 |
Читати онлайн дуже стислий переказ оповідання Остапа Вишні «Як ми колись учились» |
«Як ми колись учились» Остап Вишня (дуже стислий переказ)
Тема: гумористична розповідь про сходинки «освіти» сільських дітей на початку ХХ століття.
Ідея: розповідь у жартівливому тоні про серйозну проблему – освіту сільських дітей та їхнє бажання навчатися.
Про Остапа Вишню
Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Сумська область).
Заявив про себе як письменник-гуморист під псевдонімом Остап Вишня у 1921 році і досить скоро став відомий усій Україні.
Він започаткував у літературі новий жанр – усмішку (різновид гумористичного оповідання, у якому оповідь про події була короткою, точною, дотепною і доброю). Остап Вишня писав: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки!»
Провідна тема всієї творчості письменника – розвінчання вад людини і суспільства. Літературна спадщина Вишні – тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор.
До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. Поет Максим Рильський так згадував про Остапа Вишню: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглися, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники». А сам письменник у своєму щоденнику якось зазначив: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя… Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!»
За старих часів освіта на селі у дітей з бідних родин починалася рано – коли Ванька або Одарочку було вже відлучено від грудей і вони могли міцно триматися за материну спідницю. Діти скиглили: «Мамо! Моні!» А мати на це: «Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Гиля, кричи, гиля! От цяця Ванько!»
Гуси – перший етап освіти. Треба було слідкувати, щоб на чужі городи не зайшли, не згубилися.
Коли дитина цього іспиту не складе, її ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс – свині. Цю справу доручали дітлахам від шести років, і були вони «володарями» над свинями до десяти-одинадцяти років. Потім ішли інші «курси» вищої освіти: телята, вівці, корови, коні.
Узимку починалася й загальна освіта в місцевій церковно-приходській або в народній школі. Звісно, якщо ці навчальні заклади були на селі, а батьки могли справити дитині чоботи, щоб у ті школи ходити.
Освіта в сільському родинному «технікумі» закінчувалася кіньми і провадилася з певними відмінами: хлопці вчилися тесати, стругати, а дівчата – прясти, вишивати. А ще вчилися разом співати ввечері на колодках. Співати – це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася освіта материними словами: «Женить би вже лобуряку слід!» Або: «Та моя вже доросленька! Час заміж віддавати!»
А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії...
Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022