 |
Читати онлайн скорочено оповідання Остапа Вишні «Перший диктант» |
«Перший диктант» Остап Вишня (скорочено)
І
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани поміщики та капіталісти. (…)
(…) Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку – потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні. (…)
(…) Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.
(…) А тепер сестричка Орися – лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили.
II
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового "письменства" годі було прилучитися, – дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло, – до болю! – щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, – загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка. (…)
(…) Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки – це півлиха, найбільше лихо, не переборене для більшості батьків, – чоботи! – От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти? Парасі чоботи таки справили. (…)
(…) Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
– А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! – бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли, – він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі – один день вона, а один день я (…).
(…) Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все – кахи! кахи! Усе кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагідна.
Як закрутить, було, взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить, було, додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, – як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
– Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає...
А вранці побудить нас і поснідати дасть.
І коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну – дуже! І любили, і слухали її… Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди . згадують чудесної душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про неї.
III
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими'і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків і сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:
– От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, шо я вам диктуватиму! (…)
(…) Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре. Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
– «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испанской породы» не витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
– Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися...
– Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: «...За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы"... Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испанская", єсть таке государство – Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? – запитала вона мене.
– Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються...
– А воно, бач, і не так! – засміялася Марія Андріївна. – Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
– Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022