Тема: вплив класичної європейської та української музики на почуття, думки й уяву людини; її здатність викликати глибокі емоції, історичну пам'ять, національну свідомість.
Ідея: показ глибоких переживань і сили музичного мистецтва як мови душі, що здатна з'єднати красу різних культур, епох та духовних світів, пробудити патріотичні почуття та ідеали, надихати на роздуми про минуле та майбутнє України.
Про твір «У концерті»
Нарис «У концерті» був написаний у 1890-х роках, у період активної літературної і громадської діяльності письменника, коли Іван Нечуй-Левицький часто звертався до публіцистики, есеїстики та нарису, розширюючи тематику своїх творів від побутового реалізму до духовно-культурних і мистецьких питань.
Приводом для створення цього твору стала участь автора в одному з концертів у Києві, на якому звучали твори як класичних європейських композиторів (Бетховен, Моцарт, Шуберт, Шуман, Вебер), так і українських – передусім Миколи Лисенка. Ця подія викликала в письменника глибокі емоційні переживання, які він передав у формі художнього нарису-рефлексії.
Нарис «У концерті», який сам письменник називав «фантазією», має виразний особистісний характер – це не стільки опис самого концерту, скільки відображення духовного й емоційного стану митця під впливом музики, його асоціацій, думок і спогадів. Таким чином, твір «У концерті» є яскравим прикладом імпресіоністичної прози, у якій музика стає поштовхом до глибоких філософських і патріотичних роздумів.
Сюжетні особливості твору
Нарис не має традиційного сюжету. У центрі – враження оповідача від генеральної репетиції концерту в Київському театрі. Музика викликає у нього низку асоціацій: картини героїчного минулого України: запорожці, гайдамаки, Богдан Хмельницький, Залізняк,.. романтичні образи європейської культури: Рейн, Альпи, Лорелея, Беатриче, Вертер,.. сцени з українського села: весняні пейзажі, народні гуляння.
Художні засоби:
- метафори та епітети: «співи ллються вольно, як вольна річка по лугах», «голос ллється, як вольний теплий вітер по степах»;
- порівняння: «картина ніби стоїть передо мною, мов намальована пензлем Рембрандта»;
- алюзії: посилання на історичні події та постаті, такі як Максим Залізняк, Богдан Хмельницький;
- символи: музика як символ національної ідентичності та духовного відродження.
Ліричним героєм твору є сам автор, який виступає в ролі уважного слухача, спостерігача і глибокого мислителя – переживає, уявляє картини, асоціює звуки з літературними героями, історичними подіями. Особливо гостро сприймає українську музику, яка пробуджує в ньому почуття національної гідності, гордості, любові до рідного краю. Отже, герой нарису – людина з тонкою душею, багатим духовним світом, високою культурою і глибоким патріотизмом. Через його сприйняття автор розкриває тему єдності музики, історії й національної свідомості.
«Музика, здається, будила в душі якісь давні згадки, марення, сни, давні жалі та надії…»; «Апасіоната Бетховена гримить, мов буря… Аж душа здригається від тих акордів...»; «Оця мелодія навіяла мені образ Вертера… Сумного, ніжного, самотнього…»; «Коли заспівав український хор, мов піднялася Січ з сивого Дніпра…»; «Це не просто концерт… Це мов розмова душі з чимось вічним, високим…».
Нарис «У концерті» вважається одним із небагатьох творів у творчості Нечуя-Левицького, де він поєднує музику, літературу й історичну пам'ять народу, демонструючи себе не лише як побутописця, а як мислителя-гуманіста та тонкого естета. Вперше його було опубліковано 1887 року в журналі «Зоря». 29 жовтня 1898 петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати, бо вбачав у творі українофільську тенденцію. Та через місяць нарис був дозволений до друку в І томі «Повістей і оповідань» письменника, що вийшов у Петербурзі 1899 року. Надрукований він був і у 1909 році в другому виданні «Повістей і оповідань». У 1912 році його передрукував львівський журнал «Неділя» під заголовком «На концерті».
Стислий переказ
Нарис «У концерті» письменник неспроста назвав словом «фантазія», адже генеральна репетиція Лисенкового концерту постає в тексті Івана Нечуя-Левицького як чергування образів-картин, які виникли в його свідомості під час слухання музики. У цій фантазії автор ділиться своїм музичним сприйняттям музичних творів, занурює читача в потік уяви і дає змогу звірити з ним власні відчуття.
У залі тихо, порожньо, немає глядачів, лише музиканти на сцені готуються до виступу. Автор улаштовується в глибокому кріслі серед порожньої зали, й тиша навколо створює особливий настрій очікування. Репетиція починається улюбленим твором Нечуя-Левицького – «Sonata apassionata» ( «Апасіонатою») Людвіга ван Бетховена. В уяві оповідача народжуються сцени бурі, боротьби стихій, темного неба, але також і могутньої сили людської душі, яка протистоїть долі.
Потім звучання оркестру змінюється – музика викликає асоціації з юним Вертером – героєм роману Ґете, який страждає від нерозділеного кохання. Мелодія навіює смуток, спогади про молодість, плин мрій. Після того звучить музика, яку автор пов’язує з поезією Байрона. В уяві постає самотній герой, який блукає по світу. Це образ романтичного мандрівника, бунтівного, але глибокого духом.
Виходить український хор і звучить кантата Лисенка «Б’ють пороги» – пісні про Січ, вільних козаків, Дніпро, степ… Пісні про славну минувшину – героїчну добу українського народу – глибоко зворушують автора нарису. Перед ним з'являються картини боротьби за волю, постать Богдана Хмельницького, який веде козаків у бій. Автор бачить, як народ піднявся на боротьбу за правду й волю. Музика набуває драматичного звучання. Це звучать пісні про гайдамаків, Ярему Галайду, Максима Залізняка. Це сторінки Коліївщини, і вони сповнені болем і, водночас, героїзмом.
Та ось заспівали дві щасливі душі. Радість закоханого серця ллється в тих мелодіях. Передо мною ніби зелений гай. Ніч місячна. Місяць пливе серед неба. Це пісня на вірші Шевченка про закоханих – Ярему і Оксану. Любов, Радість, Надія… Це як просвіт між грозами – душа відпочиває від болю.
Раптом залунали акорди сонати Моцарта. І слухач переноситься у світ дитинства композитора – Альпи, місто Зальцбург, зелені долини, сонце, граційні люди, спокійне життя. Музика – чиста, весела, легка, як струмок у горах, змінюється іншою, з протилежним настроєм. Звучить арія Мефістофеля з опери «Фауст» Гуно. У ній відчувається іронія, зневага до добра, витончена гра з людськими вадами – втілення зла, але дуже інтелектуального й витонченого.
Лунають ліричні пісні Вебера, Шуберта, Шумана. Автор відчуває в них тонку душу поезії Гете й Гейне – сумовиту радість, чарівну простоту і ніжність німецької романтики. Наступною звучить італійська музика – дзвінка, яскрава і барвиста. У ній – жарке сонце, середземноморські пристрасті, кохання, темперамент.
Звучить дует з «Дон Жуана» Моцарта. У цій розкішній музиці – грація, блиск, і водночас – філософська глибина, бо за легкістю звучання – драма життя Дон Жуана, його падіння й загибель. А ось музика, що асоціюється в автора з Беатриче, з образом жіночої краси й чистоти, ідеалом натхнення, піднесеною любов'ю, що веде до світла та істини. І знову зміна тембру і настрою – музика стає ніжною, легкою, мрійливою. Автор переноситься в інший світ – бачить перед собою європейські краєвиди, згадує німецьку річку Рейн, Альпи, Лорелею – легендарну річкову фею…
На завершення концерту хор співає «Вінок з веснянок» Миколи Лисенка, тут лунає – радість пробудження природи, молодість, дівочі співи, сонце й надія. Перед очима – весна у селі, барвисті вінки, картини традиційних народних свят та звичаїв, що живуть попри всі негаразди і бурі.
Репетиція закінчилась. Але душа автора нарису ще довго перебуває під впливом почутого. У нарисі «У концерті» Нечуй-Левицький виступає як уважний слухач і глибокий мислитель, який через музику переживає історію свого народу. Він захоплюється мистецтвом Лисенка, вважаючи його «гетьманом пісні» та «кобзарем над кобзарями», тому Лисенківські композиції на вірші Тараса Шевченка й обробки народних пісень для хору посідають у «фантазії» центральне місце.
Цей твір залишається актуальним і сьогодні, оскільки підкреслює важливість мистецтва у формуванні національної свідомості та збереженні історичної пам’яті.
Фрагменти нарису, що пов’язані з творчістю того, кого Нечуй-Левицький називав «гетьманом пісні» та «кобзарем над кобзарями» – Миколою Лисенком. Саме Лисенківські композиції на вірші Тараса Шевченка й обробки народних пісень для хору посідають у фантазії центральне місце.
Микола Лисенко, кантата «Б’ють пороги»
«Нема Січі! Одно слово генія, кинуте в мелодію, — і ніби чарами розгорнулась передо мною картина. Пустиня. Українські степи мріють без краю. Вечір. Червоне сонце сідає й заливає степи. Дніпро лиснить червоним сумним світом. Очерети дрімають. Верби стоять непорушно. Десь далеко понеслась моя думка понад лиманом. Вода лиснить в лимані. Тихо. Глухо. Січ лежить в руїнах, неначе давня Троя. Ніде ні живої душі; все завмерло на Україні. А чудовий баритон ллється, переливається; а в мотивах неначе чути, як гудуть дніпрові пороги, як реве Ненаситець серед мертвої степової тиші. Сумна, поважна, глибока й народна мелодія. Здається, ніби давній кобзар голосить на руїнах Січі, ніби пекучі сльози запорожця ллються разом з мотивом».
Микола Лисенко, солоспів «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» із циклу «Музика до «Кобзаря»
«Бачу, військо козацьке, ніби чорна хмара, наступає. Над ним мають червоні корогви; поруч стоять татари. Біла ханська здорова корогва високо в’ється, мов білий лебідь лине в синьому небі. По другий бік польське військо в дорогій зброї. (...) Загриміли гармати. Рушили поляки. Вдарили на їх козаки. Зрада в козацькому війську! «Почорніло ти од крові, козацької крові»… — долітає до мого вуха жалібна мелодія. І рушилась козацька сила. Татари зрадили. Хан держить Богдана в своєму наметі й не пускає в битву. Виговський поїхав в Чигирин, щоб привезти викуп за Богдана…».
Микола Лисенко, солоспів «Ой Дніпре мій, Дніпре» із циклу «Музика до «Кобзаря»
«А я все ніби бачу того кобзаря, неначе давнього пророка, що пророкує будуще України, — кров, ріки крові за вольну волю: ще її жде славна батова, Максим Залізняк, Гонта… Які сумні, які страшні події! Нелегко вмерти Україні. (...) І все бачу я ту саму картину в діброві. Картина ніби стоїть перед моїми очима, мов намальована пензлем Рембрандта. Бачу іншу велику діброву десь коло Чигирина. Багаття жевріє. В лісі тихо. Запорожці ледве виступають з темряви. На їх загорілих чолах, на вусах, на червоних кармазинах бігають ярі іскряні червоні бліки».
Микола Лисенко, дует «І широкую долину» із циклу «Музика до «Кобзаря»
«Передо мною ніби зелений гай. Ніч місячна. Місяць пливе серед неба. Під ним легкі, промкнуті наскрізь жовтим світом хмарки. Співає ніби Шевченків Ярема з Оксаною під гаєм… Тенор переплітається з сопраном, неначе дві срібні нитки, і вони дзвенять про щастя: розказують, що бачили колись широка долина, і висока могила, і червона калина любов чисту, молоду, чула вечірня година, чув місяць золоті слова молодого щастя…»
Микола Лисенко, хорова обробка народної пісні «Стелися, барвінку»
«І знов передо мною картина рідної України. Дніпро сяє на сонці в зелених берегах. Гори зеленіють. Луги й луки цвітуть. Села ховаються в садках. Білий рясний цвіт гне додолу вишні та черешні. Неділя. Весняне сонце ллє світ на садки. Десь над ставком в садку збираються хлопці та дівчата. Музики грають. Дівчата танцюють. Миготять на сонці червоні та зелені запаски; мають на головах вінки з квіток, пучки стрічок. Бряжчать на шиї червоні намиста та дукачі. А музики гудуть. Золоте сонце ллється крізь білий цвіт вишень та черешень. Рожеві букети вкрили яблуні, що й листа не знати; в цвіту ворушаться, гудуть бджоли. Білий цвіт обсипається на дівочі стрічки, на квітки, на синій ряст та зелений барвінок».
Микола Лисенко «Вінок з веснянок»
«Сопрано й альт починають народну веснянку: «Ой весна, весна, весняночка!» Мотив народний. Неначе чуєш голоси сільських дівчат десь в гаї, в вербах над ставком. На мене повіяло духом весни. Пішли далі варіації на всі голоси. Сопрана ніби защебетали дрібно, дрібно та весело. Здається, чуєш, як ластівки в садку несподівано защебетали в такт під музику. І вчувається мені, що шелестить весняна вода на порогах в Росі, а вряди-годи шелест переривається: низькою нотою булькотить вода серед річки по камінні на порогах. (...) Я забув, що сиджу в театрі; на мене дихнула весна своїм теплом десь в селі над водою, в зеленому лузі. Чудова оригінальність мелодій неначе мене причарувала. І я ніби тільки що вернувся з якогось далекого краю, де довго блукав на чужій стороні. І знов бачу тебе, мій рідний краю! Бачу тебе весною в усій весняній красі».
Твір написано 1886 року.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.