«Ніч перед боєм» Олександр Довженко (стислий переказ)

Читати онлайн стислий переказ оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм»

«Ніч перед боєм» Олександр Довженко (стислий переказ)

Тема: відображення непоказного героїзму людей з народу – старих рибалок-перевізників, їхній вплив на формування бойового духу у воїнів – захисників Вітчизни. 

Ідея: уславлення героїчного подвигу народу у боротьбі проти фашистської навали. «Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!» 

З історії написання твору

У лютому 1942 року Олександр Довженко працював воєнним кореспондентом на Південно-Західному фронті. У провідних газетах з’являються його нариси, оповідання й дописи з глибинним осмисленням та узагальненням баченого. Цими творами зачитувались бійці на передовій та люди в тилу. 

Оповідання «Ніч перед боєм», засноване на реальних подіях й написане українською мовою, вперше було опубліковано в перекладі на російську мову в газеті «Красная звезда» №179 (5243), 1 серпня 1942 року, а потім поширювалось на фронті у форматі маленької «книжечки-метелика». Загалом цей насущний своєю проблематикою твір було опубліковано вісімнадцять разів дванадцятьма мовами. Його актуальність не втрачається і в наш час. 

Головні герої: 

  • Петро Колодуб – командир, герой Радянського Союзу. Колодуб про себе: «Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе»; «Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка»; «Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх»; «… про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну»; «… секрет таки у мене дійсно є.... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу»; «… де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? – голос капітана зазвучав, як бойова сурма. – Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!..».
  • Діди-перевізники. «Діди йшли попереду із сітками дуже повільно, ніби на звичайну нічну риболовлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, – одним словом, увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім»; «… діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті й не боялися смерті».
  • Дід Платон Півторак. «Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас»; «Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу»; «По сухому темному лицю текли сльози і падали в Десну».
  • Дід Савка. «Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак»; «Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської і дитячої крові».

Другорядні герої: 

  • Іван Дробот – онук діда Савки. «… молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем».
  • Боєць Борис Троянда. «… хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів плавати»; «Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею».
  • Овчаренко – один з наймолодших бійців, вперше йде в бій.
  • Інші бійці.

Бійці і командири сиділи у землянці. Їх було чоловік 30. Вони готувалися до бою, що мав відбутися наступного дня. Іван Дробот – молодий танкіст, запитав командира Петра Колодуба про «внутрішній секрет», який у багатьох боях робив його безстрашним і невтомним. Петро з охотою розповів бійцям про зустріч з дідами-перевізниками, яка запала йому в душу і вплинула на свідомість. Колодуб завжди цікаво розповідав, тому бійці із задоволенням його слухали. 

Бійці під сильним натиском німців відступали на схід вже декілька днів й були останніми з тих, хто мав перейти через Десну. Вони попросили допомоги у діда-перевізника Платона Півторака. Той спохмурнів, побачивши відступаючих солдат, але і не відмовив – покликав ще й діда Савку, якому було близько 70 років. Він своїм виглядом нагадував святого Миколу-угодника. З дідом Савкою прийшов чималий хлопець – його онук. 

Бійці мовчки йшли до річки стежкою, що пролягала у густих лозах, а солдат Борис Троянда всю дорогу дуже хвилювався, бо не вмів плавати. Діди простували не кваплячись, ніби йшли на звичайну нічну рибалку, не звертаючи уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких літаків. Вони говорили образливі для втікачів речі. Платон розповів, що вже третю ніч перевозить через Десну солдат, тому майже не спить. А нещодавно він переправляв на той берег військових, які погрожували йому револьвером і обізвали куркулем. Колодуб відчував сором та розпач – він подумки прощався з Десною.

Діди не вгавали, казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, бо кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене. Дід Савка згадав свого сина Демида – героя, який би не посмів відступити, а дід Платон свого сина – полковника Левка… 

Колодуб кожне слово діда Платона приймав близько до серця, бо це був мужній голос його рідного народу. Дід говорив, що бійцям не вистачає ненависті до ворога. Троянда спробував заперечити, заявив, що ненавидить фашистів усією душею. Але Платон відказав: «в того мала душа, якщо страх смерті більший, ніж ненависть до ворога». А дід Савка додав, що після відступу ще більше крові буде пролито, і не лише солдатської, а й материнської та дитячої. Адже доведеться відвойовувати окуповані німцями землі. 

Колодуб не витримав нарікань діда і промовив: «А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем?» На це дід Платон відповів, що не тими емоціями сповнені бійці, у них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже перемагають горді, а не жалісливі. 

Саме ці слова запали в душу та свідомість Петра Колодуба і зробили тим, ким він зараз є. Петро наче втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Бійці попрощалися з дідами-рибалками. Колодуб повернувся до діда Платона, щоб подякувати за важливий урок в житті: «Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість. Ми вас, діду, ніколи…». Та дід попросив його йти і не крутитися перед очима, по його обличчю текли сльози і падали в Десну. 

Петро поділився з бійцями своїм бажанням – після війни зустрітися з дідом Платоном. Але Іван Добробут сказав, що це бажання нездійснене – дід Платон загинув, і розповів, як це сталося. 

Після відступу радянських бійців з’явилися німці… Вони били діда, хотіли його розстріляти, а потім наказали перевезти їх через Десну, щоб наздогнати відступаючих.

Коли набиті німцями човни були посеред річки, діди попросили один у одного пробачення (так вони прощались) і перевернули човни. Втопили і німців, і кулемети, і себе.... До берега доплив лише Іван Добробут – онук діда Савки. 

Петро, а з ним і інші солдати встали і цілу хвилину стояли мовчки. Потім Колодуб став на одне коліно, й інші солдати також повторили його рух.

«Готові до бою?» – запитав Колодуб і став перед бійцями. «Готові на будь-який огонь!!!» – відповіли бійці.

Цитати з твору:

  • «Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх об'єднувало одне почуття єдиної сім'ї, те незабутнє і неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя».
  • «Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім – високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля».
  • «Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди».
  • «А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме...».
  • «Що у військовому статуті сказано про війну – ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль».
  • «Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга – як Десна ось, третя – як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив».
  • «Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові».
  • «Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде!».
  • «Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино».
  • «Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!».
  • «Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ?».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Освіта.ua
01.02.2023