 |
Читати онлайн скорочено оповідання Антона Лотоцького «Данило-король» |
«Данило-король» Антін Лотоцький (скорочено)
Як князь Данило вернувся ще з одного переможного походу на ятвягів, що шарпали межі його держави, застав у Галичі послів від короля Беля. Король просив підмоги, бо він воював із чеським королем.
Данило негайно рушив йому на поміч. Саме тоді прибули до короля Белі німецькі посли.
Із цими послами виїхав король Беля назустріч князеві Данилові.
Данило їхав українським звичаєм. Під ним був прегарний кінь, сідло щирозолоте, стріли й шабля теж прикрашені золотом і іншими дорогоцінностями. Хутро було обшите грецьким оловиром і золотими плоскими кружечками, а на ногах мав зелені сапянці, нашивані золотом.
Німці чудувалися, а Беля сказав до Данила:
– Для мене має те більшу вартість, як тисяча срібла, що ти прибув, зодягнений звичаєм твоїх батьків.
Князь Данило побув у Белі кілька днів, лишив допоміжне військо королеві, а сам вернувся в Галич.
Перед відїздом ще король Беля мав із Данилом розмову про свої задуми щодо австрійської спадщини.
Він говорив Данилові:
– Ти знаєш, що я вів війну з австрійським герцогом Фрідріхом. У війні щастя сприяло йому. Знаєш теж про те, що літом 1246 р. погиб він у бою над рікою Литавою. Тепер землі Бабенбергів хоче захопити чеський король. Герцог Фрідріх не лишив сина, ні дочки, тільки лишилися дві сестри: Маргарита й Констанція та небога Гертруда. Я саме раджу оженити твого сина Романа з Гертрудою і для нього здобути спадщину по Бабенбергах, себто Австрію та Стирію. За те ти мені поможеш у війні з чеським королем Отокаром.
Данило задумався, прийшло йому на думку, що може добре буде мати на заході якусь опору. Тоді може вдасться зібрати сили і позбутися татарської зверхности. І згодився.
Незабаром прибув княжич Роман на Угорщину, звінчався з Гертрудою, і Беля відіслав їх у Відень. Так княжич Роман став австрійським князем.
Данило зібрав сильне військо і рушив на Опаву, окремо від короля. По дорозі вступив до Кракова, щоб намовити й князя Болеслава до походу на Чехію. Болеслав спершу не хотів, але в кінці його жінка Кінга, дочка угорського короля, намовила його, щоб і він став до помочі її батькові. (…)
(…) Воюючи в Чехії, довідався Данило, що в городі Носельті є полонені українці й поляки. Зібрав військо і пішов вгору ріки Опави, здобув город, визволив бранців і на знак перемоги повісив на замку свій прапор.
Відсіля пішов воювати дальші околиці. Чеський воєвода Гербурт прислав князеві Данилові меч на знак, що піддається. Тоді князь Данило з союзниками вийшли з Чехії і повернулися додому.
Коли князь Данило був у Кракові, з'явилося в нього посольство від папи, що саме ждало його тут. Посли принесли Данилові королівську корону й скіпетр. (…)
(…) І князь Данило вибрав на коронаційне місце приграничне місто Дорогичин.
Туди прибув також митрополит Курил, і всі епископи, ігумени й вище духовенство.
Коронація відбулася в дорогичинській церкві дуже велично.
Насамперед мав промову по латині легат Опізо. В своїй промові висказав він радість, що такий могутній, розумний і лицарський володар, як князь Данило, з'єднується із св. римською Церквою, і передав папське благословення володареві, його сім'ї й усьому народові. (…)
(…) Король Данило дав пир у своєму дорогичинському теремі і потім поїхав у Галич. Та недовго там побував, бо зараз треба було рушати на ятвягів і "татарських" людей, себто пограничних мешканців, що для особистих користей піддалися татарам, бо ті жадали в них менших податків.
В часі повороту з походу на ятвягів їхав король Данило з сином Львом через річку Полтву. Тут сподобав собі гору і сказав до князя Льва:
– На цій горі збудую замок і довкола неї город і в память того, що ти так хоробро бився з чехами, а тепер із ятвягами, назву цей город – Львів.
Княжич Лев поцілував батька в обидві руки і сказав:
– Дякую, батечку! Цей город буде мені так само любий, як тобі Холм.
І зараз спровадив тут із Галича будівничих, мулярів і теслів, і вони стали будувати город.
Незабаром стали в новий город спроваджуватися люди з усіх усюдів і свої і чужинці, купці й ремісники, і так Львів швидко заселювався.
Життя скрізь по всій Галицько-Волинській державі відроджувалося наново. Городи, відбудовані й ще сильніше укріплені, як були до їх руїни, залюднювалися, процвітав промисел і торгівля. По селах хлібороби спокійно обробляли поля в надії, що страшне татарське лихоліття минуло і уже не вернеться. Додавали їм певности сильно укріплені городи, а також переконання, що тепер, коли король Данило приступив до унії з Римом, увесь християнський світ стане разом з королем Данилом до боротьби проти поганських татар. Бо ж татарський хан загрожує не тільки українським землям, але й усім державам, що на захід і на південь від галицьких меж! Зазнали ж уже й тепер лиха від татар і Польща, і Угорщина.
Король Данило теж спокійно дивився в прийдешність.
У власному інтересі мусять мені християнські володарі стати до помочі – говорив він до князя Василька. – А чей же розуміють, що як я впаду в боротьбі з татарами, то скоріш чи пізніш і їх жде така сама доля.
– Так, – признав і князь Василько, – наша держава – це немов вали й гострокіл кріпости. За грудьми наших дружин Европа має спокій, але як ми впадемо, тоді горе їй.
– А без їх помочі проти такої сили диких, войовничих татар нам не сила буде встоятися, – говорив король Данило, а по хвилині додав: – На угорського короля я не дуже надіюся. (…)
(…) Кілька днів по цій розмові з'явився княжич Роман, виснажений, блідий на лиці. Король Данило зрадів приїздом сина, але заразом спитав:
– Сину, що з тобою, та ти зовсім виснажений?!
– Тату, перебув я багато – відповів княжич Роман, ще недавно князь Австрії.
І розказав про те, як король Беля не прислав обіцяної помочі, як прийшлося залишити князювання.
– Мріялося високе, – зітхнув батько, – та, видно, не була Божа воля, щоб ти засів у Відні. Однак, не журися. Литовський князь Войшелк обіцяв дати тобі Новгородок на князювання.
Король Данило думав тепер про те, як позбутися татарського зверхництва. До союзу проти татар втягнув він і литовського князя Міндовга. (…)
(…) Данило збирався до війни в Холмі, а Василько в Володимирі, а до Льва послали послів, щоб приїхав до них.
Серед приготувань короля Данила в Холмі сталося нещастя.
Це була вже пізня осінь, і було холодно. Одна баба напалила в печі, заткала піч і вийшла до сусідів. Вуглик із печі впав на долівку, і від нього зайнявся сушник, що був у куті, а від нього вся хата. Надворі був сильний вітер і розніс пожар по всьому городу. І все вигоріло. (…)
(…) А Куремса з ордою стояв коло Луцька. Та нічого не вдіяв і вернувся назад у степи. Як Куремса відійшов, забрався Данило до відбудови Холма. Церкви відбудував ще кращі, як були до пожару, і город укріпив ще сильніше.
Тимчасом хан відкликав Куремсу через те, що він нездарно вів війну, та дав на його місце Бурандая. Він прийшов з дуже великим військом.
А тут ніхто з західно-європейських володарів навіть і не обіцяв Данилові помочі.
Бурандай послав послів до Данила і переказав йому:
– Іду на Литву, коли ти в мирі з ханом, то йди зо мною. (…)
(…) Два роки був спокій. Аж 1259 р. зажадав Бурандай, щоб Данило й Василько розкинули всі городи.
– Ви ханові союзники, – казав він хитро, – то навіщо вам городів? Проти хана не треба, а від ворогів оборонить вас хан.
І так мусили розкинути укріплення городів: Істожка, Львова, Кремянця, Луцька, Володимира. Тільки холмщани не дали розкинути свого города.
Під кінець 1262 р. король Данило послав до Володимира, до князя Василька, та до Львова, до князя Льва, і на Литву до другого сина Шварна листа, а в листі писав:
– Я запросив краківського князя Болеслава до Тернова на нараду, приїдьте й ви. (…)
(…) Рано були всі князі на Службі Божій, потім подалися всі на замок. Тут король Данило гостив князів і їх дружини. В часі обіду король Данило сказав:
– Князі, брати й сини! Оце запросив я вас сюди, щоб ми разом нарадилися у важних справах. Важкі часи настали тепер для наших земель, для держав наших. Орди татар нависли чорними хмарами над нами.
Можна б їм опертися, коли б усі європейські волoдарі зрозуміли небезпеку й помогли нам у боротьбі проти лютого ворога. Св. Отець видав заклик до всіх володарів Европи, щоб помогли нам у боротьбі з татарами. Та ні один із європейських володарів не послухав заклику. Зайняті своїми справами не чують небезпеки. А ми самі не можемо поки що опертися. Від століть опиралися ми азійським ордам печенігів, торків, половців і інших, але тоді ми були сильні. Держава князя Володимира Святого й Ярослава Мудрого була наймогутніша в Европі. І потім ще, хоч наша земля була, розбита на більше князівств, ми з успіхом боролися з половцями і перемогли їх і зброєю і культурою. Одначе проти такої сили, як татарська, ми, обмежені до галицьких і волинських земель, не можемо встоятись, надто великі сили Чінгісхана. А все ж таки мусимо опиратися. (…)
(…) Радили довго і вирішили завжди виступати разом.
Цей з’їзд і це замирення було останнім ділом короля Данила. Із Тернова поїхав король Данило у свій улюблений Холм. Вже в Тернові почувався він нездоровим, та ще не давався. Але вже в кілька днів по приїзді в Холм мусив лягати в постіль. Півтора року пролежав король, мучений важкою недугою, а у березні 1264 р. не стало його в живих. (…)
(…) Похорон був величний. Було народу стільки, що в Холмі не могли приміститися і таборували на полях за Холмом у наметах.
І похоронили короля в церкві Пресвятої Богородиці в срібній домовині.
Словничок
- Ятвяги – балтський народ, який мешкав на сучасній Волині, українському й білоруському Поліссі, Підляшші та понад Нарвою і Німаном.
- Король Беля (Бела) – король Угорщини та Хорватії.
- Землі Бабенбергів – землі, що належали першій князівській династії в Австрії.
- Папа Римский – глава всієї Католицької церкви.
- Єпископ – вищий духовний чин єпархії у християнській церкві.
- Ігумен – у православній церкві титул управителя або заступника управителя монастиря.
- Легат – представник Папи Римського.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022