Тільки ж зрозуміло, звикши до Левкових доречних і недоречних жартів (як на Тадзя, то майже всі жарти засадничо і недоречні, і недотепні, а подекуди й просто злі, і люди жартують не інакше, як за браком пристойного виховання, — звісно, голота! — або зі страху, щоб набратися трохи відваги, бо він ніде стільки не подибував дотепників, як у таборі, де, здавалося б, самі вже часті відвідини репатріяційних комісій ніяк не сприяли скалозубствові, Тадзьо не надавав Левковим словам жодного значення (Тадзьо давно дійшов переконання, що люди забагато говорять і що статечній людині, до яких він себе залічував, цілком вистачає, хіба що за винятком особливих подій, п'ятьох вагомих слів на рік: невагомі не йшли в рахубу), аж поки бідаку з проломленим черепом витягли з вирви, після чого Тадзьові стало ясно: про Левка він мусить негайно розповісти Панасові Кадилові, щоб той не лише назавжди зміцнився на думці, наскільки небезпечно притьмом полагоджувати невідкладні справи і взагалі будь-які термінові домовлення, а й сумлінно (на ґрунті сумлінности, а зовсім не через Панасові малярійні візії, Тадзьо й заприятелював із Кадилом, хоч і не схвалював Панасового нахилу до безпідставного сміху з найменшого приводу, але такий уже Кадило вродився), посилаючися на Тадзьові свідчення, виклав це Дмитрикові й Терещенкові, радячи взяти цю пересторогу до серця і, замість бігти світ— заочі полагоджувати якусь біду, гарненько помандрувати до нього в гості, бо цього вечора він просто гине від передчуття: без відповідного товариства, якому вільно викласти всю душу, його на кілька днів або й тижнів прикують до ліжка напади страдницьких видінь, що лишилися йому чи то після малярії, чи після поранення на потилиці, хоч той не більший за квасолину уламок від гранати вріс у кістку і не заважав, а тут ще Тадзьо, — в присутності якого і найрозперезаніший бісівський шабаш, що його Кадило випадково запримітив між другим і третім бараком тієї днини, як із табору щез візантолог Петро Тарасович Горицвіт, обертався на звичайну дипівську буденщину, нуднішу від черги за приділом, — незаступний Тадзьо з дурної голови зголосився на ніч допомагати Гаркуші уговтувати Агапія Кривошийченка, на якого найшов черговий сказ від зустрічі з покійним Геннадієм Мальованим, що за колодами, саме на тому місці, де він наклав на себе руки, рятуючися від репатріяції, під секретом зрадив Кривошийченкові, ніби якраз сьогодні о півночі станеться кінець світу, якщо не знайдеться чоловіка, який з надмірної любови до ближнього серед вовчої зграї в людських парсунах покладе душу й тіло за іншого, — ну й Кадилові нема з ким і словом перекинутися, і тому нехай Терещенко й Дмитрик не відсилають його, Панаса, ні до Федя, ні до братів Заславських, ні до Пістряка, адже заки він тут просторікує, всі вони напевне вже помандрували до Ґудзія, до якого Теплуха з акторською братією ще вранці напрошувався на борщ і на голубці, а Кадилові справді, як ніколи, залежить на присутності Терещенка й Дмитрика (нехай вони не ображаються, тільки з ними якось найпростіше, і Кадило, і сам не тямлячи, чому, не соромиться зраджувати їм речі, про які навіть Тадзьові вагався б довіритися), хоч, звісно, якщо вони обидва аж так відмовляються, то він уже, — Бог їм суддя, сьогодні всі проти нього, Кадила, наче змовилися! — вдоволиться, як вони погуторять бодай до порога першого барака, не заходячи до його багаточисельної родини, на яку він згубив і рахунок, бо не встигало підрости одне, як народжувалося друге, аж не тільки. мешканці, а й таборова адміністрація звикли: хоч о якій годині дня (на ніч Кадилиха утопкувала всіх до ліжка) пройтися табором, з кожного закамарку, рівчака, смітників, з-за колод, з-під дощок за прибудовою біля кухні, з-за колонки з водою, з черги за приділом, з підвалів і бур'янів (Кадиленят вистачало на кожну шпарку) виглядають усміхнені, круглоголові засмаглі Кадилові нащадки, наявність яких ані трохи не заважала Панасові зберігати звички старого кавалера ймовірно ще й тому, що Кадилиха зранку до смерку (Панас ладен був їй і допомогти, лише якось воно непомітно для обох так укладалося, що Кадилиха, заки чоловік встиг поворухнутися, все сама полагоджувала), виховувала, обпирала, обпрасовувала, обмивала, витирала носи, обварювала, опікувалася й муштрувала (правда, досить помірковано, бо муштра не стільки за браком додаткових рук, скільки з надміру великого жалісливого серця, обмежувалася переважно не ляпасами, а благаннями, навіть коли хтось із нащадків ненароком, — Кадиленята ніколи не чинили шкоди зі злого розмислу, — розколошкував шибку чи вже гуртом, виключно з естетичних міркувань, які закодованими крейдяними візерунками позначалися на дверях і стінах бараків, заходжувалися викопувати таборовий ліхтар, ухваливши, — як і належало майбутнім плянувальникам місячних кабін і ракет, кібернетикам, ботанікам, відкривачам нових галактик, музикам, містикам, всесвітнім мандрівникам і мореплавцям, — перенести його ближче до соняшника баби Грицихи, щоб він там ліпше виглядав, а головне, не приваблював нечистого, якого під час нападів хвороби згадував старий Кадило, — чи, захопившися електрикою, кидалися вдосконалювати проводи, аж у таборі гасло освітлення й доводилося викликати досвідчених майстрів закутої в лямпочки й дроти первозданної стихії, й ставити нові ізолятори, за які на вічно позичувані кошти розплачувалася Кадилиха), ну й насамперед втихомирювала невичерпною добротою й терпінням усю свою окату галайстру, що, успадкувавши з колиски нахил до суспільного життя, завжди приводила до хати юрми товаришів (Кадиленят, і старших, і середніх, і ще смаркатих, наймолодших, любили не тільки їхні ровесники, а й дорослі, попри інколи занадто далекосяжну винахідливість, притаманну зеленому вікові), і барак лускався від гамору, тупоту й вереску, від якого Панас Кадило марно пробував вряди-годи усамітнитися то в Біблію (якщо Тадзьо траплявся на похваті, оскільки без Тадзя святе Письмо перетворювалося на похмуре й мстиве чорнокнижжя, повне нетерпимости, анатем, крови й погроз, без яких і так безвихідь смоктала душу), то в принагідну неглибоку чарчину, щоб бодай не заважати на власному господарстві, серед якого й справді ніяк було й кроку ступити, бо Кадилові нащадки разом із голомозими приятелями зносили з навколишнього терену до кімнати приблудних кошенят, вицвілих з обірваними вухами котів, плисок, мишей, вужів, горобчиків, жаб, ящірок, і навіть одного пообіддя принесли рій бджіл, що показав Терещенкові вхід до підземелля Мінотавра у тісному проміжку між сміттярками одразу за таборовою кухнею, і все це додатково окошувалося на Кадилисі, яка хоч і сварилася, однак ніколи не мала серця викинути за поріг живий непотріб чи відмовити в притулкові й ретельній опіці найшолудивішому створінню (в Кадиловому приміщенні стояло з десяток мисочок із піском, змінюваним три рази на день, водою, саморобні — плетені з алюмінієвої стружки, — побічна продукція з Дмитрикових бляшанок з-під шинки, — клітки з харчем для птаства й гризунів, банячки й прозорі слоїки від приділу, повні коників, мокриць, жуків, хоч перед вели зачухані кошенята), що їх діти невтомно вишукували в підвалах, на горищах, серед бур'янів і куп старого мотлоху, який раз на місяць палили за бараками на пустирі, котячій пристані, перетворюючи домівку на сновигальний базар, де Панас не чув власного слова, а Кадилиха стуляла вуста й припиняла трудити легені, лише коли закінчувала вкладати свій непогамовний виводок, і, нагодувавши чоловіка (бо ж і йому належалася частка уваги, без якої людина хиріє, або в рідких випадках коли вже дійсно валилася з ніг, як тепер, сказавши, де стоїть загорнена в коц тепла потрава, щоб Панас підкріпився, як зголодніє (часом, переважно перед хворобою, його опадав невситимий голод, аж Кадило сам дивувався, де щезає вся та їжа в його довгому жилавому тілі, уподібнюючи звичайнісінький людський шлунок до сімох біблійних худих корів), нарешті вмощувалася на верхніх нарах відпочити від трудного дня, спочатку вдаючи (а за хвильку й дійсно поринувши в сон), ніби не чує, як настирливо ділиться з нею Панас враженнями, наскільки незрівняно гарно на Теплушиній сцені (нехай там що про Теплуху базікають, він, Кадило, його завжди боронитиме, адже всі вистави, аби й що на кону діялося, вже самою кольоровою руханкою тішили серце) видавали Наталку заміж, а це далеко не все, найголовніше має відбутися завтра вранці (так бодай він, Кадило, зрозумів), бо Мирон, ні сіло, ні впало, стає з Орисею до шлюбу, а на вечір, — так само з ясного неба, — Дмитрик запрошує весь табір на прощальну вечерю, хоч саме цього останнього Кадило не второпав і хотів ще згодом запитати, що скоїлося і чому все збіглося нараз, та забув, оскільки Дмитрик із Терещенком поспішали, і, тільки як вони перетворилися на чотириноге цибате оболоко, що зникло за третім бараком, Кадило похопився й пригадав: адже саме про Мирона й про запросини на прощальну вечерю Дмитрик ніби щось і тлумачив йому в перебігу Теплушиної вистави, тільки що саме, клята пам'ять, попри щире Кадилове зусилля розворушити її, не зраджувала жодною шпаркою, бо Дмитрикові зауваги припали на ту мить, як на кону павиним віялом, розбризкуючи окаті самоцвіти, розгорталося Наталчине весілля, нескінченне свято добра й злагоди, яке Панасові остаточно запаморочило голову, тому що весілля мало для нього незрозумілий додатковий потаємний сенс, якого він сам собі не спромігся б пояснити, бо ж Кадило не походив із надто побожної родини (правда, тоді в їхній місцевості Бог ще існував, це тільки згодом лишилася сама нечиста сила), та й Тадзьове (особливо під час повені) надмірне захоплення Біблією й канонізованими (до неканонізованих Тадзьо ставився з ворожим недовір'ям) обрядами, в яких Панасів приятель вбачав не лише відродження людини з безпросвітного мороку, а й передумову державної самостійности (це здебільша припадало на зоряні ночі без місяця), на Кадила не діяло.
Не виключене, просто весілля випадково, як і все на людському шляху, пов'язалося з іншими пережиттями, до яких не знати звідки (ймовірно, звичайна туга за справжнім святом, за чимось вищим, надхненним і незаляканим, без якого чоловік задихається), долучився жаль, що Кадило ніколи не спромігся на власне весілля, цим ніби відмовившися від кругосвітньої подорожі, призначеної тільки для нього, на яку він чекав, аби досягти в собі ледь відчутного нетутешнього берега, що його краєчком звісило Панасові в душу провидіння (вони з жінкою бодай розписалися в загсі, а скільки жило, взагалі ніде не розписуючися, як нетямуща худоба, проголосивши помийницю за єдине мірило людських вартостей?), він навіть потайки домовився зі стареньким отцем Порфиром із роду Нечіпайлів, якимось їхнім далеким родичем бічної лінії, що той обвінчає їх по-справжньому, проте в останню секунду (не інакше, як з навіяння лукавого, який ще до малярії й поранення в голову пробував сікатися до Кадила) таки побоявся, ану ж його побачать і пришиють зв'язки з буржуазною контрреволюцією? Та й справді, куди там до церковного вінчання, навіть потайки, навіть лише при двох свідках, коли самовпевнені кислоокі молодики з незмінної тічки мороку, що їх так щедро плодить безправ'я усіх віків і народів, не утруднюючи себе зайвим знанням української мови, наїжджали агітувати дядьків, що Бога нема, церкви одна за одною, особливо старі, з яких віяло духом незросійщених традицій і вольностей, висаджували в повітря, хапали людей, розстрілювали й засилали, а потім і взагалі виморили Україну голодом, бо ж назадницька нація, яка на власній землі сміла існувати лише, як меншевартісний, запльований і спотворений додаток до матінки Росії, ніяк не приймала кривавого ощасливлювання, насаджуваного вибраними вдосконалювачами людства, — але того, що він, Кадило, не вінчався в церкві, як усі його діди й прадіди, завжди бракувало йому такою мірою (хоч він не належав ні до святенників, ні до релігійних нетерпимців і, за скрушним визначенням свого приятеля, дотримувався досить єретичних поглядів на Біблію, — а тим часом в Кадиловій місцевості не тільки він, а й кожен, не на багато інакше уявляв собі світ, не дарма ж їхній закуток вважали колискою характерників, — шокуючи цим начитаного на святому Письмі Тадзя, який остаточно засумнівався в Панасовій правовірності, коли той йому випадково проговорився, як колись ще парубком з намови Тимошенкового Харка, їхнього сусіда, Кадило, аби довести, що він не боягуз, попхався до Корнієвої балки нарубати з заклятого явора дров, та мало не зрубав самого дерева життя. Добре, що він тоді своєчасно отямився й збагнув, що то за дерево і що то сам диявол у подобі Харка натинався Кадиловими руками занапастити рід людський, бо щойно Панас хвицьнув сокирою деревину, як із стовбура бризнула важка людська кров, заливши шаленцеві сорочку й ногавиці, але Кадило, — хоч, звісно, не виключене: саме через ту кров, що завдяки Панасовому безголов'ю пролилася з життєдайного дерева, і пішла мести землею смертоносна хуртовина й усі лиха, які й тривають донині, — власним тілом зачопував на дереві рану, розпанахавши лезом груди, аби віддати яворові власні соки взаміну за пролиті, аж Кирила на ранок хлопці-пастухи знайшли непритомним і закривавленим, вирішивши, що Панаса, як небажаного свідка, почастували ручною гранатою застукані зненацька зачучвірені молодики, що почали з'являтися в їхніх краях, палячи панські маєтки, а Кадило, вичунявши, не рвався уточнювати дійсного стану речей, аби язиком не накликати додаткового нещастя, однак дерево життя, скріплене Панасовою кров'ю, загоїлося, ніде не виднілося й подряпини, адже він то згодом сам перевірив, ще заки назавжди залишив батьківську домівку, а як Кадило вже після революції, — напевно її не було б, якби він тоді не підняв сокири на те, чого й пальцем не вільно торкатися, — завітав до рідних місць, уся Корнієва балка з явором щезла, може й справді, як ходили поголоски, перелетівши разом із спасенним деревом до безпечніших сторін, — зізнання, після якого Тадзьо, — оскільки того вечора стояла повня, відповідно загострюючи думки й висновки на біблійний лад, — відверто звинуватив Панаса в поганстві, що той так само рішуче заперечив, покликавшися на довгу ланку своїх прадідів, які завжди боронили християнську віру, гинучи за неї на палях, кострищах, у в'язницях, а з такого спадку нехай і зовсім незначна дещиця, — на більше, він, грішний чоловік, і не заслуговує, — мусіла перепасти і йому, Кадилові), — аж згодом, коли в Панаса підросла купа дітей, і всі вони, замість Сибіру, крім старших двох, випадково опинилися в Міттенвальдському таборі, він запропонував жінці взяти церковний шлюб і нарешті відсвяткувати, як годиться, весілля, якого їм не пощастило справити, побравшися, та жінка чи не вперше в житті порядно його висварила, висловивши припущення, чи він, бува, під впливом Тадзя остаточно з глузду не з'їхав, і заявила, мовляв, якщо йому завелися жуки в голові, нехай чинить, що знає, проте з неї на старощах ніхто не зробить посміховиська! Як це виглядатиме, коли вона з цілим виводком дітей (старші вже до дівчат залицяються!) ставатиме до вінця! Невже вона на своєму віку не досить зазнала наруги й поневірянь? — слова, які по живому різонули Панаса, викликавши черговий напад страдницьких видінь, тобто видіння являлися ніби і в гарній, радісній подобі, але чомусь від них Кадило нестерпно страждав, — бо ж він не спромігся розтлумачити людині, з якою бік при боці прожив більшу половину життя, що для нього означає весілля. Нехай це смішне, віджиле й незвичне, хіба він винен, що інколи таке самозрозуміле й конечне — чомусь зневажливе й незвичне? Однак незвичне, смішне чи ні, хіба то суттєве, коли це заторкувало найпотаємніші глибини його єства? А як його часом пекло висловити це на повний голос! От якби занурити руку в душу, витягши того пругкого, всепоглинального світла, яке не давало спокою: ось, маєш! — а воно щоб саме вже уклалося в зрозумілі слова, яких Кадилові так дошкульно бракувало, хоч він ледве усвідомлював, що саме він волів би висловити.
Та й потім, навіть якби йому поталанило колись силою волі чи з ласки провидіння видобути зі свого єства належні слова, то чи він і тоді порозумівся б із жінкою? Адже жінка чомусь не сприймала нічого так, як він то думав, властиво навіть не думав, а прочував, як по всьому тілі, голові, грудях ходять струми потужного, тільки ще зовсім неокресленого, йому самому складного й незбагненного, мислення, яке Панас силкувався втиснути в відомі поняття й звороти, що їх жінка, хоч ти умри, майже не сприймала, навіть коли уважно його вислухувала. Не виключене, що то не зовсім і її вина, просто життя завдяки щоденним дрібним турботам, якими Кадило засадничо себе не обтяжував, защикнуло їй доступ до тих світлоносних джерел, які, ще не осмислені, пливли в ньому, з віком дедалі владніше нагадуючи про себе й змушуючи Кадила шукати тямущого співбесідника.
Звісно, Кадило не ремствував на жінку. Властиво, він не мав і права нарікати на неї. Якби спокійно розміркувати, поминувши дрібниці буденщини, вони, на відміну від численних інших родин, жили в злагоді, хоч і надто часто народжувалися діти, що поглинали жінчину увагу, майже не лишаючи місця на Панаса, — непередбаченість, яка його ще по третій дитині сердила, боліла й ображала, а потім він призвичаївся, вирішивши: переробити життя він однак не годен, імовірно, так воно вже повелося на світі, що людині важко або й взагалі неможливо зрозуміти іншу. Адже навіть із Тадзьом, який, здавалося, так добре його розумів, Кадило не завжди знаходив спільну мову. А якби він натякнув на своє весілля! Таж навіть Тадзьо, у цьому випадку притьмом забувши про Біблію і своє замилування обрядами, запідозрив би, чи не бракує Панасові клепки в голові, а тим часом це становило те найкраще, а, може, навіть і наймудріше в Кадилові, що, не виключене, цілком випадково ототожнилося з власним весіллям, про яке він мріятиме, святкуючи Миронів шлюб.
Шкода тільки, що Мирон так поспішив. Весілля, як і смерть, ніколи не вільно збувати в поспіху. І пощо хлопцеві забаглося вінчатися саме завтра, коли на цей день ще місяць тому заповіли чистку всього табору від блощиць, і вже сьогодні дехто з ретельників заздалегідь витягав надвір шафи, ослони, скрині, дерев'яні валізи, стільці й старе дрантя, а Онуфрій Рубан навіть урочисто виніс годинника-маяка для дальнього плавання, заради якого він раз на тиждень (решту днів, з огляду на невсипущу діяльність, він провадив під вартою) розбирав дах другого барака, випробовуючи дійовість свого досить громіздкого винаходу?
А втім, загальна чистка від блощиць чи ні, весілля — це таки весілля, хоч подібного Кадило й не уявляв, спішачи вранці до церкви після майже безсонної ночі, видовженої страдницькими візіями, повз гори нар, стільців, дощок, бо звідусіль мешканці, галасливо вируючи, випліскували з бараків манатки, складаючи в стоси або й просто валячи на купу невизначені сірі посілості (збоку на тумбочках серед клоччя й мотлоху Кадило зауважив кілька блакитних глобусів, біля яких Катерина Олександрівна Падалка, одразу ж з двома групами першогімназійників провадила навчання, не переймаючися урухомленим довкіллям, навіть коли таборовий вівчур, вивільнившися з-під опіки маленької Оленки й Юрчика, просто з-під могутньої правиці Катерини Олександрівни, гадаючи простим собачим розумом, що з ним граються, коли то в один, то в другий бік крутять блакитну кулю, викусив Тихий океан і довго ганяв табором, мотлошачи рештки гемісфери), — а на майдані, просто під небом, склавши з цеглин щільні ряди імпровізованих печей (так на цеглинах біля розваленої ґуральні Кадило варив ще дома куліш, випасуючи коней) гріли в казанах, відрах, бляшанках з-під Дмитрикової шинки окріп, і розхристані постаті, на ходу то відмолоджуючися, то старіючи (може, зрештою, то бігли щоразу інші) сновигали без упину з парними цебрами, а біля першого барака Лесик Бережанський так старався догодити старій Романисі, у якої три дочки були вже майже на виданні, що біля Скабиних пожитків вирували стовпи пари, застеляючи половину табору разом із підтиканими бабами, що шатирили дошки, поливаючи їх із чайників із крученими, як ніжки роялю, організованого Дмитриком для академічних імпрез, шийками (нововведення зизавого Ростика, який відкрив спорідненість рояля з чайником, безкоштовно реформуючи, — виключно з міркувань духовного вдосконалення фізичного вмісту, — інколи проти волі власників, кожний носик посудини варити воду, вистачало чайникові потрапити в поле його винахідницького зору), від чого здавалося, ніби намітка Орисі, видовжена навколишніми багатоярусними випарами, майорить аж під Карвендель, а сам Мирон, мізинцем підтримуючи наречену, теж повільно пливе в повітрі, звинно обминаючи молочні стовпи й цибулисті хмари, а за ним святково виряджені дружки і весь Дмитриків почет (у Берізка чомусь теліпалися шнурки на американських високих патинках, — він вирядився в них на догоду великому Федорові, який потребував його черевиків, — ззаду з-під піджака висіла майже до колін бурякового кольору підшивка, що однак не псувало загального вигляду) переплигують через нари (Кадилові ще довго пригадувалося, як усе товариство застигло в повітрі, ніби бажаючи лишитися там назавжди), розгонистим підскоком долають Рубанів годинник-маяк, поміст, на якому, перейнявшися додатковою чисткою, таборові пані, полискуючи блешнями на голові, поливають окропом стільці, вішаки й столи, що час від часу розсотуються в озіях пари, крізь яку Кадило, саме тоді, як Дмитриків почет повис над Рубановим маяком-годинником, замість Миронової Орисі, зауважив збентежено усміхнену власну жінку, точнісінько, як вона виглядала, коли вони ще не побралися, і якою вона назавжди затужавіла в одному з закамарків пам'яті, не з'єднуючися з теперішньою подобою дружини, обтяженою дітьми, турботами й гаруванням; і найдивніше, що та первісна подоба його жінки не зливалася з виснаженою й постарілою Кадилихою, а вела самостійне існування, йдучи щаслива, молода й напрочуд вродлива, далеко вродливіша від Миронової Орисі, і вітер молочною парою надимав їй намітку, і тому що її намітка манячила над усім табором, розсипаючи яблуневий цвіт на баняки з окропом і дошки з блощицями. Кадило нарешті роздивився: і дружина, і священик, і гості, і малеча з китицями стокроток, маків та волошок, ба навіть Берізко, який щойно мигтів відірваною буряковою підшивкою в темному сурдуті чи не з Теплушиної костюмерні і в недошнурованих американських солдатських патинках, — у світлому одязі, ясних парусинових виступцях, і в усіх такий святковий надхненний вираз обличчя, що Кадилові одразу щезли останні сумніви: те, що навколо чистять і валує пара з дощок, із яких виводять блощиці, те, що навколо сновигають жінки й чоловіки, вергаючи перед собою хатнє начиння, — це не чергова таборова чистка, а всесвітнє внутрішнє очищення, і тому всі в білому, оскільки весілля, яке він, Кадило, бачить, це не весілля, а найсправжнісіньке вселенське воскресіння, вистачає глянути на добрі й надхненні обличчя навколо. Бо інакше хіба він стояв би власною персоною серед Миронового почту воскреслий і світлий, хоч він досі й сам не припускав, що вірить у загробне життя? Тобто раз вірив а раз не вірив, залежно від скрути, в яку доводилося потрапляти проте, звісно, й гадки не мав, що того дня, коли в таборі вихлястровуватимуть кожну шпарку від плодючих паразитів, йому випаде пережити власне воскресіння, і це настільки поглине його подальше існування, що далеко згодом, уже після Дмитрикового відходу з табору і Терещенкової смерти, Кадила з непослабною міццю трястиме й зворушуватиме до сліз найменша згадка про райське видиво про яке він, поволі набравшися відваги, час від часу розповідатиме жінці, хоч вона його ледве слухатиме, як і того вечора після Теплушиної вистави, коли він уперше згадав їй про Миронове весілля а Кадилиха, змучена за день, не годна була добрати, про що йдеться бо її розморював сон, який її опадав від довгого Панасового говореніня, що, захопившися розповіддю, не помічав, як його жінка вже спить і їй знову ввижається, ніби до неї приходять незнайомі похмурі люди й кажуть: "Якщо ти хочеш, щоб твоїм дітям і чоловікові велося добре, дай націдити з себе крови". "Нате, нате! — кричить вона аби тільки мої діточки й Панас уціліли!" І з неї трухлявими лійками помпують кров, вибираючи до останньої краплини, аж вона чує: зараз ті рештки, які є ще нею, хляпнуть додолу, як порожній мішок, бо ж на ній уже сама тільки шкіра. Але похмурі постаті з'являються знову й знову вимагають: "Якщо ти не віддаси останніх крапель рудої за Малого Федя жінку, ту заздрісну й лиху пльоткарку, якої ти правда, не любиш, ми її на твоїх очах замордуємо, бо за неї навіть Федьо не хоче дати й ціпочки крови, так вона йому упеклася, а за кожне життя в таборі чи будь-де на землі треба кривавого викупу". І Кадилиха розуміє: похмурі постаті читають її душу, це так, — не терпить вона Малого Федя пащекухи, однак від думки, що за Федину дружину ніхто на світі не ладен пожертвувати і краплею крови, Кадилисі такий жаль стискає серце і за Федину пащекувату половину, — хто зна, може вона не така вже й лиха, а лише тяжко нещасна?
— і за кожного покривдженого й знедоленого, за кого нікому заступитися, що вона віддає останню кров, аж її душить, а тоді вже її й просто нема, хоча все ще якась частка Кадилихи безтілесно існує намагаючися востаннє переказати Панасові, що людина народжена для добра, хоч би й що там казали, попри те, що вона знає: Кадило зараз їй, як завжди, перечитиме, мовляв, спробуй чинити комусь добро, одразу ж не порятуєшся від чорної невдячности, Панас, хоч і добрий чоловік, чомусь ніколи не тямить і найпростішого з того, що вона говорить, імовірно так уже світ влаштований, що людині важко або й взагалі неможливо зрозуміти іншу, та одне їй би ще хотілося узгодити з чоловіком, тобто, звісно, не узгодити, а лише востаннє нагадати: хіба людина чинить добро, чекаючи вдячности? Таж допомігши іншій істоті, людина саме себе цим уже ощасливила, куди ж тут іще комусь дякувати! Зрештою, може, й Кадило так само міркує, лише це інакше вкладається в нього в слова, однак тепер, коли від неї нічого не лишилося, навіть ні шкіри, ні костей, усе те пішло разом із кров'ю, вона мусить з Панасом бодай востаннє по-справжньому порозумітися. І вона з усіх сил старається.
А що їй становить багато труду рухати язиком, вона тяжко стогне, аж Кадилові стає моторошно й він будить жінку, яка ще нічого не тямить від сну й дивиться на чоловіка такими ж скаламученими очима, як дивився на Кадила Берізко (в тому самому сурдуті, в якому він запам'ятався Кадилові на Мироновому весіллі, тільки підшивка не теліпалася до колін), коли, прийшовши запрошувати Панаса на Дмитрикову прощальну вечерю, гірко признався, що й за рік не збагне, чому Дмитрик відходить.
— Хіба Дмитрик еміґрує? — здивувався Кадило, якому Миронове весілля витіснило згадку і про Дмитриків відхід, і про його прощальну вечерю. — Що ж станеться з вашим ґешефтярством? Як же вам без голови? Що ви тепер робитимете?
— Не знаю, — скрушно розвів руками Берізко. — Така його воля. Так він вирішив.
— Але ж досі він не збирався емігрувати?
— Він не емігрує, він іде у світ.
— Як це в світ?
— Не знаю. Так він сказав.
— Я цього не втямлю.
— Я також ні.
— Ну, а як хлопці?
— Та так.
— Як так?
— Не питай. Бо розсерджуся.
— Бійся Бога, що з тобою?
— Нічого. Прийдеш?
— Прийду, прийду. Отже справді не емігрує?
— Справді.
— А хіба воно якось інакше можна?
— Гм.
— Це ж ризиковане.
— Та вже ж.
— І він не боїться?
— Дмитрик нічого не боїться, — переконливо запевнив Берізко.
Що Дмитрик і справді нічого не боїться, Кадило не потребував підтверджень Берізка, бо ще тоді, після приїзду радянщиків до табору, коли люди, рятуючися по закамарках, цілими родинами накладали на себе руки, аби лише не потрапити до сталінської м'ясорубки, невдовзі після загибелі Тараса Кушлярика, Кадилового приятеля, саме тоді, як в Панаса з пекельною силою відновилися напади малярії із страдницькими візіями, які його так вимучували, аж він втрачав здатність говорити й рухатися, Кадило став свідком Дмитрикової відваги лише тому, що, погнавшися за цибатою в солдатських обмотках келихоподібною квіткою (вона була частково й гускою) зі своїх страдницьких видінь, знепритомнів на пустирі за бараком, а коли прийшов до тями, не зважився ворухнутися, бо ті троє його напевне вколошкали б, як це вони натиналися вчинити з Дмитриком, хоч попервах Кадило порахував їх не за Йосьчиних креатур, а за Дмитрикових ґешефтярських посередників на далекі віддалі, і аж дивувався, чому Дмитрик нехтує ділом, за яке ті троє обіцяють мало не золоті гори.
Кадилові, щиро казавши, Дмитрикова постава спочатку видавалася навіть браком комерційного глузду, бо ті троє, що їх Кадило, притлумлений страдницькими візіями, помилково зачислив до оптовиків-хапуг, які серед загальної непевности збили чималі статки, — пропонували Дмитрикові плату готівкою, і то на вибір: грішми чи коштовностями з трофейних скарбів, — як на любителя (мовляв, чи є щось на світі принадніше, крім, звісно, красного сонечка, за гроші, та ще для такої, не обтяженої сумлінням людини, як Дмитрик? хіба він не маніпулятор, м'яко висловлюючися, чужих посілостей, який сам визначав: що зле, що вигідне, ну а потім, — і це далебі головне, — хіба не однаково, за що отримувати мзду? хіба це не наївна умовність? адже так звані ідеали — порядність, чесність, патріотизм і подібні інші нісенітниці — це ж тільки наличка для ідіотів, а не для повновартісних особистостей, які вище цих дрібнобуржуазних забобонів; справді хіба не однаково, кому служити?) — а коли Дмитрик почав баскаличитися, одразу ж запевнили, що власноручно допоможуть (самозрозуміла річ, де випадатиме) полагоджувати складніші операції, ну і, звісно, гарантують йому надійний притулок, заки він упорається з їхніми завданнями, однак Дмитрик, замість ухопитися за дурний гріш, який сам ліз йому в руки, як за чортову бороду, чи бодай погодитися лише для виду, аби тепер врятуватися від явної загибелі, одразу нетерпляче, а тоді аж надто спокійно (Кадило ніколи не бачив Дмитрика таким спокійним, — досі йому здавалося, що він і секунди не витримає, не рухаючися, і от маєш, зараз він сидів, як клеп, ставши чужим і зовсім іншим, ніби воліючи посіяти в Кадилові невідчіпну думку, як далеко кожне уявлення про людину відбігає від дійсности), вислухавши своїх намовників, які, видно, не сумнівалися, що йдеться виключно про трохи вищу, ніж вони пропонували, плату, — бо ж хіба є на світі щось, чого не можна купити, очевидно, за відповідну ціну? і Дмитрик торгується, витискаючи з них, якомога більше, — повторив, що вони потрапили не на ту адресу, оскільки він, Дмитрик, організує різний товар, а не людей для дідькової пащеки, ошелешивши такою відповіддю не лише тих трьох, а й Кадила, якому здалося, ніби Дмитрик нагло втратив глузд і не тямить, що виголошує, бо Кадило й справді перестав розуміти, що той каже. Лише коли Дмитрикові намовники схопилися на ноги, погрожуючи й матюкаючися, а тоді, переконавшися, що ні намова, ні залякування на Дмитрика не діють, кинулися на нього з ножами, Кадилові нарешті з жахом остаточно прояснилося: ті троє, втративши надію завербувати Дмитрика, аби він під виглядом ґешефтярських операцій викрадав їм людей з табору, зараз його заріжуть, щоб позбутися небезпечного свідка, і тому Дмитрика треба негайно рятувати.
Кадило й дійсно рвонувся на поміч, забувши про власну небезпеку, якої ще хвильку тому чималенько боявся (що правду таїти), тільки завдяки немощам, що сковували його під час нападів хвороби, не зміг не те що підвестися, а й поворухнутися, ба більше, не здолав навіть подати голосу, бо м'язи перетворилися на купку ганчірок й не підпорядковувалися його волі, — та Дмитрик, на щастя, виявився настільки безстрашний (певне, це слово лише приблизно віддавало Дмитрикову поведінку і дуже згрубша окреслювало те, що відбувалося, бо Кадило мав враження, ніби це вже не відвага, а просто Дмитрик не ввесь, адже він навіть не кліпнув очима, не заволав на допомогу, як це вчинив би кожен на його місці, а наче засміявся, що, звісно, Кадилові могло з переляку й причутися, і зробив кілька повільних танцювальних рухів), аж Кадило згодом ще довго не виходив із дива, як Дмитрик, бувши без зброї, подужав трьох гевалів із фінками, попри те, що Кадило на власні очі спостерігав, як Дмитрик ногою (такий спосіб оборони — Кадило бачив уперше. Невже це Дмитрик теж виніс із криївки, засвоївши від Перкаленка?) вибив ножі з рук напасників, хоч це, ймовірно, ще не врятувало б Дмитрика (бо ж ті троє також не стояли, склавши руці), якби з нього не відокремилася тінь, яка й заходилася визволяти свого власника з халепи.
Самозрозуміла річ, якби Кадилові не поталанило угледіти цього на власні очі, він ніколи не повірив би, аби й що там базікали, пригадуючи оповістки старих людей (подібне Кадило чував ще вдома, бо один із його прадідів належав до таких сміливців, і це про нього й оповідали), ніби в безстрашної людини за небезпеки відщеплюється її власна тінь і поборює ворогів, завдяки чому згодом і теревенять про несусвітні геройства, ніби нічим так дуже й не примітних Божих створінь, оскільки лише тоді людина довершує те, чого, здавалося б, цілі покоління заслабі довершити, але щось подібне споглядати Кадилові доводилося вперше, так само, як уперше йому випало зустріти чоловіка, який на прощальну вечерю поназапрошував би не лише друзів та знайомих, а й коли не ворогів (як на Кадила, саме ворогів, і то ще й досить злісних), то принаймні не надто бажаних осіб, які Дмитрикові чимало понавприкрялися на подобу Юзька й Павла (їх дражнили "Петрайпавла", на що обидва чомусь нестямно гнівалися), таборових охоронців порядку, а хіба ж не вони найчастіше ставали Дмитрикові поперек дороги, сікаючися чи то з намови Тхорюка, таборової гниди, чи то з власної ініціятиви, до Дмитрика і його хлопців?
Зрештою, хіба саме не завдяки їм Дмитрик мало не потрапив за ґрати, коли Берізко в пітьмі, взявши Юзька за Ґудзика, вибовкав про схованку на горищі першого барака, де саме перебувала значна кількість американських патинок, призначених на подальший обмін, і зо дві сотні штанґ із цигарками із спільного джерела, — товар, який Дмитрикові, дослівно в останню секунду, ще заки захеканий Юзько підняв місцеву поліцію на ноги, пощастило на очах всього табору, що збігся дивитися, як викриватимуть знахабнілого маніпулятора, перевезти джіпом репатріяційної комісії в товаристві радянського вояка (якому після цієї операції довелося вибрати свободу й стати Іваном Бличенком) та двох американських військовослужбовців до Міттенвальдського вокзальчику й відправити як урядовий союзницький вантаж до одного зі своїх посередників в Авґсбурзі, про що згодом довго пльоткували в кожному бараці, подивляючи Дмитрикову зухвалість, якої ні Юзько, ні Петро не могли схвалювати вже хоча б тому, що кожен фах вимагав своєї вужчої спеціалізації, і напрямні Юзька й Петра надто різко відбігали він Дмитрикових, — пригадка, яка одразу ж насторожила Кадила, щойно він запримітив серед уже повеселілих святкувальників Юзькову лисину й Петрові вуха-капиці, оскільки це означало: обидва побратимчики припхалися не інакше, як з метою чимось Дмитрикові востаннє дошкулити (про охоронців правопорядку на всьому світі Кадило мав усталену думку, якої засадничо не міняв) і тому, попри кількаразові запевнення Берізка, Ґудзика, зизавого Ростика, Кузя й великого Федя, Кадило ніяк не міг второпати, як це Юзько й Петро явилися не з власної ініціятиви, а на особисте Дмитрикове бажання (Берізко клявся, що сам ходив запрошувати, як він висловлювався, те півторалиха; але що для Дмитрика не зробиш, навіть коли він заповзявся обділювати прихильністю своїх напасників?), що, зрештою, згодом дало Юзькові й Петрові привід потрактувати Дмитрикове запрошення, як належну данину їхнім досі мало цінованим ревним заслугам, мовляв, це й не диво, адже в їхній особі нарешті, хоч і припізнено, однак ліпше пізно, ніж ніколи, Дмитрик віддав належну шану законові й правопорядкові, що знайшли своє найдосконаліше втілення саме в них, Юзькові й Петрові, яких Кадило, пересердившися й запевнивши себе, що, може, в Дмитриковій забаганці криється якась практична ґешефтярська мета, невдовзі перестав бачити, бо щедро частовані Дмитриковими хлопцями, вони незабаром, смиренно обнявшися (хто зна, чи не вийшли б із них ще порядні люди, якби вони потрапили під відповідну батуту?), сповзли під стіл, де їх Дмитрик, пильнуючи, аби сонних ненароком не притовкли, накрив Романенчишиними ночвами, що ними Остап Терлецький лікувався від ревматизму й енкаведешницьких трупних опромінювань; — Дмитрик не лише обходив кожен гурт, власноручно пригощаючи, а й не спускав з гостей ока, аби хто не увередився, як то інколи стається від надміру найкращих почуттів під час урочистостей, оскільки на його проводи зібрався чи не весь табір і святкування, завдяки винятково теплому вечорові (не інакше, як на дощ) із Дмитрикового барака поширилося на всі боки (спочатку поодинокими ослонами, а тоді й нашвидкуруч тут же помайстрованими лавами й столами з іще не досохлих дощок після випарювання блощиць) аж до таборового майдану, де вже грав Пилипенко на бандурі, поки йому на підмогу не причимчикував Остюк з акордеоном і кульгавий Петро з цілим гуртом підлітків-сопілкарів; — Дмитрик подбав не лише про наїдки й випивку, а й про музику, запросивши навіть Ониська з водяним органом, що його за допомогою Ґудзика, зизавого Ростика й великого Федя поставили на спеціяльно споруджений поміст із Ростиковими шинами-ізоляторами проти зла, і Онисько вигравав на органі щось таке свіже, аж зелене з хрусткими пелюстками, що Кадилові відкрився зір, і він побачив між столами й ослонами райський сад, серед якого походжали пави й дрофи, а потім через Ростиків недогляд, що, замість хліба, заходився накраювати на тарелі яблука з дерева пізнання, райські кущі згорнулися набік ірівською ковдрою, хоча за мить Кадило пересвідчився: то не ковдра, що сповзла з Федьових плечей, а корова, що поволі зайшла за третій барак, а на її місці виринули Ґудзій з паніматкою, а згодом і баба Грициха в плахті, на якій у кожному тканому чотирикутнику горіли свічки, що їх баба, видно, запалила, аби вичарувати Дмитрикові на дорогу ліпшої долі, і тому довго й не засиджувалася, а лише випила за здоров'я господаря, послухала ґонти, гречаників та коломийки й пішла, щоб звільнити іншим місце, бо хоч Дмитрикові хлопці тільки те й робили, що розносили для новоприбулих стільці, столи й ослони, місць однак не вистачало, наче на Дмитрикові проводи явилися не лише місцеві люди, а й приїхали з інших таборів, а може й з інших століть, бо Кадило зауважив серед таборян не одне характерницьке обличчя з точнісінько таким виразом, як на давніх мальовилах уздовж бічних стін їхньої згодом зруйнованої церкви ще дома, коли він підлітком мріяв утекти в науку до характерників, лицарів світла й справедливости, і напевне утік би (він уже сидів на перелазі з шанькою за плечима, в якій лежав Шевченків "Кобзар", свічка й кресало з чортового пальця, яким він мав навчитися видобувати добро з людської душі, — три конечні речі, щоб скласти іспит на учня в характерники, і вже підняв був правицю в напрямку Чумацького Шляху, готуючися вимовити заповідне слово, що його довірив Панасові під страшною клятьбою дід Трясило, на яке одразу ж просто з повітря виймають рамена лицарі світла), якби тієї ночі сили мороку не підпалили хутір, убивши батька, після чого Кадилові, як найстаршому в родині, довелося лишитися при матері й надовго забути про характерницькі подвиги, про які й після революції пам'ятали в їхніх околицях, розповідаючи нишком те, чого вже не вільно було розповідати, аж поки Кадило опинився в Міттенвальдському таборі, що тепер прощався з Дмитриком, — бо хто зна, чи й справді під час таких проводів не прочиняються двері в інший світ, і минуле сідає поруч із теперішнім, і прадіди єднаються зі своїми далекими нащадками, щоб людство глибшало душею, пам'ятаючи, що воно не тільки з праху, що тьма одразу ж відступиться, як людина роздмухає в собі найменший вогник світла, перед яким розступаються світи, і присутні, хоч ніхто собі цього ясно і не усвідомлював, відчували цю правду всім нутром, і то зовсім не тому, що Пилипенко на бандурі, а за ним на певній відстані, ніби з іншої додаткової площини, кульгавий Петро на сопілці та рудий Остюк на акордеоні, пригравали то веселої, то сумної пісні, кантів чи думи, яка ятрущою тугою пазурила серце, нагадуючи кожному про його провідну зірку десь у хмарах за табором, і всім на душі ставало і весело, і тужно, як завжди під час проводів, хоч Дмитрик і старався всіх розважити (того вечора він не лише до нитки роздарував свої статки між хлопцями й знайомими, а й намагався кожному сповнити найбезглуздішу забаганку, навіть поліз розбирати дах першого барака для Рубанового годинника-маяка), під несхвальні докори святенників щедро обділюючи і добрих, і поганих з тією самою, як Кадилові здалося, запаморочливою усмішкою, з якою припрошував гостей їсти й пити, вряди-годи приєднуючися до гурту, хоч його бачили здебільшого в русі, як він усюди невтомно сновигав, пильнуючи, чи не забракло кому наїдків, питуна оковитої чи просто лагідного слова, аби чорна жаба відлягла від серця, що тоді, звісно, зобов'язувало Дмитрика й на трохи довше підсідати до товариства, перекидаючися жартами, приказками й різними теревенями, як то належить за подібних обставин, бо ту промову, що запам'яталася не лише його хлопцям, а й іншим таборянам, він виголосив значно пізніше, коли вже в усіх порозв'язувалися язики, і йому не випадало пасти задніх.
Зрештою, коли Дмитрик поставив набік склянку й заговорив, він і в думці не мав виголошувати щось особливе, призначене перетривати бодай кусник небуття, на те бракувало йому і охоти, і хисту (його здібності лежали в іншій площині), та й потім на вправного промовця він не успадкував належного терпцю, як Аїд Голка, — а просто йому хотілося поділитися з людьми, від яких він назавжди відходив, ще сам не знаючи, чи лише до іншого табору, іншої країни чи півкулі, — тим трепетним райдужним просвітком, що з примхи безтілесної корови почав рости йому в грудях.
Він і справді не збирався просторікувати про якісь там вищі матерії, а лише поклав собі коротко подякувати гостям за увагу й щиро побажати їм ліпшої долі, як годиться, а воно вже якось мимоволі сталося, що коли він розтулив уста, те, що нуртувало в ньому, само собою уклалося в речення, а що увага його хлопців випадково довше, ніж звичайно, зосередилася на ньому, то вони й запам'ятали Дмитрикове казання, хоч ніхто досі не чув, аби Дмитрик у подібний спосіб висловлювався.
А втім, не виключене, що він і взагалі балакав про щось зовсім інше, лише тому, що всіх пойняв особливий настрій, як це трапляється, коли відходить у безвість людина, до якої всі звикли, а Дмитрик устиг з багатьма на диво близько зжитися, його промова обернулася в головах слухачів, що згодом із щораз новими варіянтами й подробицями пригадували святкування, на щось зовсім відмінне, до чого Дмитрик мав лише далекий стосунок, наче воно походило вже не з серця однієї людини, а з грудей усього людства, і лише випадково його виголошували Дмитрикові уста, особливо чітко виопуклюючи окремі слова, що їх присутні, за малими винятками згадували в такій послідовності: "Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта — рідке явище. Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесло б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга".
Самозрозуміла річ, хлопці теж не сиділи, набравши води в рот, а кожний, трохи оговтавшися від несподіванки і не соромлячися жалісливо бідкатися з такого нещастя, пробував перемовити Дмитрика, якщо не змінити, то бодай відкласти свій намір покинути їх, адже шлях добра — не погана штука, хіба проти нього хтось заперечує? У них теж душа не з лопуцька, — тільки шлях — шляхом, добро далеко не втече, а Дмитрик натомість тільки зискав би, провівши з ними ще хоч кілька заключних ґешефтярських акцій, бо де ж вони знайдуть другого гідного ватажка, не лише спритнягу, а й такого щасливого на руку, як він? — та Дмитрик, усміхаючися, відказував, що то частково й не його воля (тобто, звісно, в кінцевому рахунку його, бо хто велів йому тоді відповідати корові, що, не знати й як, скерувала Дмитрика, — коли вже називати речі своїми назвами, — на значно хисткіший путівець, ніж будь-яка найризикованіша шахрайська операція, хоч цього й не випадало прилюдно згадувати), але на те вже нема ради, він мусить простувати своєю дорогою, хочби й куди вона провадила, і саме тому він і скликав усіх, аби попрощатися, бо те, що він вирішив, невідкладне й остаточне. Нехай йому дарують хлопці несподіванку, та що вдієш, так інколи стається, і тут нічим не зарадити і нічого не пояснити, навіть коли б він і намагався витлумачити їм рушія своїх вчинків (зрештою, воно й справді ледве чи щось посутньо вияснило б); єдине, що він волів би ще докинути, то це невеличке уточнення: його рішення — тільки одна з прикінцевих ланок давньої історії, яка щойно тепер остаточно окреслилася, велівши кинути все попереднє, оскільки для нього настав час, як він настає для кожного, і цього не змінити, як простому смертному не обернути зими на літо. Він, Дмитрик, щиро дякує за тепло і приязнь (тобто, очевидно, не дякує, за симпатії не дякують, та хлопці зрозуміють, що він цим хоче висловити), нехай не сумують, адже однак не унедійснити невідкличного, на всіх них ще чекає своя стежка, яку цієї миті, може, саме кінчають доліплювати пальці провидіння, аби повести кожного ще крутішими манівцями, ніж Дмитрика, до того, чим повниться людська душа, випростуючися. А тим часом нехай вони п'ють і веселяться, як п'є і веселиться він, пам'ятаючи: це їхня остання спільна вечеря, що знаменує собою не тупе напихання черева, а взаємне вище спілкування людини з людиною через їжу, як це знали й цінували тоді, коли речі, а тому й душевні порухи, бо ж людина не існує в порожнині, були значущіші й вагоміші, а все тілесне містило й незміренний духовний зміст, який згодом занехаяли й забули самовпевнені, окрадені покоління.
Дмитрик ще багато чого казав, а що присутні слухали тільки те, що кожному хотілося слухати, та й потім, оскільки, як відомо, від чарки та від самого святкового настрою слух розширюється й нарешті більшим чи меншим краєчком (залежно від унутрішньої місткости людини) схоплює те, що за інших обставин лишається неприступне буденному сприйманню, то й не виключене, що Дмитрикове говорення мало зовсім інше значення, ніж те, якого воно набрало перегодя по всіх подіях, особливо ж після пожежі в першому бараці, де загинув інженер Таратула, що чи не найбільше спричинився до Дмитрикової нової слави, ще напередодні своєї смерти запевняючи, ніби того прощального вечора до Дмитрика наблизилися дві вогненні клуні, в яких він, Таратула (навчений практикою після тривалих досліджень у цій галузі, яку він відкрив, спілкуючися з потойбіччям після того, як йому нагло померла дружина) одразу ж пізнав вищих посланців, бо вони підійшли до столу, за яким пригощався й Таратула, і на його очах вклали Дмитрикові в уста огіркоподібну вольтову дугу, що обернулася на Дмитрикову прощальну промову, з якої, завдяки своєму нетутешньому походженню (інакше хіба вона лишилася б у мозку?) і запам'яталося чи не кожне слово, хоча навколо ніхто з веселого товариства (один лише Агапій Коваль плакав, а він завжди починав хлипати після першої чарки) до неї особливо й не прислухався, бо кожен ретельно виголошував, що тільки спадало на думку, намагаючися власною нововідкритою істиною просвітити сусіда, як це найчастіше буває під час проводів, а навколо перехресними спіралями перетинався гамір і вигуки, все вирувало, лящало й видовжувалося, рухаючися за музикою вперед, аж розпливалися обриси постатей, закруглюючися в розслоєному повітрі додатковими бубликами (Кадило зовсім виразно бачив витягнену метровими завитками і через це триступневу Берізкову голову, яку заносило за другий барак), і все вгорталося в дедалі стрімкіший вир, що поволі вищав над табором, і, напевне, досягши світлової швидкости, перейшов би живцем у вічність, якби сон не почав проріджувати людський потік, вивалюючи на боки найвитриваліших, які, найдовше зберігаючи незатуманений зір, пили за здоров'я Дмитрика.
Дмитрик теж їв і пив, дивуючися, що його ані трохи не долає ні втома, ні хміль, і переходив від гурту до гурту, розважаючи таборян анекдотами, приказками й веселими вигадками, що їх Дмитрикові хлопці пам'ятали ще багато років пізніше, коли в клітинах пам'яті Міттенвальдський табір перетворився на туман, який людині доводиться пройти на життєвому шляху, заки вона досягне рятівного берега, дарма що ніхто з учасників Дмитрикових проводів не думав про майбутнє, а просто радів із хвилинного відпруження, заки горілчана втома підтинала розум і м'язи, хоч кожен при цій нагоді й намагався показати витримку, силкуючися переважити Дмитрикових хлопців, які належали до останніх, що продовжували чаркувати навіть тоді, коли більшість таборян порозходилася чи позасинала по закутках або й так на лавах під голим небом, не встигши дочалапати до свого барака, бо так само поволі, як і почалося святкування, веселість, галас, пісні й промови поступово заникали, заки табір нарешті стих, подоланий ніччю.
Коли ж Дмитрик спостеріг, що і його хлопці принишкли, блаженно усміхаючися, хто за столом, хто на лаві, а Берізко й великий Федьо на землі, аж Дмитрик ледве перетяг їх на дошки, накривши ірівськими коцами, аби не застудилася єдина Федьова легеня, — його раптом вразило усвідомлення: він єдиний не спить, і невимовний щем і сум, який заважає рухатися (можливо, вигляд поснулих завжди так діє на того, хто бодрствує), проймає Дмитрикове єство ще й тому, що хоча табір спорожнів і розширився, аж небо спустилося на майдан, обліпивши бараки товстими зорями, — навколо забракло повітря, і Дмитрикове серце полетіло в бездонний колодязь, як це стається кожного разу на тому місці земної кулі, де людині доводиться ступати на новий шлях.
Аби вирватися з карколомного падіння, що вогненною лійкою закрутило йому середину, Дмитрик обійшов табір, спочатку дуже поволі, крок за кроком виборюючи себе з палющого коловороту, а тоді трохи швидше, збагнувши в раптовому проясненні, що він ніколи вже не навідається до свого кутка, як це ще збирався мить тому, щоб прихопити бодай найконечніше з собою в дорогу.
Він не здавав собі справи, чому він так чинить: чи тому, що не хоче брати в нове життя нічого з решток, що нагадували б про колишнього шалапутного Дмитрика (правда, шалапутства, хіба лише трохи іншого, ніж раніше, йому й зараз не доводилося позичати), чи він ще не був певний себе, ану ж в останню секунду він зневіриться й передумає, хоча в ньому поступово наростала несхильна впевненість, що подібного ніколи не станеться; всі ці вагання, весь цей болючий вир у грудях — лише відлуння страхів і забобонів його попереднього єства, бо в ньому вже шириться дедалі тугішими колами світанкове світло, і від нього колишні уподобання, а з ними й посілості, статки відпадають останнім непотребом. Тепер Дмитрикові лишилися самі ті скарби, що були в ньому — в серці, помислах, відчутті, хоч він цього чітко до кінця не усвідомлював, оскільки думальна матерія (цілі грибні колонії, зблиски, хмарини, протоплазмові сновигальні видовженості) не згущувалися в поодинокі думки, а становили ніби нову основу його єства.
Проходячи повз барак баби Грицихи, Дмитрик на хвильку зупинився перед соняшником біля її вікна, який ледве мерехтів у сутінках, щирячи равлики озону, як єдиний маяк надії й добра над усім людством. Табір міцно спав. Десь ще в протилежному закутку в напрямі Єґер-казерне кульгавий Петро, — хоч не виключене, що то розходилося уздовж нічних вигинів розщепленого вологістю повітря саме відлуння, — догравав на сопілці пісню про волю, а тоді й він стих, а натомість здалеку прокинулася Омелькова флояра, що звучала ніби з по той бік Карвенделя, віддаляючися на схід.
Дмитрик постояв посеред майдану, міркуючи, чи перед ним калюжі від окропу, яким мало не цілий день випарювали блощиць, вичищуючи паразитів із нар, чи це пройшов дощ, якого він не помітив, хоч тепер весь табір пахнув сирим листям, розмитою землею й чимось невиразно збудливим, точнісінько, як у перші дні після закінчення війни, коли звалився один потворний світ, а на його місце, вповзав ще безликий, але так само потворний, другий, і в проміжку між зміною світів, розчахкуючи неспокоєм людські серця, пахло паростками й багном і на потомлених майже фіялкових конях, на яких в'їжджали присадкуваті переможці в ватянках і в смердючих чоботах святкувати перемогу серед руїн, і перед непрошеними визволителями спорожнілих вулиць звисали криваві стьожки, провісники жаху й зміни.
Коли Дмитрик наблизився до виходу, Тимко, який мав охороняти таборову браму, мирно куняв. Дмитрикові раптом нестерпно захотілося розбудити його й востаннє розповісти анекдоту, аби почути Тимків нехитрий регіт, однак посоловілий вартовий так солодко пухкав, обнявши рушницю, що Дмитрик тільки махнув рукою і вийшов з брами, куди він уже ніколи не повернеться.
Що він робитиме, до яких країв занесе його доля, і взагалі як він тепер справуватиметься, Дмитрик не думав, проте з певністю, далеко остаточнішою, ніж у всіх своїх шахрайських операціях, знав, що йде в світ починати зовсім нове життя, — нести людям добро, без якого не рухається світ, і мати відвагу вмирати за це добро.