— Дякую. Не турбуйтеся. Нехай іншим разом. Я — на футбольний матч! — зніяковіло признався отець, і, якби його думки не надто заполонив Юхим (щоправда, Юхима з м'ячем одразу ж накрило видиво колісниць у супроводі довгих молодиків із гусячими крилами, які посіяли за собою урвище, вкрите опеньками, серед яких стояв Кадик і сплескував руками, кажучи, мовляв, він у сітях, що їх випадково залишив безголовий Юхим, пробігши з м'ячем на стадіон, звідки доносився рев, оповіщаючи про початок змагань), той клубок, який від слів парубка ворохнувся в Ґудзієві, напевно оформився б у здогад: парубок має для нього вістку, а що ця вістка належить до трохи делікатніших, ніж звичайно, матерій, а Ґудзій весь на стадіоні, то парубок лише чухає за вухом гусячим крилом і мовчить, коли отець, глянувши на нього, але вже не бачачи його, без зупинки обминає рундуки, тюпцює до першої брами, де тим часом розсоталася черга, проходить загороду, біля якої відсутній контролер, майже з підскоком наближається до проходу між риштованнями, на яких доверху східцями покладені дошки для сидіння, і прихиляється до землі від болю, бо йому щосили заломлюють назад руки, аж хрустить у суглобах.
— Я не зайцем, у мене є квиток! — спробував вивільнитися Ґудзій, дивуючися з надмірної ретельности таборових розпорядників, тільки, замість знайомих хлопців із поліції, на нього вишкірилися два конопаті Ваньки в гімнастьорках на випуск і, шарпонувши отця, хоч він з дива не пручався, підвели до столу, обсадженого репатріяційною комісією (усі наче близнюки, усі в орденах, в усіх голови виростають просто з плечей без шиї, імовірно, тільки таких і добирали в репатріяційну комісію), що не інакше, як наскоком, обдуривши таборову адміністрацію, вдерлися на стадіон, заки Ґудзій спокійнісінько пригощався в Кадика, бож із таборян ніхто про неї не знав і повідомити про це було ніяк! оскільки обидва Ваньки тримали Ґудзія, як у лещатах, навіть ще й тоді, як відрапортували, зіщулившися перед товстим куцоногим енкаведешником, обвішаним до пояса орденами, з-під яких час від часу, особливо коли він набирав у легені повітря, крізь мундир проступали завбільшки з куряче яйце блідно-рожеві присмоктки восьминога, пускаючи зеленкуватий слиз, що смужками понасихав на паперах і на бильцях крісла, на якому енкаведешник дрімав:
— Самостійник, шаман, п'яниця!
— Зрадник батьківщини, — підсумував енкаведешник, розплющивши більмоподібну плівку, що, замість повік, затуляла чоловічки (вона ніби не розплющилася, а луснула посередині ока).
— Моя батьківщина ніколи не була вашою! — випростався Ґудзій, побажавши подумки, аби вся репатріяційна комісія, а з нею і вся мерзота, що водиться на світі, провалилася крізь землю.
Проте комісія не провалилася, а енкаведешник розкрив грубу папку й заходився голосно читати за списком прізвища таборян, за кожним разом вичікувально зиркаючи на отця і з видимим задоволенням переробляючи усіх "енків" на "ов".
— Ви не маєте права без суду хапати людей і вивозити, як худобу! — остаточно протверезів Ґудзій, гарячкове мізкуючи, як попередити людей, що енкаведешки, хоч таборянам після стількох жертв уже нібито й гарантували безпеку, підступом заволоділи стадіоном, перетворивши його на пастку.
— Ми не маємо права? Ха-ха-ха! Ми самі втілення права!
— Чому кожен із вас не говорить, а програє грамофонну платівку?
— Ну, ну, ти не дуже!
І що "не дуже" — Ґудзій відчув Ваньчини кулаки на ребрах, та це його не стримало:
— Усі ми й так помремо.
— Ти припини свої шаманські витівки! — запінився енкаведешник з присмоктками на мундирі, який, видно, очікував іншої відповіді, однак другий з комісії, — самі чотирикутні щоки з каламутними щілинами очей угорі (очей здавалося у нього з десяток, хоч усі не більші за шапочку цвяха), штовхнув роз'юшеного колегу ліктем, шепнувши щось на вухо, і той знизив тон, кивнувши Ванькам послабити піклування.
— У трупах ми не зацікавлені. Трупи — лише побічний продукт. Нас цікавить живий матеріял. Крім того, ми — великодушні й прощаємо навіть зрадникам. Якщо ти, належно визнавши свою кари гідну провину, працюватимеш на нас…
— Я до тих не належу.
— На початку всі відважні.
— Терор паралізує не кожного.
— Що за шаманське слово! Явно буржуазна, контрреволюційна вигадка! У нас усе добровільно! Живуть, умирають, угноюють Колиму чи твою рідну Вінницю в ім'я щасливого майбутнього, усе добровільно, виключно добровільно, бо ми — найгуманніші в світі!
Енкаведешник відхаркнувся, і решта репатріяційної комісії, як на партзборах, одноголосне підтакнула з такою ретельністю, що навколо поширився трупний запах із домішкою якогось особливо пронизливого смороду, наче за спинами енкаведешників луснула кишка, напхана кашею з гнилої крови, що служила їм за одне колективне серце, переобтяжене круглодобовим піклуванням: усе для людини, усе для добра людини (як це повторював під час допиту і той інший правонасадник, коли Ґудзій із Сашком Когутом потрапили, замість криївки, до Смершу, і Ґудзія, — Сашка на допиті замордували, — вкинули після відповідної обробки здихати в підвал, звідки він вирятувався крізь пошкоджену каналізаційну руру).
І чи то від надто ретельного притакнення (як скло від голосу розсипається на друзки), чи від навколишніх випарів, повітря над головами репатріяційної комісії прогнило й обвалилося слизькими шматками на риштовання й на звинувальні акти та списки, складені донощиками, хоч енкаведешник із присмоктками на мундирі підхопився, перекинув стіл, і дав знак Ванькам негайно зірвати прикріплену на кількох щоглах брезентову заслону, що затуляла вид на стадіон, аби склалося враження, ніби на землі й на небі все діється виключно з наказу всюдисущого НКВД і їхніх прислужників, які давно на свій кшталт переробили і людину, і природу, ліквідувавши з корінням шаманські вигадки, і тому не повітря прогнило, а він, пахолок Мороку, відданий заповітам Конопатого, велів відхилити завісу, наслідком чого Ґудзій і побачив: посередині стадіону на доріжках для змагунів енкаведешники зігнали таборян із жінками й дітьми в загороди, обнесені колючим дротом і присадкуватими вартовими баштами, які радше скидалися на танцювальні майданчики, де вишиковані чотирикутником помічники спеціальної служби по десятку на раз вихоплюють людей гаками на довгих держаках і вантажать на тягарівки, а наглядачі внизу, пильнуючи, аби хто не вискочив, б'ють знесилених у живіт, груди, обличчя, а коли хто пручається, чергою з автомата проріджують гурт, який ще не втиснули до авт, а на купу живих, мертвих і поранених нацьковують чи то гієн, чи диких кабанів.
Правда, Ґудзій одразу зауважив, що в цих диких кабанів-гієн довгий вовчий тулуб і лише кабаняча голова з гострими іклами (може й справді енкаведешники виплекали особливу породу кабанів виключно для полювання на людей, як запевняв Сціпіон Удівець, розповідаючи про свої митарства на Колимі, адже витреновували колись гепардів для ловів?), бо ці потвори кидалися спочатку на поранених (енкаведешники навмисне стріляли по литках або в пах), а тоді, ошалівши від крови, і на вцілілих, і на весь стадіон лунало кабаняче цямкання, що заглушувало вереск, стогони й хрускіт переламаних хребтів і ребер.
Здається, люди боялися цих тварин навіть більше, ніж самих енкаведешників, бо трохи осторонь від головного згромадження, біля трибун, де висіли прапори вільних країн, поруч щитів з емблемою олімпіади й завбільшки з клуню голубом миру, виведеним свіжим розчином вапна, що розпливлося пацьорами, ніби голуб плакав, стояв із зв'язаними на спині руками шерег чоловіків, яких розстрілювали в потилицю, і вони не кричали й не пробували звільнитися, а з-за дротяної загороди ніхто не рвався до них на допомогу, наче від безпросвітного жаху людське серце випорожнилося й збайдужіло, завдяки чому морок і поглинув стадіон, табір і весь світ, і тепер сягнув і по Ґудзієву душу, яка наполовину вивільнилася з тіла, щоб Ґудзія кинув на землю не поштовх розлюченого енкаведешника (той верещав щось отцеві в саме вухо, але Ґудзій його не чув), а несамовите прозріння: невже це остання мить перед Страшним Судом?
І, властиво, тоді крізь мигтіння кирзових чобіт, погонів і сорочок на випуск, серед угодованих молодиків, що біля трибун розстрілювали таборян, Ґудзій і пізнав Юхима, хоч під час отцевого падіння стадіон заїхав землею на небо, а небо перемістилося прірвою під ноги, наче янгол Страшного Суду покрутив угорі-вселенською корбою, а тоді передумав, або йому дали наказ трохи почекати, ану ж люди ще схаменуться й направляться, і земля знову стала землею, а Юхим, якого Ґудзій щойно ревно боронив від Кадикових нападів, доводячи, мовляв, Юхимове співробітництво з радянщиками — звичайнісінька таборова плітка, породжена страхом і непевністю, Юхим, що тільки-но пробіг на стадіон із м'ячем у руках (правда, тепер він виглядав розпухлий і обважнілий, наче він ніколи не лише не грав у м'яча, а й ні разу різко не поворухнувся), цей самий Юхим зводив курок у потилицю наступної жертви.
(Продовження на наступній сторінці)