підкинув її догори в повітря й так само бездоганно впіймав на ту саму зігнуту в лікті руку.
— Супер! — не втрималися з оплесками напівзавойовані Ліля й Марлена.
Рома знов обхопила голову руками. У такі хвилини вона трохи пишалася своїм чоловіком, але не показувала цього.
— Зараз перемкне, — сказала вона.
Проте Артур Пепа так не вважав. Кілька разів глибоко втягнувши повітря й зосереджено прислухаючись до розповзання горіхової теплоти всередині, він зажадав "рахуйте вголос, дєвчьонкі!", після чого цілком справно крутнув сальто і став на руки. І лише коли обидві дєвчьонкі дружно збилися з рахунку, переваливши за сьомий десяток, Артур Пепа повернув себе у належне становище, знову ставши на ноги. Це був його тріумф — Ліля й Марлена били браво й пищали, Ярчик Волшебник барабанив долонями по столу, і пані Рома нарешті перестала хапатися руками за голову. Вона лише дивилась на нього — і все.
А Карл—Йозеф щойно тепер усвідомив, що мусить зараз же повторити все так само, інакше потерпить поразку. Щойно тепер до нього дійшло, що то був виклик, на який не відповісти не можна. Ув’язнений у своїй глухій повстяній камері, він заметався, заборсався і взяв у руку другий наповнений гранчак.
— Aber du sollst das nicht, Karl! — спробувала зупинити його жінка, заради якої все й відбувалося. — Sei kluger, du bist doch kein Idiot, Karl!
Однак він не послухався і зняв окуляри, а тоді, зменшений до розмірів своєї ніякової посмішки, з якоїсь там тридцять третьої спроби все таки встановив склянку на зігнутій руці. "Хіба я ніколи в житті не пив з таких склянок?" — запевнив себе і потягнувся зубами до пекучо слизької стінки. Уже на другому ковтку, коли слово "Цумбруннен" стало означати не більше, ніж "язик, піднебіння, горлянка", його прошило здогадом, що "це буде ніч, коли я помру в Україні від горілки". Тож, не бажаючи гинути передчасно, його тіло збунтувалося, заблокувало самовбивче вливання, виштовхнуло рештки ядучої суміші назад, при цьому очі засльозились, а щелепи ослабли і розімкнулись, — і заледве на третину спорожнений гранчак вислизнув у глухо повстяний простір, а відтак — о диво — вдрузки розбився на підлозі. Запахло спиртом і горіхом, і лише котрась із подруг дурнувато реготнула, а поза тим настала тиша, і в цій тиші Карлові Йозефові подумалося, що ставати на руки вже немає ніякого сенсу.
(Продовження на наступній сторінці)