 |
Читати онлайн стислий переказ оповідання Івана Франка «Мій злочин» |
«Мій злочин» Іван Франко (стислий переказ)
З історії написання
Упродовж 1879–1880 років Іван Франко створив серію невеликих оповідань і новел із дитячого життя і низку творів, героями яких є сільські діти.
Ці твори постали на основі його власних спогадів про дитинство, років навчання в сільській і міській школах і мають здебільшого автобіографічний характер. У них, як казав сам Франко, відтворені картини виховання сільської дитини "від перших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступенями середньої школи", формування її характеру, становлення особистості, віра в людину, в її вроджену добрість, в її нахил до всього кращого.
Оповідання "Мій злочин" вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник» 1898 р. Того ж року твір у перекладі на німецьку мову був опублікований у віденському журналі «Die Wage», № 34. В 1903 р. вміщений у київському альманасі «Дубове листя».
Тема: спогад з дитинства: переживання й роздуми героя про свій жорстокий вчинок, зумовлений дитячою впертістю та цікавістю.
Ідея: поетизація добра, милосердя і любові до всього живого; боротьба двох протилежних начал, які живуть у кожній людині, і засудження зла.
Оповідь ведеться від першої особи. У пам'яті вже немолодого чоловіка живе настільки болючий спогад про нерозсудливий, жорстокий вчинок, скоєний ним у дитинстві, що він скрикує: "Нi, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признаться до грiха, хоч знаю наперед, що на душi менi не буде легше вiд того. Адже ж відплата тут неможлива, бо яка ж вiдплата може винагородити невинне пролиту кров, надолужити замордоване життя?"
Він був тодi малим хлопчиною. В один з перших теплих весняних днів сiльськi дiти нарешті змогли вільно бігати по довколишнім лісам і полям після довгої зимової неволі в тісних, душних хатах. Вони весело скакали, i пiдскакували, i бiгали довкола, відвідували всіх знайомих: старого могучого дуба на краю лiсу; високу похилу березу, на вітах якої були гойдалки, тихi криницi в лiсовiй гущавинi, чистi ставочки, де водились щупаки… І ось там, серед корчів побачили маленького болотяного птаха, що ховався в торішній сухiй травi. Чи був вiн ослаблений, чи переляканий, бо не злетів, не побіг, коли побачив перед собою людину. За мить опинився в руці героя оповідання. Пташок був гарний: пір'я на нім було попелясто-сiре з легеньким перловим полиском, дзьобик тоненький, темно-зеленкуватий i такi ж самi довгi тонесенькi ноги. У руці сидів тихо, не трiпався, не дряпав i не дзьобав, як се звичайно чинять iншi дикi птахи, коли їх зловити в руку. Хлопчик відніс пташку додому i посадив його не до клiтки, а в середину подвiйного вiкна, де було бiльше свiтла i повiтря. Пташок бiгав вздовж шиб, постукуючи своїм тоненьким дзьобиком о скло, та раз у раз тужно поглядав на широкий вольний свiт, немовби хотiв сказати: "Ах, там надворi так гарно i тепло, та моя весна пропала! Я в неволі!" Хлопчику самому зробилося сумно. У серце ніби щось кольнуло, і захотілося відпустити птаха на волю. Але впертий внутрішній голос сказав: "Він такий гарненький, скоро звикне, а я буду його годувати".
Хлопчина поклав пташковi кришки хліба, зернятка проса i кiльканадцять хатнiх мух, поставив йому черепок води i пішов геть, аби залишити його в спокої. Коли вечором повернувся додому, то побачив, що пташок не доторкнувся до поживи, сидів у кутку і глядiв крізь вікно на двір. Хлопчик подумав: "Може, се нiчна пташина, уночі буде їсти". Рано-вранці він навідався до пташка і побачив, що той сидить на тому самому місці, де сидів вчора, і дивиться крiзь вiкно на широкий, вільний свiт за скляними шибками. До поживи він не доторкнувся.
– Пусти його! Пусти його! – закричало щось у нутрi хлопчини. – Пощо тобi мучити його? Адже ж вiн згине з голоду.
– Нi, – відізвався iнший, упертий голос, – я принесу йому слимаків, й хробаків, i жаборини… Але пташок не звернув увагу і на ці наїдки. Хлопчик вирішив випустити його вранці на волю, хай тільки ще переночує в хаті, щоб, ослаблений, не став вночі легкою поживою для кота. Ранком хлопчик виніс пташка на подвір'я і розтулив долоню – він не полетів, залишився сидіти в руці…
Герой оповідання згадує, як тоді щось огидливе, злорадне трiумфувало в його нутрi. "Бачиш! Вiн сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втiкати, чому ж не втiк?"
"Але ж вiн слабий i зголоднiлий", – лебедiло щось тихо-тихо в глибинi душi.
– Ет, що там! – скрикнула дитяча впертість, i хлопець відкрутив головку малому пташковi. Він затрiпав раз чи два рази своїми тоненькими ніжками, з шийки виплили дві чи три крапельки кровi, i малого гарного пташка не стало. В долонi лежав холодний бездушний труп.
I нараз зламалася, розвіялася вся впертість, завзятість та самолюбство хлопчини. Він виразно відчув , що зробив щось безглузде, огидливе, що скоїв безсердечне вбивство, яке не вiдпокутує нiколи. Адже він знівечив таке гарне невинне життя! Хлопець випустив мертвого пташка з руки i, засоромлений, побіг геть вiд нього, щоб не бачити, затерти в душі навiть спомин про нього. Йому дуже хотілося плакати, але не міг; щось немов кліщами стискало його душу, i вона не могла в сльозах вилити свого болю…
Через два-три дні хлопчик за іншими враженнями забув про пташка. Але коли на нього, через двадцять літ звалився перший великий удар долі, коли він, молодий, опинився в тюрмі, ось тоді серед тривожної безсонної ночі явився йому той маленький гарний пташок, і шпигонули в саме серце його сумнi, повнi тихого жалю оченята…
Відтоді герой оповідання не може позбутися сього спомину, бо відчуває, що якась уперта, завзята i нерозумна сила держить його в жменьцi, показує невловимi привиди свободи i щастя, та може в найближчій хвилi без причини i без цілі скрутить йому голову.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022