 |
Читати онлайн скорочено соціальну повість Марка Вовчка «Інститутка» |
«Інститутка» Марко Вовчок (скорочено)
Тарасові Шевченку
І
Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде – охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати. За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. (…)
(…) У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, – у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, – і поплаче над ними, і посміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!
Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо... Весело бачити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути! (…)
II
Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: «Може, тобі того з'їсти? може, того спити?» Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.
– Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? – питає стара. – Ти мені не кажеш нічого. (…)
(…) – Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас – та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
– Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки – на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.
– Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови і до музики добре і я бралась, – до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше – тільки морока... Учись та й забудь! І тим, що учать – нуда, і тим, що вчаться – біда. Багацько часу пропало марно!
– Так як же оце? Погано вчать?
– Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю?
– Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?
– Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!
– А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
– Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, – наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: «Серденько моє! Втіхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:
– Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!
– Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!
III
– Ходім лишень, голубко, – говорить стара пані, – я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
– Се ваша панночка, – промовляє до нас пані. – Цілуйте її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
– Боже мій! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: – Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.
– Чому? – каже стара. – Зуміють, серце. А ні, то навчимо.
– Як тебе зовуть? – питає мене панночка, та, не слухаючи мене, до панії: – Ся буде мені! (…)
(…) – Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та й говорять собі, наче про коней, абощо.
– Ой, Устечко! – журяться дівчата, – яково-то буде тобі, що вона така непривітна!
– А що ж, – кажу, – дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде – побачимо.
Та й собі задумалась.
IV
Увечері кличуть: «Іди до панночки – розбирати». Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
– Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на ліжко:
– Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? – питає.
– Ні, не вмію.
– Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають:
– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
– Дурна я, – кажу, – дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька.
– Дома я! – каже. – Дома! Усе мені вільно!
Цілує стару панію та раз у раз питає:
– Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
– Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
– Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танці... Бабусенько мила, люба!
– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплітає, то стрічками перев'є, то вквітчається...
– Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?
– Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, і виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. (…)
VI
Та й справді перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочивку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, – так, як ті джмелі, гудуть. Обійшла либонь вона їх усіх, – кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім'янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, сохнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та сизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, – а більше що?
VII
Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, – життя і господарство.
– Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
– Та нудно без роботи, дитино! – одказує стара.
– Візьміть книжку почитайте.
– Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
– То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!
– Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чіпчик з стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості – вона напоготові, привітає їх.
Стара вже світом нудить, а панночка втішається:
– Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться.
Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар, – засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси – не так! Знов розплітую та заплітаю, – знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і отака, і геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, – дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь – дівчата коло мене скупчились, білі, як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, – аж їй у роті чорно.
– Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світу зжену!
А панночку вмовляє:
– Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
– А тобі, ледащице (знов свариться на мене), – а тобі буде!..
Та й не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, – так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи:
– Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?
IX
Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи очуняла. Лежу сама, – усі на панщині, – лежу та все собі думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!» (…)
(…) Увечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом сонячним, і тяжкою працею; всі мовчать – хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха...
Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.
– Устино! Голубко!
– А що там у вас діється, сестрице? – спитаю її.
– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!
–Про мене нічого?
– Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!
Х
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.
– Іди, іди, хутенько іди, Усте!
– Куди йти?
– До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, йди!
– Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!
– Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходім-бо, ходімо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозі стріла панночка.
– Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик і пані не задлялась прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка.
Вчастилися тоді в нас карності щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) – панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, – молодий вік ізгадала!
XI
Тільки і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить по-пташиному, привітна, люба – і що то? – не пізнати!.. А вже як ті паничі коло неї... Той поруч із нею шиється, а той з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж між ними, мов тая перепеличка, звивається.
– Которий-то з них попадеться? – говоримо, було, дівчата... – Дознає неборак, почім ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась велико тими гостьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати: – не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привіту собі; один одного зневажає, та й сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками (за очі) взивати. Аж так над осінь доля панноччина прийшла – і шарахнули вони усі од неї, як псі врозсип, себе самих соромлячися.
XII
Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, – і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, і уста рум'яні, і станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:
– Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, – нехай побачу, який!.. (…)
(…) От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лікаря та й лікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: «Привеземо, привеземо», кажуть.
– А коли ж ви нас одвідаєте? – питає панночка, сюди-туди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?
– Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гості, як на ногах не підлітуючи. І поїхали, раденькі, що дурненькі.
XIII
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
– Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря нема. «Дякує, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу ані години: недужих у його багато, – лічить».
– І не силуйте його, – каже стара, – нехай лічить з богом!
Панночка тільки почервоніла і уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, – то його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, – дожидає. Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навідаюсь». (…)
(…) Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, – постерегли одразу, що воно є, та й зслизли. (…)
XIV
Спустіло панське подвір'я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, – все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: «Здорова була, дівчино! А що панночка?»
Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвох, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:
– Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
– Ох, боже ж мій! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
– Та хіба ж таки кращих за його нема? – не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
– Для мене немає у світі кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. (…)
(…) Молодий став помічати, турбується:
– Що таке? Чого смутна?
– Та я не смутная...
– Скажи мені усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цілує.
– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!
– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
– Бач, ти об мені й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «от живуть-бідують!»
Та й заплаче.
– Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!
І почнуть отак обоє собі журитись.
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються :
– Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає? (…)
(…) Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:
– Це він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
– Дитино моя! В його хутір є!
– Справді? – покрикне панночка, зірвавшись з місця. – Де? Хто казав?
– Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
– Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, – хуторець вітають!
XVI
Об Різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, – аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:
– Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:
– Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!
– Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
– Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
– Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!
– Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й сміється.
– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
– Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я –тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – і хазяйство переведеться, і впокою душі не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.
– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ одродили!
– То будь же в мене веселенька, – не плач...
– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тільки що жених на поріг, панночка до його:
– Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:
– Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
– Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, – ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...
– Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?
І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:
– Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!
XVII – XXI
Відбулося гучне весілля. Молоді поїхали жити на хутір. Панночка забрала Устину з собою. Присмерком домчали до хутора. Хуторяни зібралися коло будинку, зустрічають привітно, з хлібом святим. Пан радіє, дякує їм, «а пані як гляне на його, – аж іскри із очей скакнули, на лиці міниться». Розлютилась до плачу, кричить: «Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють!». Пан виправдовуються, втішає панночку, обіцяє надалі все робити тільки так, як хоче його люба дружина.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зіллячко за образами:
– Що це таке?
– Се баба божничок уквітчала.
– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькі.
– Добре, серденько.
Тоді вона його цілує:
– Голубе мій!
От, находились, наговорились.
– Що це, – каже пан, – що нікого нема? Куди се баба поділась?
– А бач, бач, – зацокотіла пані, – які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.
– Та ніде не дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панії, вмовляючи її.
–Та де вона була?
– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.(…).
XXIV
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:
– А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.
– Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
– Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурніше.
– Готова, паночку, – тихо і спокійненько одказує бабуся.
– Серце (до панії), може б ми повечеряли?
– Я не хочу вечеряти! – одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.
– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.
– То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
– Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! – загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
– Добре, паночку!
Вклонилась і пішла собі.
XXV
Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. «Боже мій! – промовив до себе, – чого вона плаче?» І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпів – пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
– А вечеряти не хочу, – каже панові. – Я на твої слуги – не то що – і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі та й годі!
XXVI
Сиджу сама у дівочій; сумно, тиша така... (…)
(…) Коли щось у віконце стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я, та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
– А хто се тут? – питаю.
– Я, дівчино-горличко!
– Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те віконце добуваєтесь!
– То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
– Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крізь подвійне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вікна. А він таки:
– Дівчино! Дівчино!
– Чого се ти попідвіконню вкопався, Прокопе? – загомонів хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нікого нема!
XXVII – XXVIII
Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж це бабуся.
– Здоровенька була, дівчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько! (…)
(…) Пішла я за бабусею через двір у хату.
– Оце привела вам дівчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. (…)
(…) Славна була та жіночка, – звали Катрею: білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! (спритна). І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять. (…)
XXIX
(…) – А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодій панії давненько служиш?
– Яка вона гарна! – закинула молодичка.
– Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зітхнула важенько:
– Годі тобі, годі, Назаре!
– А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – він, мабуть, ізроду нікого не скривдив.
– Дай йому, боже, і пару таку! – промовила бабуся.
– Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима. (…)
(…) – Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі...
Та й спинилась. Всі на мене дивляться пильно... І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то все б нічого, а при йому соромлюся та червонію, – трохи не заплачу.
– Дівчино! Лиха наша пані молода? – вимовить Катря.
– Недобра! – кажу їй.
– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла! (…)
XXXI
Минає день, тиждень, місяць, і півроку збігло за водою. Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусіди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, – добре б нам усім у неї вчитись!
Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсім, – ніщо з його. Опитувавсь він жінку вмовляти, та не така-то вона. Далі вже і наменути на сю річ боявся, – мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: добрий пан – не б'є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: «А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять мені друга!»
– Не буде з його нічого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував... Якби таку жінку та мені – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.
А що Катря сліз вилила, то де вже тії й сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає уголос.
І Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зо мною вже не пожартує.
– Оце ж бо які ви смутні! – кажу йому одного разу (се було ввечері, присмерком). – Чого ви такі смутнії?
А він мене за руку, – пригорнув і поцілував. Заки я схаменулась, його вже й немає.
XXXII
Усі люди пов'яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, – бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
– Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха, ласкаво. – Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай й усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, – хіба за ділом, – та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться.
Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. «І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!» – думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.
– Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю... Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає, та все питає: «Чи любиш?» Такий чудний!..
Посідали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: «Що це тобі? – каже. – Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»
XXXIII
Боже мій милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить пані на вечерю йти – Прокіп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвійці, погорюємо обойко... Бо денної пори, хоч і стрінемось, – тільки зглянемось, словечка не перемовимо, розійдемось.
– На лихо ви покохались! – каже було Катря.
– З біса розумна ти, моя люба! – кепкує з неї Назар. – Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б і лапки полизала єси!
– Кохання в мене на умі!.. Мені й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю...
– Чого се ви дівчину сушите та лякаєте? – озветься бабуся. – Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.
XXXIV
А пані куди далі, то все злісливша, усе лютіша: аби я трохи спізнилась, забарилась: «Де була?», та й стріне мене на панському порозі лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить – несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, – така собі веселенька, жартую, пустую!.. І коса заплетена дрібненько, і сорочка на мені біла, – нікому, було, й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні питва, ні до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, – не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала: а тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, обсій, – та ще пані гримає: «Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!»
Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, – до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: «стихла мала!» або «спить мала!» І такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
– Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? – кажу їй.
– Робитиму, робитиму, поки сили. (А очі в неї так і горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, – до дитини, а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, – воно й переставилось.
І побивалася ж Катря, і мучилась, і раділа:
– Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком божим, – лиха не знатиме моє ріднесеньке! – А далі й заголосить: – А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
Назар – ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, – потай усіх сумує.
По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:
– Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!
– Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем із'їжте тепер! Дала ж їй себе знати пані!..
– Прокопе! – кажу я. – Що оце з нами буде!
– Устино-серце! Зв'язала єси мені руки!..
XXXV
Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візника.
Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, – і заліг там, аж зчорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.
– Се, певно, ти гроші сієш? – каже на пана. – Ой, боже мій, боже мій!
Пан на те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.
А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.
Пан дуже зажурився; а пані:
– Чого тобі смутитись не знать чим? Хіба ж ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була! І очі якісь страшні, і заговорить, то все не путнє...
– І справді, – вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума було!
Навіжена та й навіжена... Нащо й краще! Порадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі...
XXXVI
Згодили якось москаля з міста за куховара. (…)
(…) Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловік він хороший, так мене поважає! А він, було, як стоїть перед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпигь на неї... (…)
(…) А пані йому раз по раз:
– Добре! Добре! Усе добре!.. Тільки ти гляди в мене, – не розледащій між моїми вовкодухами.
– Ніколи того не всмію, ваше високоблагородіе!,, Вклониться їй низько, вправо, вліво ногами човг! Та і з хати, та на лаву – і свище.
– Бодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви...
– Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось... На службі втеряв!.. Був у нас копитан... ух!
Та тільки ухнув.
– А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
– Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. – Не така в мене вдача! – каже Прокіп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!
– А в мене така знов удача: утечи! – зареготав Назар. – Мандрівочка–рідна тіточка.
– Піймають! – скрикнув москаль, схопившись. – Піймають – пропав!
Що там у кого було на серці, а всі засміялись. (…)
XXXVII – XXXVIII
У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, – веліла дівчинку ту висікти: «Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!»
Панночка чекала народження дитини й постало питання, кого взяти кумом. Пан вирішив запросити свого товариша – доброго чоловіка, а панночка в крик: «Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!. Полковника треба прохати, – от кого!.» Пан, щоб вгодити дружині, погодився з нею, а сам розплакався, як маленький і не зміг, або не схотів їй пояснити, чому плаче… Уранці поїхав і полковника запросив у куми.
XXXIX
Народився син у пані. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що мені трошки вільніше, – вибігла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.
– Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – сміється.
А Прокіп йому:
– Пане, оддайте за мене дівчину!
– Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.
– А пані? – каже Прокіп.
Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:
– Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку.
– Любо! – сказав пан, – я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:
– Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
– Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, – нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде, як на трубі:
– До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? – питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.
Усі пани за ним підхопили:
– Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари...
Тоді вже й пані:
–Та нехай собі!
Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.
Дуже вона гнівалась на пана:
–Як ти мене підвів! – дорікає. – Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
– А тобі, – свариться на мене, – тобі буде!
«Нехай уже буде що буде, – думаю, – та вже ми побралися!» Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже – мій!
XL
Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:
– А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би – крізь землю пішов. А зійдуся з ним, – весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.
– Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
– А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.
– О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в бога – догани тобі та муки!.. А боронити – несила... Важко, Усте!
– Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.
– А може, й справді так, рибонько!
Та й усміхнеться і пожалує мене.
Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!
XLI
Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось...
Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, – сіла одпочити.
– От уже й літечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
– Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? – питає мене.
Я гляну – аж справді коло тину купка діток.
– А що, дітки? – питає бабуся, – Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.
– Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх бабуся.
Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:
– А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, – тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає:
– Се, – каже, – я по яблучку діткам дала.
– Ти дала? Ти сміла? – заверещить пані (сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!
– Я – злодійка!? – вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
– Більш красти не будеш! – кричить пані. – Я тебе давненько пристерігаю, – аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!
– Не крала я зроду-віку мого, пані, – одмовляє стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. – Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?
– Мовчи! – писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
– Злодійка! Злодійка! – картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.
– Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!
– Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; пані – до мене; мій чоловік – до панії.
– Спасибі, моя дитино, – промовляє до мене бабуся, – Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
– Годі, пані, годі! – гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. – Цього вже не буде! Годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:
– Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
– Ні, годі!
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
– Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук.
– От твої щирії душі! – ледве промовила пані. – Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голосніш. – Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!
– Що се поробилось? – питає пан на всі сторони у великій тривозі.
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, – такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.
– Розбишака!
– Не підходьте, пане, не підходьте! – озвався мій понуро.
– Е, бачу, – каже пан, – тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скільки хотя!
Пані аж верещить
– У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
– Візьміть його! – крикнув пан на людей. – Зв'яжіть йому руки!
Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще й всміхнувся. А Назар під той гук до мене:
– Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю...
XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана. Довго думав мій чоловік, – далі каже:
– Устино! Сядь коло мене!
– Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! – говорю йому.
– А що я сподіяв? Будеш вільна, – от що! Будеш вільна, Устино!
– Воля, – кажу, – та без тебе! Так мені гірко стало!..
– Воля! – покрикне він, – воля!.. Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його:
– Нехай вам мати божа допомагає, діти! – А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки.(…)
(…) В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокіп мою руку:
– Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
– Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Біс біду перебуде: одна мине – десять буде. (…)
XLIII
Зосталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуду! (…)
(…) – Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! – каже мені Прокіп. Та й пішли. Ходимо улицями і заулками, гуляємо собі, а він питає:
– А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Та й сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? Продати нічого. Я поїхала – нічого не взяла. Та й не великі скарби були там у мене: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені було тоді, щоб те забирати, а послі вже пані не оддала. От я й надумала собі: «Піду я поденно робити!» Порадились із Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
– Добре, – каже, – будуть гроші, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й підожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
XLIV
(…) Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаю додому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:
– Чи добре натомилась, Усте? (…)
XLV
Якось ввечері до Прокіпа й Устини завітав Назар. Він передав їм вітання від бабусі та інших хуторян, розказав, що панночка дуже лютує, крутить паном, як хоче… От Назар і втік од них. Подарував подружжю «братерських» п’ять карбованців, попрощався та й пішов.
XLVI
Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, – нікого не боюся; робитиму чи ні, – ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.
Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход! (…)
(…) Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвір'ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
– Чого ти плачеш, моя голубко? – питає мене стиха.
– Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!
– Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино.
– Та до смерті терпітимете?
– І терпітиму, пташко.
Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим могла. Попрощалися ми, пішли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє промінисте сонечко...
XLVII
Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
– Не суши себе слізьми, серденько! – приказував. – Я вернусь... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров'ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, – зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки – і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв'язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» – думаю.
То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, мати божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь – байдуже мені, що й є ті пани у світі!
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.03.2022