Тема: зникнення самобутньої особистості від ілюзорного сприйняття світу та під впливом «натовпу».
Ідея: осуд пристосуванства, свідомої відмови від мрії, що призводить до краху індивідуальності.
Про твір «Білий кінь Шептало»
Образ білого коня Шептала – алегоричний. Він уособлює яскраву людську особистість, яка під впливом повсякденного життя втрачає свою індивідуальність, втрачає кращі риси свого характеру, пристосовується, починає діяти «як усі». Лише на мить вирвавшись з неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім все ж таки дійшов висновку, що краще бути покірним і слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії. Опоівдання має глибокий філософський підтекст, порушує важливі проблеми людини у суспільстві, її знеособлення, свободи та неволі, особистості та натовпу, дійсності та мрії.
Персонажі твору:
- Білий кінь Шептало. «…змалку ненавидів табун, гурт і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам»; «Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди – в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці…»; «Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше – через гірку безнадію перекидався місточок»; «Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили – хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою?»; «Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки»; «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита»; «Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць»; «Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки»; «… можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться».
- Конюх Степан. «Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом»; «Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі»; «Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів: – Ах ти ж, ледаче зілля!».
… сутеніє; раптом
на галявині – кінь – самотній.
Р. М. Рільке
Босий підпасок наблизився до загорожі і хвацько стрельнув батогом. Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Шептала зім'яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщулився – змалку ненавидів табун, гурт, і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Хлопчик зазирнув у двері: «Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали». Шептало нашорошив вуха. Він насолоджувався спокоєм, тішив себе надією на завтрашній відпочинок й сподівався на Степанову добрість. З конюхом у нього особливі стосунки. Степан ніколи не б'є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку. Справжнє місце йому не тут, і хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом.
Степан спинився на порозі, пильно подивився на коней. Сказав хлопцю: «Шептала візьмеш, тільки зачекай, напою». Білий кінь підвів голову. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди – у цьому було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці, коли на ній багато святково вбраного народу і коней із сусідніх сіл – всі бачать сором його, білого коня. Шептало соромився упряжі, соромився становища робочої худоби, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові...
Йому закортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше – через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень, і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися, вони й повірили, то хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою?
Коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть знесиленого, інстинкт підказав, що люди все одно зломлять його. А супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправді. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. У тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі, і тепер ніхто не сумнівався в його поступливості.
Коні пішли дворищем до бригадних воріт. Шептало, як завжди, перечекав, коли закінчиться тиснява в проході, і вийшов останній. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку і озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з тобою таких тільки двоє...
Попереду клубком куряви котить табун, за табуном – Степан, а за кіньми і Степаном – він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. Шептало забуває, що одразу після водопою на нього надінуть хомута й поведуть на ферму. Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади.
Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не мститиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і люто блимає на нього з-під рудих брів. Батіг безжально обвиває Шепталові спину й гостро впивається в тіло. Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги, спотикається на рівному місці і, полонений страхом, забуває всі недавні думки, кидається в гущу кінських тіл. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить...
Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам'ятав, як проминули довгу вулицю й розсипалися по піщаному косогору. Шептало ще ніколи не переживав такого – несподівано все стало тим, чим було насправді, без попон, без прикрас, ніби відпанахана зненацька глиба чорнозему. Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.
На косогорі Шептало спинився, підвів голову з тужними очима. Пахло травою, квітами, деревами, болотами, дощем, і всі ті запахи зливалися в один знайомий і безконечно далекий запах, що раптом стрепенув Шептала й нагадав дитинство. Тоді він з матір’ю паслись удвох на лісових галявинах та просіках, і мати розповідала про гордих білих коней – його дідів та прадідів, що виступали в цирку.
Шептало так і не підійшов до корита, хоч дуже хотів пити, але штовхатися зараз між пітних тіл було понад його силу. Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи вологий пісок, і прислухався до своїх марень. У них красиві білі коні бродили у сріблястих хвилях трави,купали сильні тіла в чистих річках і виходили з води на піщані коси, неначе на залиті вогнями циркові арени. Побіля вільних коней теж жив страх, але інший, не Шепталів страх перед Степаном, а будоражливий, живлющий страх, що кликав до відважної боротьби, до змагання.
Чіпкі руки хлопця пригнули голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно потягли до себе. Шептало з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю. Він задер голову – ніздрі дражнило гострим запахом волі. І тоді сталося несподіване для хлопчика, для Степана і для самого Шептала. Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні ноги, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Хлопчик відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко опустився на передні ноги, перестрибнув рів і помчав через гусячу царину в лугову синь.
Навколо Шептала росла, ширилась аж до трав'яних, утаємничених обріїв воля; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна. Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко, а під ноги стелилася висока, не торкана косою, як у недавніх видіннях, трава. Стомившись од напливу вражень, Шептало спинився, нашорошив вуха і сторожко скосив очі. Він був сам-самісінький на всю луку. Білий кінь задер голову, сп'яніло заіржав, не в силі стримати буйної радості, упав на спину, покотивсь по м'якоті, з насолодою підминаючи траву та сміючись, як уміють сміятися тільки коні – голосисто й заклично, а потім рвонув понад берегом, по мілині. Молотив копитами хвилі, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за лісом...
Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі і вже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько і повно із стихією, течією – од трав'яних хвиль до білих громів у вишині. Вийшов на косу і, струсивши воду, відчув себе таким сильним, що знову заіржав, цього разу грізно та бойовито, перегукуючись з громами. Потім пив скупими ковтками, цідячи воду крізь зуби і шкодуючи, що втолив спрагу.
Раптом Шептало побачив у водянім дзеркалі себе – незвично білого, аж до щему в очах. Здивований, він перечекав, щоб не скаламутити води, і знову побачив свою чисту, прекрасну білизну.
Почався дощ. Шептало побрів до ліска – гірка правда, несподівано відкрита, засмутила його. Протягом усього життя в конюшні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим, попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо-білим красенем, схожим на древніх предків, що царювали по циркових аренах. Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати його батогом.
Шептало подумав: «Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?» Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його долоні, хай навіть ударить, висварить. Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість до кривдника. Раніше в подібному випадку він дорікав собі за відсутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір – і коли біг, вирвавшись із хлопчачих рук, і коли вигулювався серед високих трав та в річці – він відчував владну Степанову руку. Але ця гірка правда вже не сколихнула Шептала, він тільки прискорив свій біг до села.
Дощ вщух. На вулицях стояли широкі калюжі, і коли знову спалахнула блискавка, Шептало уздрів у них своє відображення. Він зупинився. Степан та інші коні здивуються, коли побачать його такого білого і гарного, подумають, що він хоче виділитися, показати свій норов… Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Якось згодом вони з конюхом порозуміються. Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім.
Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі.
У конюшні не світилося. Степан спав. Коні дрімали в загорожі, під навісом. Біля комор сонно бив у рейку сторож. Шептало обійшов загорожу – ворота щільно причинені і взяті на ошийник. Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною…
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.