 |
Читати онлайн дуже стислий переказ поеми Лесі Українки «Давня казка» |
«Давня казка» Леся Українка (дуже стислий переказ)
Ідея: уславлення мужності й віри в щасливе життя, засудження жорстокості й жаги до збагачення через поневолення народу.
Тема: добро і зло, боротьба народу проти своїх поневолювачів, роль митця та його творів у суспільному житті.
Про твір «Давня казка»
Поему «Давня казка» Леся Українка написала в 1893 році. Твір вперше був опублікований у львівському журналі «Життє і слово» за 1896 рік, а пізніше – в другій збірці віршів Лесі Українки «Думи і мрії». На той час вона вже була зрілим майстром поетичного слова й гостро відчувала його важливу роль у суспільстві. Тому бачила своє місце митця у тісному зв’язку з життям і боротьбою свого народу за краще життя. Ця тема розкривається в зображенні двох головних персонажів твору – народного поета і графа Бертольда.
Персонажі поеми:
- Поет
«… мав талан до віршів,
Не позичений, а власний».
«І не був поет самотнім,
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду».
«Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину».
«Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною…»
«Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду».
- Лицар Бертольдо
«Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!»
«Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий».
«Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку».
«Люди мучились як в пеклі,
Пан втішався як у раю».
«Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люди».
- Ізідора
«Ясні оченьки дівочі»; «А вродлива!.. не сказати!..»
- Співці
«Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала».
«Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар...».
- Узагальнений образ народу
«Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали».
«Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана».
В одній країні у маленькій хатині жив талановитий поет. До нього часто приходили люди за розрадою та порадами. Поет часто ходив у гай, щоб порозмовляти з ним й мати натхнення для своїх віршів та пісень. Одного разу лежав він лежав прямо на стежині, аж тут їде лицар зі своїми слугами на полювання й кричить, щоб поет звільнив для проїзду стежку. Той відмовився, пояснивши, що коли він зрушить з цього місця, від нього «втечуть рими-соколята», тому нехай вершник сам обмине поета. Лицар розсердився, але звернув зі стежки, сказавши, що йому ніколи сперечатися з божевільним.
Мисливці нічого не вполювали, а лицар відбився від гурту і сам повертався стежиною. Знову побачив поета і почав насміхатися з нього – напевне, поет жебракує і чекає гостинця. На це той відповів, що в нього багатства більше, ніж у лицаря: гай, поле, небо, синє море і його думки, які скрізь гуляють на волі. Граф засміявся й сказав, що віддав би увесь той химерний світ за справжнє графство, замок та поцілунок коханої дівчини. Тут прийшла сільська молодь послухати поетових пісень, заслухався і лицар, а потім дивувався чарівній силі поетичного слова.
Через деякий час лицар Бертольд знову завітав до хатини поета й попросив допомогти йому завоювати серце прекрасної донни Ізідори. Поет не відмовив, написав серенаду, яку лицар виконав під вікном коханої. Невдовзі вони одружилися. На весіллі було багато гостей, от тільки поета Бертольд забув запросити.
Коли король послав військо на чолі з Бертольдом на війну, то спочатку йому щастило, але потім вояки втомилося довго стояти в облозі столиці «бусурманського царства». Вони стали ремствувати й навіть погрожували Бертольду зброєю. Тоді виступили співці й заспівали пісню про боягузів. Вояки засоромилися, кинулися на штурм столиці і здобули перемогу. Бертольд повернувся додому зі славою та багатством, король пожалував йому графський титул і навколишні землі, і той одразу ж забув про обіцяну нагороду для поета, який склав пісні, що підняли войовничий дух його війська.
Минуло багато часу. Розкішне життя у замку вимагало чималих коштів, і граф, який призвичаївся на війні грабувати людей, почав уводити на своїх землях різні мита, панщину, податки. Люди жили, як у пеклі. Одного разу слуги донесли графу, що містом ходять співці й закликають народ до непокори. Бертольд здогадався: підбурюють людей пісні його знайомого поета. Він відправив до нього слуг з пропозицією стати придворним поетом, якщо той припинить писати бунтівні пісні. Поет відповів:
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
…………………………….
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Бертольд посадив поета в темницю, де той і загинув. Але його волелюбні пісні та вірші залишилися молоді у спадок. Згодом народ повстав, і Бертольда вбили. Але і по ньому теж залишився нащадок, схожий з графом пихою, жадобою та жорстокістю. Між ними й досі точиться боротьба. Коли закінчиться «страшне оте змагання, то скінчиться давня казка, а настане правда нова».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
01.02.2023